— Піаніно. Це сталося наступного тижня. Ви знаєте, що Люсі грає?
Джон похитав головою.
— Ну, вона грає. Ще з початкової школи. Вона не видатна піаністка, нічого такого, але грає насправді добре. У нас «Фогель»[114], його їй подарували мої батьки на наше весілля. Інструмент стоїть у вітальні, там само раніше містився й Абрин манеж. Серед усього іншого я на Різдво 2001-го подарував Люсі також збірку пісень «Бітлз», перекладену для роялю. Абра зазвичай лежала в манежі, бавлячись зі своїми іграшками, і слухала. З того, як вона посміхалася, як перебирала ніжками, можна було зрозуміти, що їй подобалася та музика.
Джон на це нічого не зауважив. Більшість дітей люблять музику і показують своє задоволення від неї різними способами.
— У тій збірці є всі хіти — «Хей, Джуд», «Леді Мадонна», «Хай буде так», — але Абрі між ними найбільше подобалася одна пісенька, далебі не найзнаменитіша, яка називається «Тільки не вдруге»[115]. Ви її знаєте?
— Так зразу й не згадаю, — відповів Джон. — Упізнав би, мабуть, якби почув.
— Вона ритмічна, проте, на відміну від більшості швидких речей «Бітлз», побудована не на звичному гітарному акомпанементі, а на фортепіанній фразі. Це не зовсім бугі-вугі, але доволі близько. Абра її дуже полюбила. Вона не просто дриґала ніжками, коли Люсі грала цю мелодію, а фактично перебирала ними, ніби крутила педалі велосипеда. — Дейв заусміхався своїм спогадам, ніби знову побачивши, як Абра лежить на спині у яскраво-пурпурових повзунках, вона ще не вміє ходити, але вже танцює у колисці, немов якась королева дискотеки. — Інструментальний переграш там майже весь на фортепіано, і він простий, як мило. Ліва рука просто грає по одній ноті. Усього їх там двадцять дев’ять — я порахував. Навіть дитина б зіграла. І наша дитина це зробила.
Брови Джона полізли вгору, аж поки майже не зійшлися з лінією волосся.
— Це почалося навесні 2002 року. Ми з Люсі лежали в ліжку, читали. По телевізору якраз ішов прогноз погоди, а його передають приблизно в середині одинадцятигодинного випуску новин. Абра була у своїй кімнаті — міцно спала, наскільки я розумію. Люсі попрохала мене вимкнути телевізор, оскільки теж уже захотіла спати. Я клацнув пультом, і от тоді-то ми це почули. Фортепіанний переграш із «Тільки не вдруге», ті двадцять дев’ять нот. Ідеально зіграні. Жодної похибки, і пролунали вони з нижнього поверху. Доку, ми перелякалися до всирачки. Ми подумали, що хтось вдерся до нашого будинку, тільки що ж то міг бути за грабіжник, який затримався біля піаніно, щоби трішки пограти «Бітлз», перед тим як загарбати столове срібло? Пістолета я не маю, а мої ключки для гольфу стояли в гаражі, тож я вхопив найбільшу, яка потрапила під руку, книжку і пішов униз, щоб стятися з тим, хто б там він не був. Досить безглуздо, я знаю. Люсі я сказав, щоби вона тримала в руках телефон і зразу ж набрала 911, якщо закричу. Але там нікого не було, і всі двері були замкнені. До того ж клавіші піаніно були закриті кришкою.
— Я знову повернувся нагору і сказав Люсі, що нічого й нікого не знайшов. Тоді ми з нею пішли поглянути на дитину. Не домовляючись, просто взяли й пішли. Гадаю, ми вже розуміли, що це Абра, але ні Люсі, ні мені не хотілося промовити цього щиро, вголос. Абра не спала, просто лежала в своїй колисці й дивилася на нас. Знаєте ж, як вони мудро дивляться отими своїми оченятами?
Джон знав. Так, ніби вони могли б розповісти тобі всі таємниці всесвіту, якби тільки вміли балакати. Були часи, коли він вірив, що так воно, либонь, і є, тільки Бог влаштував світ таким чином, що на той момент, коли діти вже спроможні на щось більше за гу-гу-га-га, вони про все те забувають, як ми вже через пару годин після пробудження забуваємо наші найяскравіші сновидіння.
— Побачивши нас, вона заусміхалася, а потім заплющила очі й умить заснула. Наступної ночі те саме трапилось знову. О тій самій порі. Ті самі двадцять дев’ять нот з вітальні… потім тиша… потім ми йдемо до кімнати Абри і знаходимо її без сну. Вона не совається, навіть соски не смокче, просто дивиться на нас крізь ґратки колиски. А тоді засинає.
— Це дійсно правда, — промовив Джон. Не зовсім перепитуючи, лише бажаючи уточнити. — Ви не в дурні мене пошиваєте.
Девід відповів без усмішки:
— Ми вам дах нічим не пошиваємо, навіть не намагаємося.
Джон обернувся до Четти:
— А ви самі це чули?
— Ні. Дозвольте Девіду закінчити.
— Пару ночей нічого не було, а тоді… пам’ятаєте, як ви нам самі казали, що секрет успішного батьківства полягає в плануванні.
— Звісно.
То була головна нотація Джона Далтона новим батькам. Як ви збираєтеся впоратися з нічним годуванням? Складіть собі розпорядок, щоби хтось завжди був напоготові й ніхто зайве не дратувався. Як ви збираєтеся купати, годувати, одягати дитину і гратися з нею, щоби вона мала регулярний, а відтак і приємний для неї заведений режим? Складіть собі розпорядок. Створіть план. Ви знаєте, що робити у надзвичайній ситуації? Скажімо, розвалилася колиска або дитина раптом чимсь вдавилася? Якщо ви маєте план, ви впораєтеся, і в дев’ятнадцяти випадках із двадцяти все обернеться добре.
— Отже, саме це ми й зробили. Наступні три ночі я спав на канапі навпроти піаніно. Музика почалася на третю ніч, якраз коли я збирався лягати. Кришка на «Фогелі» залишалася закритою, я підбіг до піаніно й підняв її. Клавіші не рухалися. Що мене не надто й здивувало, бо я вже почув, що звуки лунають не з піаніно.
— Перепрошую?
— Музика звучала вище інструмента. Нізвідки. На той час Люсі вже була в кімнаті Абри. До того ми нічого їй не казали, надто ми були ошелешені, але цього разу були вже готові. Люсі попрохала Абру зіграти знову. Якусь мить було тихо… а потім вона зіграла. Я стояв так близько, я міг би ті ноти мало не з повітря вихоплювати.
Тиша запала в кабінеті Джона Далтона. Він перестав писати в своєму блокноті. Четта дивилася на нього серйозно. Нарешті він промовив:
— І це так і продовжується?
— Ні. Люсі тоді посадила Абру собі на коліна і сказала їй, щоб вона більше ніколи не грала вночі, бо ми через це не можемо спати. І відтоді це припинилося. — Він помовчав, щось ніби зважуючи. — Майже припинилося. Якось, приблизно по трьох тижнях, ми почули ту музику знову, але тепер дуже тихенько і нагорі цього разу. З її кімнати.
— Вона грала для себе, — сказала Кончетта. — Вона прокинулася… і не могла відразу заснути знову… отже, й зіграла собі маленьку колискову.
6
Якось після полудня в понеділок, десь через рік після падіння Веж-Близнюків, Абра, — тепер уже ходяча і з впізнаваними словами, що почали вигулькувати з-поміж її ледь не безупинного лепету, — злегка похитуючись, підійшла до передніх дверей і гепнулась там на дупку зі своєю улюбленою лялькою в пелені.
— У тебе там гніздечко, милесенька? — запитала Люсі. Вона, сидячи за піаніно, якраз грала реґтайм Скотта Джопліна[116].
— Тато! — оголосила Абра.
— Сонечко, тато не приїде додому раніше вечері, — сказала Люсі, але вже за п’ятнадцять хвилин на під’їзній алеї зупинилася «Акура» і з машини виліз Дейв, витягуючи вслід за собою портфель. Сталася аварія на магістральному водогоні, що вів до будівлі, де він викладав свій предмет по понеділках-середах-п’ятницях, тож усі заняття відмінили.
— Мені про це розповідала Люсі, — сказала Кончетта, — але я, звісно ж, знала і про напад плачу одинадцятого вересня, і про фантомне піаніно. Я зібралася їхати до них десь за пару тижнів по тому. Наказала Люсі ні слова не казати Абрі про мій візит. Але Абра вже знала. Вона всілася перед дверима за десять хвилин до мого з’явлення. Люсі спитала в неї, хто прийде, і Абра їй відповіла: «Момо».
— Вона робить багато таких речей, — сказав Девід. — Не завжди, коли приходить хтось, але якщо це той, кого вона знає і любить… майже завжди.