Трупні мухи. Містер Бізнесмен був ходячим мерцем, сам того не знаючи.
Тому замість зайти з маленької, він пішов з великої. Хоча він тоді міг би й передумати в останню мить. Така ймовірність існувала; він так небагато чого пам’ятав.
«Утім, мух я пам’ятаю».
Авжеж. Вони йому запам’яталися. Алкоголь притлумлював сяйво, нокаутував його до несвідомого стану, але Ден не мав певності, що мухи взагалі бодай якось стосувалися його сяйва. Вони з’являлися, коли з’являлися, хоч по п’яні, хоч йому тверезому.
Він знову подумав: «Я мушу звідси вшиватися».
Він знову подумав: «Краще б мені було вмерти».
2
Звільна схропнувши, Діні відвернулася від безжального ранкового світла. Якщо не рахувати матрац на підлозі, загалом кімната була позбавлена меблів; у ній не було навіть бодай якогось комода із секонд-хенду. Двері стінної шафи були відчинені, і Ден міг бачити більшу частину вбогого гардероба Діні — одягом було напхано два пластикових кошики для праної білизни. Кілька речей, що висіли на плічках, мабуть, були її барно-вихідним вбранням. Він побачив червону майку з написом лелітками на грудях СЕКСІ ДІВЧИНКА і джинсову спідничку з по-модному обстріпаним подолом. Там стояли дві пари кросівок, дві пари балеток і одна пара ремінних туфель на високих підборах типу «трахни мене». Проте сандалій на корковій платформі не вбачалося. І жодних ознак його стоптаних кросівок «Рібок» також, до речі.
Ден не міг пригадати, щоби, зайшовши до хати, вони скидали з себе взуття, але, якщо так, то це могло статися, коли вони були у вітальні, яка йому пригадувалася — ледь-ледь. Там також могла знайтися її сумочка. Він міг віддати їй на зберігання ту решту своєї готівки, що могла ще лишитися. Малоймовірно, але не неможливо.
Він проніс свою болісну голову крізь короткий передпокій до, як йому здавалося, єдиної іншої кімнати в цій квартирі. У дальнім кінці була кухонька, вигоди якої становили портативна плитка і запхнутий під робочу стійку маленький холодильник. У житловій зоні містилася з явленими світу тельбухами набивки, підперта з одного кінця парою цеглин канапа. Дивилася вона на великий телевізор із розколеним екраном. Цю тріщину, що йшла посеред екранного скла, було підлагоджено шматком пакувальної стрічки, край якої вже відклеївся і обвис. До стрічки прилипло двійко мух, одна ще слабенько борсалася. Ден зачепився за неї поглядом з хворобливим зачаруванням, відзначивши собі (не вперше), що похмільне око має химерну здатність у будь-якому пейзажі знаходити для спостереження найбридкіші об’єкти.
Перед канапою стояв кавовий столик. На ньому помістилися попільниця, заповнена недопалками, пакетик з білим порошком і журнал «Люди»[39], по якому також була розсипана понюшка. Поряд з ними, завершуючи картину, лежала все ще більш-менш скручена доларова банкнота. Він не знав, скільки вони занюхали, але судячи з того, скільки ще залишилося, свої п’ять сотень доларів він хіба що міг поцілувати на прощання.
«Курва, я ж навіть не люблю коксу. Та й як я його міг нюхати? Я ж ледве дихаю».
Він і не нюхав. Вона нюхала. Він втирав його собі в ясна. Все це почало йому доходити. Він би радо утримався подалі від цих спогадів, але вже було пізно.
Ті трупні мухи у вбиральні, які залазили до рота містера Бізнесмена і вилазили назовні, які повзали по вологій поверхні його очей. Містер Дилер спитав Дена, на що він так дивиться. Ден йому відповів, що ні на що, що це не має значення, давай подивимося, що там у тебе. Виявилося, що в містера Дилера повнісінько товару. У них зазвичай так. Потім насунулася поїздка до неї додому в іншому таксі, Діні тоді вже пирхнула з тильного боку своєї долоні, така пожадлива — чи така спрагла, — що не могла зачекати. Вони вдвох намагалися співати «Містера Робото»[40].
Її сандалії разом з його «Рібоками» вигулькнули перед очі прямо в дверях, а до купи ще й низка нових спогадів. Вона не скидала з себе сандалій вибриком, вони з неї просто спали, бо на той момент його руки міцно тримали її за дупу, а її ноги обплели йому талію. Від її шиї пахло парфумами, а з віддиху — підгорілими свинячими шкварками. Вони лигали їх жменями, перед тим як перейти до більярдного столу.
Взувши кросівки, Ден вирушив до кухоньки, сподіваючись, що в тамтешній єдиній шафці може знайтися розчинна кава. Кави він не знайшов, але побачив на підлозі сумочку. Йому здалося, він пригадує, як Діні жбурнула її на канапу і розреготалася, коли зрозуміла, що не поцілила. Половина мотлоху з неї висипалося, включно з червоним гаманцем зі штучної шкіри. Він згріб усе знову до сумочки і поніс її на кухню. Нехай він збіса добре розумів, що його гроші тепер живуть у кишені дизайнерських джинсів містера Дилера, душа його певною мірою наполягала, що бодай щось іще може залишитися, просто тому, що він украй потребував, аби щось лишилося. Десяти доларів вистачить на три чарки або дві шестизарядні упаковки пива, але сьогодні явно знадобиться більше.
Виловивши її гаманець, він його розкрив. Там лежало кілька фотокарток — парочка знімків Діні з якимсь парубком, що виглядав занадто схожим на неї, щоби не бути її родичем, парочка Діні з немовлям на руках і одне фото, де Діні у випускній сукні стояла поряд з якимсь вовкозубим хлопцем у кошмарному синьому піджаку. Грошове відділення було пухкеньким. Це втішало Дені надією, поки він його не розтулив і побачив пачку харчових купонів[41]. Малася там також і деяка готівка: дві двадцятки і три десятки.
«Це мої гроші. Те, що від них залишилося, принаймні».
Він все чудово розумів. Ніколи він не віддав би свою тижневу заробітну плату на збереження якійсь ужертій в дупу зйомній кралі. Це її гроші.
Так, але хіба кокс не був її ідеєю? Хіба не вона є причиною того, що він зустрів цей ранок банкрутом і в той же час з важким похміллям?
«Ні. Похмілля в тебе просто тому, що ти п’яниця. А без грошей ти, бо побачив отих трупних мух».
Можливо, воно й так, але якби вона не наполягла, що їм потрібно з’їздити на вокзал, догнатися, він не побачив би тих трупних мух.
«Їй напевне необхідні ці сімдесят баксів, щоби купити собі їжі».
Правильно. Банку арахісового масла та банку суничного джему. А ще буханець хліба, щоби було на що все те намазувати. Для всього іншого вона має харчові купони.
«Або щоб заплатити за квартиру. Гроші їй можуть бути потрібні на це».
Якщо їй необхідні гроші на квартплату, вона могла б комусь впарити цей, бодай і надколотий, телевізор. Можливо, його взяв би той її дилер — де крек, там і колеться і все таке. Сімдесяти доларів далебі недостатньо для місячної плати за квартиру, міркував він, навіть за таку паскудну, як ця.
«Це не твої гроші, доку».
То був голос його матері, останній з усіх, які б йому хотілося почути за такого дикого похмілля й з такою страшенною потребою випити.
«Відчепися нахер, ма», — промовив він голосом тихим, проте душевним.
Він узяв гроші, запхнув їх собі до кишені, поклав її портмоне назад до сумчоки і обернувся.
Позаду нього стояв хлопчик.
На вигляд йому було роки півтора. Одягнутий у майку «Атланта Брейвз»[42]. Майка сягала йому аж до колінок, але знизу все одно виглядав підгузок, бо він був завантажений і звисав малюкові ледь не до щиколоток. Денове серце скажено стрибнуло в грудях, а в голові бабахнуло так, немов сам Тор вгатив по ній своїм молотом. Якусь мить він був абсолютно впевненим, що зараз його розіб’є інсульт, вхопить інфаркт або і те, й інше одночасно.