Мати підвелася їй назустріч. Наступного року Аміні мало виповнитися п’ятдесят, але навіть зараз, після безсонної ночі, вона здавалася щонайбільше сорокарічною. Кругловида, з довгим смолянистим волоссям, що м’якими хвилями спадало на спину, струнка.
– Де ти була? – запитання прозвучало невпевнено і якось несміливо, ніби Аміна повторювала щойно завчену фразу незнайомою мовою.
Рута намірилася збрехати, буцімто провела ніч у Іванки Бадалян, однокласниці, яка жила в сусідньому під’їзді, проте вчасно схаменулася. Іванка, напевно, була першою, кому зателефонували батьки. Навіть якщо вони їй не телефонували, такі історії слід продумувати заздалегідь: брехню легко викриють, і від того стане ще гірше. Відтак Рута лише схлипнула:
– Мам… – і затихла.
Аміна простягнула руки до доньки. Рута чомусь вирішила, наче мати нахиляється, щоби принюхатися до її віддиху, і тому відсахнулася. Очі Аміни затуманило слізьми, та вже за мить вона опанувала себе.
– Ми погарячкували вчора, – тихо зронила жінка.
«Не ми, а він, – зі злістю подумала Рута. – Це в нього була істерика! А ти, як і я, намагалася його заспокоїти!» Дівчина хотіла викрикнути ці слова вголос, однак їй забракло відваги.
– Ми розуміємо, ти вже доросла… – Аміна помітно напружувалася щоразу, коли видушувала із себе «ми». Неначе очікувала на удар у спину. – Тобто майже доросла. Із цим важко змиритися, проте так, ми це розуміємо та приймаємо. – Наприкінці фрази голос надломився, і жінці довелося роблено закашлятися, щоби приховати тремтіння.
Рута нарешті наважилася спідлоба глипнути на батька. Григір Статник застиг, наче прибитий цвяхами до крісла, з виразом обличчя людини, яка не сподівається від життя нічого доброго. Тільки губи безгучно ворушилися. У руках він стискав пошарпану книжку в бордовій палітурці. Чоловік не відривав очей від пожовтілих аркушів і загалом міг би видатися спокійним, якби не жили, що страхітливо поздувалися на шиї. Рута, впізнавши книгу, відчула, як уздовж хребта шугнули крижані мурахи.
«Молитвослов і Псалтир», великим шрифтом.
Її батько мав такий вигляд, нібито власні нутрощі ось-ось розірвуть його на шматки, й, учепившись обома руками в православний молитовник, беззвучно промовляв молитву.
На Руту накотило відчуття відрази й переляку, таке сильне, що її замлоїло, і довелося взятися рукою за одвірок. Вона ніколи раніше не бачила його таким. Учора він накинувся на неї, це було трохи несподівано й дуже неприємно, але… на тому все. Тепер же Григір поводився так, наче їх із матір’ю не існувало. Змарніле після безсонної ночі обличчя набуло землистого відтінку, скляні очі металися сторінками молитовника, губи й на мить не стулялися, проте з рота не вилітало жодного звуку, мовби стіни всмоктували в себе слова. Було щось незбагненно лячне в його похмурій безмовності. Рута поглянула на матір і, закусивши губу, пожалкувала, що секунду тому від неї відсторонилася.
– Скільки тобі заплатили? – тим самим сплющеним, позбавленим емоцій голосом поцікавилась Аміна.
– Заплатили? – перепитала Рута.
– Я про фотосесію.
Дівчина звела брови.
– Дві… дві тисячі вісімсот.
– Ти на щось уже їх витратила? – Зауваживши, як щось сіпнулося в глибині доньчиних очей, Аміна поквапливо додала: – Не хочеш – не кажи, мені просто цікаво.
Рута мовчки похитала головою.
– Отже, це твоя перша робота. – Аміна спробувала всміхнутися, опуклі вилиці зрушили зморшки довкола очей, але усмішка вийшла незавершеною, так і не перетнувши невидиму лінію посередині обличчя: темні очі залишилися зосередженими й наполоханими. – Перший заробіток, так?
– Ну. Мабуть. Так.
Мати кивнула. Рута знову скоса повела очима на Григора. Той розгойдувався, жадібно вхопившись за молитовник.
– Руто, послухай, – заговорила Аміна, – ні я, ні батько не маємо наміру тебе в чомусь обмежувати. Але поки ти неповнолітня, поки ти живеш із нами, ми за тебе відповідаємо. І ми… ми лише хочемо, щоб у тебе все було гаразд. – З кожним словом позначені сумом очі дедалі більше набрякали вологою, і зрештою дві великі сльозини покотилися щоками. – Тому я дуже прошу, – Рута відчула, що також починає плакати, проте відірвати погляд від обличчя матері не змогла, – наступного разу попереджай, кажи, куди йдеш, просто кажи мені. Я не заборонятиму, обіцяю, але мушу знати, де ти. Добре? Ти чуєш мене?