Раптом на поточній сторінці виданого йому Кейсі блокнота він почав друкованими літерами виводити одне слово. Великими, акуратними літерами. Він поняття не мав, чому це робить чи що означає це слово. Те слово було АБРА.
Тим часом речниця дісталася до кінця свого самоаналізу і вибухнула слізьми, проголошуючи крізь них, що, навіть хоча її колишній є лайно-лайном і вона його все одно кохає, вона вдячна за те, що веде тепер правильне, тверезе життя. Ден зааплодував разом з рештою Обідньої Групи, а тоді взявся ручкою забарвлювати ті літери. Робити їх жирнішими. Рельєфнішими.
«Я звідкись знаю це ім’я? Здається, знаю».
Коли почав говорити наступний речник, Ден пішов до електрокавника по свіжу чашку кави, і тоді-то воно йому згадалося. Аброю звали одну дівчину в романі Джона Стейнбека. «На схід від Раю»[82]. Він читав цю книгу… не пам’ятав, де саме. Під час якоїсь із зупинок у своїх мандрах. Колись, десь. Це не мало значення.
Наступна думка
(чи збереглося оте)
виринула, наче бульбашка, на поверхню його розуму і лопнула.
Збереглося що?
Френкі П., ветеран Обідньої Групи, який головував на цих зборах, запитав, чи не бажає хтось провести «Клуб жетонів». Коли не піднялося жодної руки, Френкі гукнув:
— А ти як, отой ти, що никаєшся позаду біля кавоварки?
Ден зніяковіло вийшов у центр кімнати, сподіваючись, що згадає порядок вручення жетонів. Перші — білі — початківцям, це він пам’ятав. Коли він узяв до рук потерту бляшанку від печива, в якій лежали жетони і медальйони, та сама думка виникла знову.
«Чи збереглося оте?»
3
Того ж дня Правдивий Вузол, який зимував на території кемпінгу КСА[83] в Арізоні, спакувався і почав манівцями мандрувати на схід. До Шоу-Лоу[84] вони їхали по трасі № 77 звичним караваном: чотирнадцять автодомів, деякі тягнули за собою легкові автомобілі, деякі везли закріплені на дахах садові крісла й велосипеди. Між ними були «Віннебаго», «Баундери», «Південні вітри», «Монако»[85]. Розин «ЕрфКрузер» — імпортний сталевий красень вартістю сімсот тисяч доларів, найкраще житло на колесах з усіх, які лишень можна купити за гроші, — вів цей парад. Але повільно, не перевищуючи двох п’ятірок[86].
Вони не поспішали. Часу мали вдосталь. Бенкет чекав за кілька місяців попереду.
4
— Чи збереглося оте? — спитала Кончетта, дивлячись, як Лючія розстібає на собі блузку і пропонує Абрі грудь. Аббі сонно закліпала очима, потикалася трішки і втратила цікавість. «Не варто зразу ж давати цицьку, щойно лиш в тебе пипки засвербіли, нехай вона сама попросить, — подумала Четта. — І то криком на все горло».
— Збереглося що? — перепитав Дейв.
Люсі зрозуміла.
— Я зомліла відразу по тому, як доню поклали мені на руки. Дейв каже, я її ледь не впустила. Не було часу, Момо.
— Ах, ви про оте, чим в неї було заліплено обличчя, — промовив Девід зневажливо. — Вони те зідрали й викинули геть. І чорт з ним, скажу я.
Девід усміхався, але очі його дивилися на неї виклично: «У тебе мусить вистачити розуму не продовжувати цю тему, — проказували вони. — У тебе достатньо розуму, тому краще облиш».
У неї вистачало розуму… і водночас ні. Чи так само брали її сумніви, коли вона була молодшою? Цього вона не пам’ятала, хоча добре пам’ятала кожний урок з Благословенних таїнств і безкінечні пекельні тортури, приписувані «Сестрами Милосердя», отими бандітті в чорному. Історія про дівчинку, яка осліпла через те, що підглядала свого голого брата у ванні, а ще інша — про чоловіка, який раптово помер на місці, бо ганив Папу.
«Віддайте їх нам, поки вони юні, і не важить, скільки курсів відмінників вони випустять і скільки напишуть поетичних книжок, нехай навіть ті книжки будуть відзначені всіма найвищими преміями. Віддайте їх нам, поки вони юні… і вони залишатимуться нашими довічно».
— Тобі варто було зберегти il amnio[87]. То на щастя.
Вона заговорила прямо до своєї онуки, цілком ігноруючи Девіда. Він був доброю людиною і добрим чоловіком для її Лючії, але пішов би він нахер з отим своїм зневажливим тоном. І двічі нахер оті його викличні очі.
— Я би зберегла, але ж не мала можливості, Момо. А Дейв не знав, — відповіла Люсі, застібаючи ґудзики на блузці.
Четта нахилилася й торкнулася кінчиком пальця ніжної щічки Абри, стара плоть сковзнула по новісінькій.
— Вважається, що народжені з il amnio мусять мати дар провидіння.
— Ви ж не вірите у це насправді, чи не так? — запитав Девід. — Та оболонка — то не що інше, як шматок плацентарної мембрани. Це…
Він просторікував іще щось, проте Кончетта не звертала уваги. Абра розплющила очі. У них містився цілий всесвіт поезії, рядки надто величні, щоби бодай колись бути написаними. Чи навіть збереженими в пам’яті.
— Не переймайся, — промовила Кончетта. Вона взяла на руки дитину і поцілувала її делікатну голівку, там, де пульсувало джерельце тім’ячка, де так близько під сподом жила магія розуму. — Що зроблено, те зроблено.
5
Однієї ночі, місяців за шість після того не-зовсім-скандалу через Абрин послід, Люсі приснилося, що її дочка плаче — ридма ридає. У цьому сновидінні Аббі перебувала не в головній спальні їхнього будинку на Ричард-корт, а десь вдалині довгого коридору. Люсі кинулась бігом на ті ридання. Спершу там по обох боках були двері, потім сидіння. Блакитні, з високими спинками. Вона опинилася в літаку або в залізничному потязі. Пробігши, як їй здалося, цілі милі, вона побачила двері туалету. Її дитинка плакала за ними. Не голодним плачем, а з переляку. Можливо, навіть
(«О Господи, о Діво Маріє»)
вона поранилась і плакала від болю.
Люсі жахливо злякалася, що двері можуть виявитися замкненими і їй доведеться в них битися (хіба не так завжди відбувається у кошмарних сновидіннях?), але ручка обернулась і вона відчинила двері. У той же час її вхопив новий страх: «А що, як Абра в унітазі? Про такі випадки постійно читаєш. Немовлята в унітазах, немовлята в сміттєвих контейнерах. Що, як вона тоне в тому сталевому глеку, які зазвичай встановлюють у громадських вбиральнях, борсається, і тільки її рот і ніс стирчать над поверхнею блакитної дезінфікованої води?»
Але Абра лежала на підлозі. Лежала гола. Її затоплені слізьми очі дивилися на матір. На грудях у неї чимсь, схожим на кров, було написано 11.
6
Девіду Стоуну снилося, що він бігом жене на крик своєї дочки вгору по безкінечному ескалатору, який рухається — повільно, проте невблаганно — у протилежному напрямку. Гірше за те, це ескалатор у торговельному центрі, а сам цей торговельний центр охоплено вогнем. Він мусив би задихнутися і впасти задовго до того, як досягне верху, але в цій пожежі не було диму, тільки язики пекельного полум’я. І звуків не було жодних, окрім плачу Абри, хоча він і бачив людей, що палали, немов вимочені в гасі смолоскипи. Видобувшись нарешті нагору, він побачив Абру, вона лежала на підлозі, наче кимось покинутий пакуночок зі сміттям. Навкруг неї металися чоловіки і жінки, неуважні, і, попри полум’я, ніхто не намагався скористатися ескалатором, хоча той і їхав донизу. Вони просто шарпалися безцільно на всі боки, немов ті мурашки, чий дім-горбок щойно вивернуло фермерською бороною. Одна жінка на підборах «стилетто» мало не наступила на його доню, якби таке трапилося, це б її майже напевне убило.
Абра лежала гола. На грудях в неї було написано цифри 175.