— Нігті, — прошепотів Денні майже всуціль відсутнім голосом. — Дряпають двері.
— Якраз це. Я не заходив туди знову аж до самого вечора, поки додому не прийшли мама з татом. Він пропав… але там залишилися покидьки.
— Авжеж. Як і в нашій ванній. Бо він уже розкладався.
— Якраз це. Я сам поміняв постіль, я вмів уже, бо ма показала мені, як це робиться, ще за два роки до того. Сказала тоді, що я вже занадто дорослий і не потребую більше хатньої робітниці, що хатні робітниці — то для маленьких білих хлопчиків і дівчаток, як ті, за якими вона сама доглядала, поки не отримала роботу управительки у стейк-хаусі Беркіна. Приблизно за тиждень бачу я клятого Чорного Дідо в парку, сидить верхи на гойдалці. Він був одягнений у свій костюм, але той був весь покритий якоюсь сірою паддю — пліснявою, що наросла на ньому там, під землею, в труні, я гадаю.
— Йо, — відгукнувся Денні. Це прозвучало якимсь ніби склянистим шепотом. На більше він не спромігся.
— При тім ширінка в нього була розкрита, і все його хазяйство було вивалене надвір. Вибач, що я тобі все це розказую, Денні, ти надто юний, щоби чути про такі речі, але тобі тра’ про це знати.
— А тоді ви вже пішли до Білої Бабуні?
— Мусів. Бо розумів те, що розумієш ти: він буде приходити, вертатиметься ввесь час. Не як… Денні, а ти бачив коли-небудь мертвих людей? Надійних мертвих людей, я хотів сказати. — Він розсміявся, бо це прозвучало смішно. І для Денні також. — Привидів.
— Кілька разів. Одного разу троє їх стояли біля залізничного переїзду. Двоє хлопців і дівчина. Підлітки. Я думаю… може, вони саме там загинули.
Дік кивнув.
— Здебільша вони тримаються поблизу того місця, де перейшли в інший світ, допоки врешті не звикнуть бу’и мертвими, і рухаються далі. Дехто з того люду, що ти бачив в «Оверлуку», були якраз такими.
— Я знаю. — Полегшення від того, що він може про це говорити з тим, хто розумів, було несказанним. — А то ще була жінка в ресторані. У такому, знаєте, де столики стоять на вулиці.
Дік знову кивнув.
— Хоча крізь неї мені не видно було наскрізь, але ніхто більше її не бачив, а коли офіціантка підсунула той стілець, на якому вона сиділа, та леді привид зникла. І ви їх бачите інколи?
— Вже багато років ні, але ти сильніший у сяйві, аніж я був. Воно троха послабшає, коли ти постаршаєш…
— Це добре, — палко відгукнувся Денні.
— …але все’дно в тебе його ще повно залишиться, навіть коли ти станеш дорослим, я так гадаю, бо ти розпочав з таким великим запасом. Надійні привиди не такі, як та жінка, яку ти бачив у Номері 217, а потім знову у вашій ванній кімнаті. Так же, еге ж?
— Так, — сказав Денні. — Місіс Мессі реальна. Після неї залишаються її шматки. Ви їх бачили. І мама також… а вона ж в мене не сяє.
— Ходімо назад, — промовив Дік. — Час уже тобі побачити, що я тобі привіз.
Повернення до автостоянки було довшим, бо Дік засапувався.
— Сигарети, — сказав він. — Навіть не починай, Денні.
— Мама курить. Думає, що я не знаю, але я знаю. Діку, а що зробила ваша Біла Бабуня? Вона ж мусила щось зробити, бо ваш Чорний Дідо вас так і не дістав.
— Вона зробила мені подарунок, такий самий, як я збираюся зробити тобі. Це те, що робить учитель, коли учень готовий. Навчання саме собою вже є дарунком, щоб ти знав. Це найкраще з усього, що будь-хто може подарувати або отримати. Вона не називала Діда Енді на ім’я, казала про нього просто, — Дік вишкірився, — «той ззабоченець». Я сказав те саме, що ти мені щойно, що він не привид, що він реальний. А вона мені: «Авжеж, так воно й є, бо це ти сам робиш його реальним. Своїм сяйвом». Вона сказала, що деякі душі — злі душі здебільша — не йдуть з цього світу, бо знають, що деінде на них чекає щось набагато гірше. Більшість з них такі злидні, що від голоду поступово щезають, але деякі знаходять собі їжу. «От цим-то для них і є сяйво, Діку, — сказала вона мені. — Їжею. Ти годуєш того ззабоченця. Не хочеш, а робиш. Він — як той москіт, що кружляє й кружляє поряд, а потім сідає по нову порцію крові. І нічого з цим не поробиш. Але ти можеш обернути те, по що він приходить, проти нього».