Все те, що можна узагальнено назвати неподоланим середньовіччям у різних сферах життя, зокрема в духовній, оживає, активізується в XX столітті, в умовах кризи буржуазної цивілізації, стає грунтом для «нового варварства». Про ці тривожні процеси вже йшлося в «Чарівній горі», але в досить-таки абстрагованому плані, в «Докторі Фаустусі» ж письменник розкриває їх у життєвій конкретності, в соціально-історичній і духовно-психологічній зумовленості.
І, нарешті, слід вказати на постійне зіставлення в «Докторі Фаустусі» двох культурно-історичних епох, двох культурних традицій — класично-гуманістичної і тієї, яка йде, зрештою, від середньовіччя і яку характеризує пов'язаність зі сферою ірраціонального, містичного, демонічного. Як зазначалося, ця традиція оживає в умовах кризи буржуазної культури, і Леверкюн, митець-модерніст, не просто виявляє до неї активний інтерес — його мистецтво позначене іманентною спорідненістю з цією традицією. Таке зіставлення проходить через весь роман, власне, це та духовна колізія, яка присутня в ньому постійно, яка проймає всю його тканину Справа тут в оповідачі, скромному гімназійному вчителеві Серенусі Цайтбломі: незмінний супутник життя Леверкюна і його біограф, Цайтблом водночас виступає носієм іншої духовно-культурної традиції і, з усією глибокою любов'ю й повагою до геніального друга, є його своєрідним опонентом.
Самого себе Цайтблом атестує як «нащадка німецьких гуманістів», для якого вищими цінностями буття завжди були розум і гармонія. Не без вдоволення вказує він на «внутрішній, майже таємничий зв'язок зацікавлення класичною філологією з загостреним любовним відчуттям людської краси і вартості людського розуму». Не заперечуючи «демонічного начала» та його впливу на людське життя, Цайтблом разом з тим каже, що завжди рішуче уникав будь-якого загравання з ним. Отже, одна з визначальних структурних особливостей роману полягає в тому, що тут розповідати про митця-модерніста доручають «спадкоємцеві німецьких гуманістів», що трагедія цього митця, який укладає угоду з «демонічними силами» й гине, переломлюється у свідомості людини, вірній класичним ідеалам розуму й гармонії. Ця подвійна або й потрійна «система дзеркал» (оповідач аж ніяк не усуває з роману авторського «я») надає змістові роману особливої глибини й стереоскопічності, збагачує його несподіваними обертонами.
«Доктор Фаустус» був першим великим романом Томаса Манна, в якому він вдався до посередника-оповідача. Роль цього посередника полі функціональна. Поряд з «технічною» функцією (сполучування часів), він виконує й ідейну функцію, виступаючи своєрідним ідеологічним опонентом головного героя. Разом з тим наявність оповідача дає авторові можливість виражати свої думки, уникаючи надмірної категоричності й однозначності, відтіняючи їхню багатогранність, зберігаючи багатство нюансів. У цілому погляди Цайтблома близькі Томасові Манну (не випадково ж посередник нерідко переповідає думки з його тогочасних статей і нотаток), але поряд з тим автор свідомий архаїчності «класичного гуманізму» супутника й біографа Леверкюна, його вузькості й безпорадності як перед надто складною і жорстокою дійсністю, так і перед «безоднями духу». Звідси іронічна дистанція між автором і оповідачем, яка вказує на різні рівні їхнього мислення. Погляди оповідача не мають тієї міри «авторитарності», які властиві авторським поглядам, вони відносні, часто однобічні, що автор дає зрозуміти за допомогою іронії.