АРАК
Під ним, у раковині, лежала вимазана в крові майка з логотипом «Атланта Брейвз».
«Це не припиниться ніколи, — подумав Ден. — «Оверлук» згорів, і найжахливіші з його насельників потрапили під замок до скриньок, але я не можу позбавитися сяйва, бо воно не просто в мені, воно є мною. Без алкоголю, який його принаймні приглушає, ці видіння триватимуть доти, аж поки я врешті не збожеволію».
Він дивився у дзеркало на власне обличчя із завислим перед ним, мов клеймо на лобі, словом АРАК. Ніякий це не був сон. У його раковині лежала майка вбитого хлопчика, а у ванні стояв повний крові капелюх. Божевілля вже було поряд. Він бачив його наближення у власних вирячених очах.
А тоді, наче промінь ліхтаря серед темряви, голос Хеллорана:
«Синку, ти можеш побачити деякі речі, але вони як картинки в книжці. Ти не виявив безпомічності в «Оверлуку», коли був зовсім малюком, не безпомічний ти й зараз. Далебі ні. Заплющ очі, а коли знову їх розплющиш, все це лайно пощезне».
Він заплющив очі й почекав. Намагався рахувати секунди, але дійшов тільки до чотирнадцяти, а тоді вже цифри загубилися в бентежному ревінні його думок. Він майже очікував, що ось-ось руки — певне, когось, кому належав цей капелюх, — зімкнуться на його горлі. Але залишався стояти на місці. Йому дійсно не було куди йти.
Зібравши усю свою хоробрість, Ден розплющив очі. У ванні було порожньо. У раковині було порожньо. Нічого не було написано на дзеркалі.
«Але воно повернеться. Наступного разу можуть бути її туфлі — оті сандалії на корці. Або я побачу її у ванні. Чому ні? Я ж у ванні побачив місіс Мессі, а вони обидві померли однаковим способом. Хіба що я не крав у місіс Мессі ніяких грошей, не ошукував її».
— Я витримав цілий день, — повідав він порожній кімнаті. — Це вже багато.
Так, і хоча це був клопітний день, він також був добрим днем, він першим готовий це визнати. Та дні й не були проблемою. А от ночі…
Розум — чорна дошка. Алкоголь — стирка.
Ден лежав без сну до шостої. Потім він одягнувся і знову виступив в похід до «Червоного яблука». Цього разу він не марудився, лише дістав з кулера не дві пляшки «Громовиці», а три. Як то колись казали? Або дуж, або не берися за гуж. Продавчиня поклала пляшки до пакета без жодних слів; вона звикла до вранішніх покупців вина. Ден пройшовся до міської толоки, сів на лавку в Тінітавні й витяг з пакета одну пляшку, дивлячись на неї, як Гамлет на череп Йорика. Крізь зелене скло те, що містилося всередині, більше скидалося не на вино, а на пацючу отруту.
— Ти кажеш це так, ніби це погано, — промовив Ден і послабив ковпачок.
Хто заговорив цього разу, так це його мати. Венді Торренс, яка курила аж до самого свого гіркого кінця. Бо якщо самогубство єдиний варіант, ти принамйні можеш вибирати власний вид зброї.
«Оце так все мусить закінчитися, Денні? Оце все було лише заради такого?»
Він крутнув ковпачок у протилежному напрямку, затягуючи його. Потім знову назад. Цього разу він його зняв. Кислий запах вина, запах музики з джукбоксів, задрипаних барів і безглуздих суперечок, слідом за якими йде махання кулаками на парковці. У підсумку, життя так само тупе, як будь-яка з тих бійок. Світ — це не хоспіс зі свіжим повітрям, світ — це готель «Оверлук», де ніколи не вщухає вечірка. Де мертві залишаються живими назавжди. Він підніс пляшку собі до губ.
«І це той хлопчик, з яким ми так запекло старалися вибратися з того проклятого готелю, Денні? Навіщо ми тоді так билися, щоби разом вибудувати собі нове життя?»
У її голосі не було докірливості, тільки сум.
Денні знову затягнув ковпачок. Потім знову його послабив. Закрутив. Відкрутив.
Він думав:
«Якщо я вип’ю, «Оверлук» переможе. Навіть якщо він згорів до ноги, коли вибухнув котел, він все одно переможе. Якщо я не вип’ю, я з’їду з глузду».
Він думав:
«Все, що ми бачимо й що уявляємо собі, — це лише сон у іншім сні».
Він усе ще то послабляв, то затягував ковпачок, коли його знайшов Біллі, який прокинувся рано з непевним, тривожним відчуттям, що відбувається щось зле.
— Ти збираєшся це пити, Дене, чи просто будеш отак дрочитися?
— Гадаю, пити. Бо не знаю, що мені ще робити.
І тоді Біллі йому розказав.
Кейсі Кінгслі не дуже здивувався того ранку, коли він о чверть по восьмій прибув до свого кабінету і побачив під ним свого нового робітника. Не здивувався він також, побачивши пляшку в руках у Торренса, який то відкручував на ній ковпачок, то знову його закручував — парубок від початку мав той вигляд, відсутній погляд завсідника крамниці здешевлених алкогольних напоїв.