— Та просто ко-ро-ва, — підсумовує Лянка, відчувши холодок між нами.
— Це — жінка власника Тернопільського молокозаводу, — повідомляю.
— А, тоді все зрозуміло. От тільки як можна було довести себе до такого потворства, — дивується Лілька. — Як же він з такою, пардон, спить?
— Про смаки не сперечаються, — підкреслюю я.
— А може, він нею і не цікавиться зовсім. Я знаю, що він кілька років тому лікувався десь за кордоном. Було щось дуже серйозне. Не в курсі, правда, що. Йому там ледве життя врятували, — ділиться інформацією Дарина. — І хто знає, можливо, це вплинуло і на його чоловічі можливості…
— А діти у них є? — робить стурбований вираз Рокса.
— Аякже. Двоє — вісімнадцять і п’ятнадцять років, — пригадую я.
— Ого! Ну, то їй років сорок? — цікавиться Лілька.
— Дівчата, та вона на рік молодша за мене. Я з нею в школі в останніх класах вчилася!
— Не смішно! — у Лільки від подиву і гордості за власну зовнішність видовжується обличчя. — Ну що, дівки, як ми з вами на такому фоні? Скажи?!
— Справді, з таким баблом можна було себе і на Анжеліну Джолі перетворити, — зневажливо зауважує Дарка. — Я теж завжди думала, що вона набагато старша за мене.
— А Маріна абсолютно собою задоволена. Подає себе досконалою і вважає, що так і повинні сприймати її навколишні, — пояснюю її філософію і жартома додаю: — Не те що ми з вами — жертви моди, заправлені силіконом.
— Ну, знаєш, — відбивається Лілька. — Краще вже третій силіконовий, ніж шостий чи якийсь там на пару з панталонами «XXL»!
У цю мить нам приносять «штрудель», який дає мені можливість плавно перейти до іншої теми.
— Роксунь, а ти нам нічого не хочеш розповісти? — хитрувато поглядаю на неї, звівши брову.
— Ну, що ви, чесне слово, причепилися! — ніяковіє вона. — Подобається він мені. То й що, треба відразу про це говорити?
— Треба! — впевнено каже Лілька. — Може, ми тобі щось порадимо по-дружньому, по-дівочому… Він же не олігарх, не депутат, і навіть не середньої ланки бізнесмен. А ти задивляєшся на нього!
— То що ж він — не людина? А яке у нього рельєфне тіло, кубики на животі… Так би й вкусила! — каже Роксолана і жадібно ковтає рулет.
— Ну от, тепер нам зрозуміла твоя мета, — жартує Дарка. — Але за таких обставин існує імовірність непомітно закохатися. Це я тобі з власного досвіду.
— Мене зараз розіб’є параліч! Ти про свого архітектора Льончика? — здогадуюсь я глумливо.
— Саме про нього. А чим він був гірший за цього, на твій погляд? — загрозливо.
— Ну, ти даєш! Льоня — справжній «ботанік», а цей — Аполлон Бельведерський!
— Ага, і звивина у нього всього одна, і та на попі, — додає Дарина. — Льончик — інтелектуал. А це не менш сексуально, ніж накачаний зад якогось бевзя.
— Дарко, Любо, ще трохи, і я взагалі перестану ходити у той фітнес-клуб, — збентежено каже Роксолана. — Ви, як дві сороки, розкректалися.
— Ну, добре, я не хотіла сказати нічого образливого про твого Льончика. Забудь, Дарунь!
— Ти ж знаєш, що права! — нарешті із сумним виглядом здається Дарка. — Ще те «г» було, навіть згадувати не хочеться. Він малого тільки й того, що по телефону з уродинами вітає. Сволота! І про що я тільки думала!
Справді, перший шлюб майже завжди — проба пера. Одружилися змолоду-здуру, а потім сьорбай той скислий борщ усе життя. А другий, на мій погляд, — цілком свідомий. Об’єкт оцінюється за усіма можливими параметрами, а не тільки тому, що тебе лихоманить, як у гарячці, від одного його голосу.
Чудово провівши день і затарившись під зав’язку обновками і тістечками, ми поїхали по домівках. Попередньо домовилися зустрітися у суботу на «дівишнику».
— Любове Андріївно, — вже у дверях звертається моя домогосподарка, — Орест Васильович відмовився від вечері і вже дві години поспіль крутить оту кислотну музику.
— Може б, ви пакунки від мене спочатку забрали і допомогли роздягнутися?! — вона мене вже дістала своїми постійними скаргами.
— Так-так, звичайно. Вибачте, будь ласка. Просто я так переймаюся…
— А не треба аж так. Хай собі займається, чим хоче, якщо виконав домашнє завдання.
— Ну, раз ви так вважаєте, — невдоволено підіймає брівки-ниточки.
«Буде ще вона мені тут вказувати. Її діло — кухня і дім», — зринає у мене резонна думка.
— Привіт, Орестику! — цілую свою дитину. — Як справи?
— Кльово! — відповідає малий.
Сина я не сварю. Я його просто люблю. Не марю скінчити життя, як славнозвісний Бенджамін Спок! Забутий своїми рідними дітьми, напівбожевільний стариган помер самотнім у будинку перестарілих. Про це педіатри чомусь не розповідають. Я краще зависну на «Однокашниках». Поки чоловік варить гроші…