«Медовий ведмедик. Хто?..»
Та він уже розумів. Він назвав був Діні своє ім’я, але вона ним не скористалася, просто натомість називала його Медовим Ведмедиком.
«Ти не пам’ятаєш цього, а крім того, це ж просто сон».
Авжеж, це сон. Він же зараз у Фрейжері, штат Нью-Гемпшир, спить, тимчасом як снігова буря виє за стінами будинку мебльованих квартир місіс Робертсон. Тим не менше, здавалося розумним не обертатися. І безпечнішим — це також.
— Не треба порад, — сказав він, роздивляючись на річку і на той повний місяць. — Я наслухався порад фахівців. Їх повнісінько в барах і перукарнях.
— Тримайся подалі від жінки у тім капелюсі, Медовий Ведмедику.
«Що ще за капелюх?» — міг би перепитати він, але насправді навіщо перейматися? Він розумів, про який саме капелюх вона веде мову, бо сам бачив, як вітер жене його вздовж хідника. Чорний, мов гріх, ззовні, вистелений білим шовком всередині.
— Вона Королева-Сука Пекельного Замку. Якщо ти заведешся з нею, вона тебе живцем зжере.
Він повернув голову. Ніяк не міг від цього втриматися. Діні сиділа позаду нього у зливовому тунелі, накинувши собі на голі плечі ковдру того бродяги. Волосся прилипло їй до щік. У неї було роздуте обличчя, і воно сочилося. Очі її були затуманені. Вона була мертвою, мабуть, вже роки й роки в могилі.
«Ти несправжня», — намагався промовити Ден, але жодних слів з нього не видобулося. Йому знову було п’ять рочків, Денні став п’ятирічним, готель «Оверлук» перетворився на попіл і кістки, але ось тут була мертва жінка, та, яку він колись обікрав.
— Все гаразд, — сказала вона. Булькотливий голос виходив з розпухлого горла. — Я продала кокс. Спершу набодяжила до нього трохи цукру й отримала дві сотні. — Вона вищирилася, і крізь її зуби потекла вода. — Ти сподобався мені, Медовий Ведмедику. Ось тому я й прийшла, щоби тебе застерегти. Тримайся подалі від жінки в тім капелюсі.
— Фальшива особа, — промовив Ден… але прозвучало це голосом Денні, високим, ламким, співучим голосом дитини. — Фальшива особа, тебе тут нема, ти несправжня.
Він заплющив очі, як часто колись був заплющував їх, коли бачив жахливі речі в «Оверлуку». Ця жінка почала верещати, але він не розплющив очі. Її крик тривав, здіймаючись і спадаючи, і він усвідомив, що то виття вітру. Він не в Колорадо, і він не в Північній Кароліні. Він у Нью-Гемпширі. Йому наснився поганий сон, але цей сон вже минувся.
Згідно з його «Таймексом» зараз була друга ночі. У кімнаті було холодно, але його руки і груди були липкі від поту.
«Бажаєш поради, Медовий Ведмедику?»
— Ні, — відказав він. — Від тебе не бажаю.
«Вона мертва».
Ніяк йому було про це дізнатися, але він якось вже знав. Діні — яка виглядала богинею Західного світу у своїй тісній шкіряній сукенці до середини стегна і коркових сандаліях — була мертвою. Він навіть знав, як вона це зробила. Наковталась пігулок, підібрала шпильками вгору собі волосся, залізла до наповненої теплою водою ванни, заснула, сповзла нижче, захлинулась.
Ревіння вітру було жаско знайомим, зарядженим лункою загрозою. Вітри дули всюди, але звучали отаким чином вони лише у верховинних місцинах. Звучало це так, ніби якийсь розсерджений бог гатить цей світ своїм повітряним молотом.
«Колись я був звик називати його пияцтво Отим Поганим, — подумав Ден. — От тільки інколи воно може бути Отим Добрим. Коли прокидаєшся з кошмару, який, як ти сам знаєш, на п’ятдесят відсотків є сяйвом — Оте Дуже Добре».
Одна чарка могла б знову занурити його в сон. Три могли гарантувати не лише сон, але сон без сновидінь. Сон — це природний доктор, а саме зараз Ден Торренс почувався хворим і потребував потужних ліків.
«Всюди закрито. З цим тобі не пощастило».
Атож. Можливо.
Він повернувся на бік, і в цей же час щось підкотилося йому під спину. Ні, не щось. Хтось. Хтось заліз йому до ліжка. Діні залізла до його ліжка й лежить із ним. От лишень якесь воно дрібне як для Діні. За відчуттям, це більше схоже на…
Він виборсався з ліжка, незграбно приземлившись на підлогу, і озирнувся через плече. Там був маленький хлопчик Діні, Томмі. Правий бік черепа мав провалений. Костяні скалки стирчали з його закаляного кров’ю білявого волосся. Мерзотна сіра грязь — мозок — підсихала на одній щоці. Він не міг залишатися живим з такою огидною раною, але він був живий. Він потягнувся до Дена своєю схожою на морську зірку долонькою.