«Ми шукаємо не новий Facebook, ми шукаємо людей, які іноді на два, а іноді на десять років випереджають уявлення решти світу про те, що можливе на сьогодні», — сказав Кейн. Це було важке завдання, настільки недосяжне, що навіть підлітки, більшість з яких досі вчилися у школах, заповнюючи аплікаційні форми, взагалі вагалися пропонувати свої ідеї. Однак потім сталося так, як на початках багатьох стартапів Кремнієвої долини. Фундація вибрала цих сорок фіналістів із чотирьохсот аплікантів, з огляду на те, як оригінально й амбіційно вони відповідали, наприклад, на питання про найбільші проблеми світу або чому їхня ідея «просто не може чекати». Сорок аплікантів запропонували ідеї, які фундація визнала парадоксальними. Ті, кого відсіяли, пропонували банальні ідеї соціальних мереж або копії вже наявних проектів. По суті, сорок обраних були оригіналами. Інакше кажучи, вони зловили хвилю.
Невдовзі після промови Тіля фіналісти розпочали свої презентації і один за одним підходили до трибуни. Дехто з них ледь досягали її зростом. Джон Бернем був серед перших. Кілька перших фіналістів бризкали слиною і затиналися, пропонуючи презентації, пересипані жаргонними слівцями й езотеричними технічними термінами, натомість презентацію Бернема неможливо було не зрозуміти. Від моменту, коли він підійшов до трибуни, підняв погляд на аудитрію і почав говорити, здавалося ніби він грає роль дружнього Говарда Рорка — безкомпромісного молодого персонажа роману Айн Ренд «Джерело» (1943). Джон, здавалося, не усвідомлював, до якої міри нестандартною була його ідея, аж сказав майже невимушено: «Я хочу бурити астероїди». З його чіткої, як у Тіля, вимови стало зрозуміло, що він не жартує. Ніхто не засміявся. Потім Бернем пояснив, що його мета — розвинути космічні технології, щоб можна було бурити астероїди й інші космічні тіла, наприклад комети, й добувати з них золото і платину. Він детально перелічив сполуки й елементи, які він сподівається знайти там. «Там, у космосі, сотні мільярдів доларів, — сказав він, — і я планую їх знайти». Бернема проводжали практично оваціями.
Яскрава 17-річна дівчина-вундеркінд Лора Демінґ мала вигляд шкільної хуліганки, але говорила скоромовкою і несамовито жестикулювала, тож під час виступу більше скидалася на божевільну вчену. Хвилі розкуйовдженого, довгого, чорного волосся обрамляли її порцелянове напівазійське обличчя. Струнка і гнучка, вона була вбрана в оксфордську сорочку на випуск, чорну міні-спідничку та панчохи, а пара масивних чорних берців прикривала елегантні литки. Її крихітна фігурка і ляльковий ротик робили її серйозний, беземоційний голос незвичайним. Зовсім не манірна і не сумирна, Демінґ розмахувала тендітними ручками, як незадоволений своїм оркестром диригент.
Провівши останні чотири роки (з 12-річного віку) у геронтологічних лабораторіях, вона сказала, що засмучена браком достатнього фінансування досліджень безсмертя. За допомогою стипендії Тіля вона створить власну приватну інвестиційну компанію для фінансування винаходів у сфері омолодження. «Я хочу підірвати теперішню дослідницьку парадигму, змінивши стимули, впроваджені в сучасні традиційні структури фінансування», — сказала вона. Це було не найбожевільнішою річчю, яку вона зробила. Здобувши домашню освіту в Новій Зеландії, Демінґ закінчила середню школу в 14 років, і її зарахували до Массачусетського технологічного інституту одразу на другий курс — відтак вона стала наймолодшою другокурсницею MIT.
Джеймс Прауд — приземкуватий, круглолиций 18-річний школяр-недоук із Південного Лондона — також вирізнявся серед натовпу. З вигляду йому було приблизно 10 років, але коли заговорив, його глибокий голос і британський акцент створювали враження, ніби Прауду п’ятдесят. Його презентація була пізніше. Він переїхав до Пало-Альто ще перед зарахуванням на програму. Джеймс, який займався програмуванням, не виходячи зі своєї спальні більшу частину навчання у школі, повідомив батькам, що не хоче йти до коледжу задовго до того, як з’явився варіант зі стипендіальною програмою Тіля. Прауд любив ходити на музичні концерти, та не міг знайти жодного вебсайту, де зазначали б усі шоу, які він хотів відвідати. Тож його ідеєю було створення GigLocator, що об’єднає всі велики й малі шоу на єдиному застосунку.