— Ага, — ледь вичавила.
Рокса — одна з моїх товаришок. Хороша і талановита кобіта. Але з особистим щастям у неї якось не клеїться. І хоча я у такі ідіотизми, як вроки, не вірю, та надивившись по ТБ «Битв чорнокнижників», «Таємних символів» та іншої мракобісної чухні, мимоволі починаєш замислюватися. Напевно, тим телеканалам самим щось пороблено, бо усі мусують одну й ту саму тему. Спитайте будь-кого на вулиці: «Яку дату ви вважаєте найважливішою?» І отримаєте відповідь: «2012 рік». Не через чемпіонат світу з футболу, а через кінець календаря майя! Повний регрес.
Жити треба сьогодні. І я живу: виховую сина, піклуюся про свого чоловіка — це з моїх, так би мовити, обов’язків, а також відвідую різноманітні виставки, презентації і концерти, тренажерний зал, басейн і найпрестижніший у нашому місті салон краси «Венеціано». Саме туди я і прямую, цокотячи новими чобітками від Молінарі.
Здалеку помічаю: перед входом до салону якісь розбірки. Висока худенька фарбована білявка раз у раз гатить торбою по голомозій голові кругленького мужчини, викрикуючи: «Сволота! Бабій підстаркуватий!». Той хапає її за руку і намагається затягнути у потрощений Мерседес GL.
Підійшовши ближче, впізнаю номери авто знайомого мого чоловіка. «Ха! Вона тільки тепер дізналася про його походеньки?!»
Машина, нервово завівшись, від’їжджає.
— Прівєт, котя! — вітається зі мною адміністраторка майстерні гламуру, не припиняючи витріщатися крізь вікно на конфлікт на вулиці.
— Доброго ранку! — зверхньо усміхаюся Лєночці, ставлячи свою вітонівську сумку на її столик.
Враз біля мене виростає новий перукар, метросексуал Алекс. Взагалі-то за паспортом він — Олег, але ж це не так стильно звучить. Тож Алекс манірно допомагає мені зняти шубку-чорний діамант, намагаючись бути максимально люб’язним:
— Ви сєводня очєнь свєжи і красіви.
— Справді? Отже, вчора я була пом’ята і страшна? — ненавиджу, коли люди знають мене і все одно звертаються російською.
— Мабуть, я неправильно висловився… Я мав на увазі, що сьогодні ви особливо чарівна, — він переходить на українську, знітившись від мого поганого ранкового гумору, на який я маю повне право як VIP-клієнт цього закладу.
А чому, власне, я маю бути люб’язною? Мало не щодня я залишаю тут майже половину місячного заробітку середнього українця і була б набагато більш задоволена, якби зі мною тут спілкувалися моєю лінгвою. Хіба це не справедливо?!
— Любонько! Привіт, сонечко! — назустріч мені виходить мій косметолог, і я поринаю у надзвичайно приємні вранішні процедури.
Алінка справно відпрацьовує свій борг: я влаштувала її на це тепленьке місце.
— До нас тут віднедавна ходить одна вкрай пихата дівиця. Блондиниста така і дуже худа, хоча уже і двійко діток має. Вона ще у вашої перукарки обслуговується…
Львів, хоча майже міліонер, — місто, де тебе усі знають. Хочеш ти цього чи ні. Саме цю дівицю я щойно спостерігала у словесній баталії з чоловіком. «Ну-ну, так у чому там справа?»
— Юля, друга дружина Бориса Ростиславовича. Ну, ви ж знаєте, що він заради неї мусив піти з сім’ї. Кажуть, що він досі дуже опікується ними, хоча і передав своїй першій мережу магазинів.
— Та-ак?! — зображаю здивування.
— Але бабій є бабій…
— Алінка, вийді на мінуточку! — чую голос Лєночки. І вже за дверима: — Нє надо нічєво расказивать, ти шо, сума сашла?!
Напевно, почула, проходячи повз кабінет. Косметолог повертається у пригніченому настрої і компостує мені мозок маразмами про свої креми. Про Борьку з Юлькою вже ані слова. Але ж я і так у курсі їх історії.
Боря Ростиславович — особливий поціновувач жіночих принад, причому без зайвої перебірливості. Про це знали усі, у тому числі його перша дружина. Виглядає, що друга сім’я була необдуманим рішенням, про яке Боря (сто процентів!) жалкував. Адже та, заради якої він це утнув, нічого особливого собою не являла і зовні нічим не вирізнялася серед інших тодішніх його пасій. Красива молоденька лялечка з не надто обтяженим інтелектом обличчям. Для усіх очевидно, що вона йшла на бій лише за солідні «маєтки» Борі. І хитромудро розставивши свої тенета та вчасно завагітнівши, пробила коханця на жалість. У результаті отримала свій бойовий трофей, закріпивши право на нього народженням синочка, а за доволі короткий термін — і донечки.
Чи думала вона, що у зв’язку з цим Боря Ростиславович покине свої звички? Змінить пружні дівочі груди на безсонні ночі з дитячими памперсами і пляшечками з сумішшю? Не знаю, навряд чи… Але однаково гірко дізнатися, що ти не єдина, навіть тоді, коли знаєш, що ти не перша. Мабуть, саме у таку мить починаєш розуміти, що, вірогідно, ти і не остання.