Бернем щойно довідався, що здобув стипендію, і був збуджений. Обід влаштували для стипендіатів з цього регіону, обраних, але ще не прийнятих. Це була кампанія Фундації Тіля із заспокоєння їхніх батьків.
Якраз перед полуднем бадьорої весняної суботи завсідники ресторану Aureole із подивом побачили зграйку підлітків, що заповнили окрему кімнату за стійкою адміністратора. Це був порожній, офіційний простір, з вигляду як бенкетна зала, де завершувалися оборудки й святкували підвищення по службі. Фундація Тіля організувала для переможців та їхніх батьків зустріч за обідом, коли вони вирішили, чи приймати пропозиції. Тепер, після перемоги дітей у конкурсі, деякі батьки непокоїлися щодо їхнього переїзду на Західне узбережжя, заснування компаній і пошук житла.
Фундація Тіля не могла їх поселити, але взялася щотижня забезпечувати суспільно-культурні заходи, обіди та лекції, а також допомогу з фінансовою логістикою. Співголова Фундації Тіля та директор-розпорядник Clarium Capital Джеймс О’Нілл разом зі своєю командою взявся організовувати ознайомчі курси та семінари.
Високий і худорлявий чоловік трохи за тридцять, О’Нілл мав стиль вченого-ґіка, характерною особливістю якого були ексцентричні краватки-метелики, поверх двох сорочок з комірцями. На вечірки він часто вдягав червоний штруксовий піджак. Того дня він представився і сказав, що він і його тодішня дружина живуть в окрузі Марін із трьома дітьми, яких навчають вдома.
Батьки Джона Бернема — Стівен і Крися Бернем — схвалили цю ідею, сказавши, що їхній син більше навчався поза школою, ніж у школі. Після того, як Стівен випустився з Дартмутського коледжу, а Крися — зі Сміт-коледжу, вони зустрілися у Нью-Йорку, де Стівен працював біржевим брокером, а Крися — асистенткою в журналі Elle. Тепер мешканці Ньютона, штат Массачусетс, вони прилетіли вранці на ланч. Стівен і Крися випромінюють усмішки під час знайомства з батьком фіналіста Дейвида Мерфілда. Він щойно прилетів із Сінгапура.
«Джон завжди влаштовував сцени у школі, — похвалився Стівен, додавши з усмішкою, — він міг також витягнути стілець із кабінету директора». Стівен вважав бунтарство сина ознакою креативності й додатковим доказом того, що стипендіальна програма йому підходить. «У Китаї творчі люди — не ті, що добре вчаться у школі, а ті, що засновують компанії, — сказав він. — Школа просто не для Джона. Він на чотири роки випереджає решту дітей»
Бернеми пояснили, що тепер вони вважають стипендію Тіля новим статусним символом. Для них це означає, що їхній син міг вступити до Гарварду, але відмовився від нього заради чогось кращого — навіть попри те, що не вступив. Те, що він став стипендіатом, було додатковим доказом його потенційної геніальності і ще одним поясненням, чому відмова від типового шляху вартувала всіх цих років його витівок. А нині, освячений історією успіху Кремнієвої долини, Джон став на новий шлях, від якого його батьки сподіваються більших результатів, ніж від коледжу.
Решта батьків багатозначно кивнули, тим часом Джим О’Нілл жестом запросив усіх сідати за довгий обідній стіл.
З одного краю сиділи Джон Марбак і Шеррі Прес-слер — батьки фіналіста Джонатана Марбака, Правін і Тану Тайл — батьки іншого фіналіста Суджая Тайла. Марбак з усіх стипендіатів найбільше походив на дорослого чоловіка. Схоже, що високий і атлетичний старшокласник із русим волоссям, великими круглими очима та кирпатим носом, зажив успіху в дівчат. Йому, більш компанійському та говіркому за решту, явно важило, подобається він комусь чи ні. Решта поводилися так, наче їм байдуже. Джон-молодший ставив запитання й уважно слухав. Він легко знаходив друзів серед інших потенційних стипендіатів.
«Кумедно, але як батькам нам дуже дивно, що таке відбувається, — сказала Шеррі, мама Марбака, — адже ми повністю присвятили своє життя тому, щоби Джонатан вступив до коледжу, та він не вступає». Вона зробила паузу. «Та, схоже, вже саме потрапляння дає достатній статус, тож отримати стипендію Тіля насправді краще, аніж вступити до коледжу». Вона промовила це скрушно, ніби не до кінця змирилася з ідеєю, що її син збирався вступати у коледж, а потім вирішив не вступати.
«Еге ж, це так, ніби ти цураєшся Гарварду, бо не мусиш туди вступати», — сказав її чоловік. «Ми завжди відкладали гроші на це, завжди, і от настав день — а він цим не користується!» — додав він. Вони засміялися. «Мабуть, нам тепер варто просто подорожувати!»
Після того, як батьки і студенти за столом представилися, їхні діти одне до одному несміливо помахали. О’Нілл підвівся зробити оголошення.