Корвин не міг достотно пригадати їх нічних розмов. Він не міг зв’язати уривки розмов, що збереглися в його пам’яті. Він пригадував дещо, але не був певен, чи вони говорили саме те, що він пригадував. Він пам’ятав ніби крізь сон. Може, ці розмови й справді лише привиділися йому потім у п’яній півсонній маячні, а може, це були невисловлені думки Вер, що він їх сам підказав їй.
Ця жінка була чарівна й приваблива. У сп’янілих нічних блуканнях вона не тратила ясності. Утримуючись від будь-чого, вона шаліла в приборканих своїх бажаннях і спокушала найвибагливіші дивацтва.
Десь, у якомусь глухому завулку, вони сиділи на лавочці коло довгого паркану, Корвин цілував Вер у підголену потилицю.
В легкому теплому повітрі пахло нічними квітами.
Десь кумкали жаби.
В маненькому завулку, порослому травою, було порожньо й тихо.
Вер звільнилась од нетерплячих, збуджених рук Корвина й прошепотіла:
– Я кохаю вас, Корвин!
Вона наблизила своє обличчя до нього. Од неї пахло вином. Очі її були широко розкриті, ніби в стражданнях породіллі.
– Отже, чи не все одно для вас, з ким ви задоволите своє бажання, а для мене – з ким я? Ви й я, ми кохали позавчора, вчора, а може, ще й сьогодні перед тим, як зустрітись.
Вер була дуже п’яна, коли вона говорила так. Чи, може, вона нічого не говорила цього, і в п’яній безглуздій плутанині думок, почуттів це сам Корвин висловлював невисловлене нею?!
Але він твердо пам’ятав, що вона призналась у коханні. Щоправда, коли це й було освідчення, то дуже дивне.
Він пам’ятав ці фрази. Вер казала йому:
– Коли я сьогодні побачила вас, я вже знала, що кохатиму вас. Навіщо поспішати, коли все вирішено наперед? Кінець роману може бути небайдужим лише тоді, коли його обернути на початок кохання.
Вони блукали. Вони пережили нічні кошмари химерного кохання, ніби нотр-дамівські химери ожили в них.
У своїх нічних блуканнях вони пройшли повз будинок з химерами Notre-Dame, що звис над проваллям[51]. У фіалкових присмерках на густій синяві неба чорно-сірі гігантичні потвори розкинули свої крила. Від збудження, що ще тремтіло в них обох, нічні потвори прокинулися, щоб справити відьомський шабаш.
Вниз од цього будинку Корвин повів Вер кривими стежками. Вони падали, підіймалися, губилися, йшли вперед і верталися назад. Вони плуталися в пітьмі на переплутаних стежках провалля.
Чи, може, це лише привиділося вві сні?
А в сріблястому ранковому тремтячому світлі, коли Вер прощалася з Корвиним і він цілував у неї руку, вона повторила:
– Кінець кохання буде лише тоді небайдужим, коли його обернути на початок!
Розділ 6
Вер була донькою поміщика, присяжного повіреного. Свого часу, за студентських років, її батько побував на засланні, і культ давніх народовольських традицій[52] надавав влаштованому й врівноваженому побуту в родині Ельснерів деякого відтінку колись перенесеної офіри й виконаного громадського обов’язку. З роками прийшли байдужість і спокій, і батько Вер, не без матеріальної для себе користі і не без апломбу, дещо, правда, метушливого й безладного, використовував ці згадки про свою революційну діяльність юнацьких років, щоб оточити себе тепер ореолом поваги й авторитету.
Вступивши після закінчення гімназії на курси, Вер змінила свою гімназіальну брунатну сукню з чорним фартушком на суворий синій з високим англійським комірцем tailleur[53]. Купила товстий лінований зошит у чорній цератовій обгортці. На стіл у своїй кімнаті поставила гіпсового Толстого, а на стінці повісила довгобородого «інтелектуального» Драгоманова в застебнутому сурдуті, з його виглядом протестантського пастора. Це все далеко менше говорило про її власні уподобання, як про невиразний відгук розпливчастих уяв про студентів і курсисток. Деякий час після вступу вона навіть носила пенсне в оправі і з чорним шнурком. І не тому знов-таки, що вона потребувала носити його, але головним чином з почуття стилю, як деяку алегорію або символ. Вона хотіла мати вигляд дівчини серйозної, заглибленої в себе й незалежної.
Вона вступила на курси з думками, що склалися в неї про студентів з оповідань батька. Курси й університет в її уяві малювались величезною конспіративною організацією змовників. Вона мріяла про долю Софії Перовської та Віри Фіґнер[54]. Вона бачила себе на розі вулиці в схвильованому чеканні губернаторської карети: так промайнуть на мить пара коней, широка борода кучера, чорний лак каретного передка, в дзеркальному склі червоний лацкан сірої генеральської шинелі і в короткому змаху руки розметене, розтрощене, знищене все.
51
52
54