3. Хіппі-комуни програмістів
Наприкінці літа 2011 року Джонатан Бернем почав розуміти, що йому слід відмовитися від ідеї буріння астероїдів — принаймні поки що. Йому розбила серце та обставина, що засновник XPrize Foundation Пітер Діамандіс кілька років тому вже розпочинав роботу над цим проектом, маючи набагато більший об’єм коштів і знань. Джон також був пригнічений самотністю в Атертоні. Крім Патрі Фрідмена і час від часу кількох інших стипендіатів, він ніколи не бачився ні з ким зі своїх знайомих.
Він ходив на кілька заходів Тіля, де зустрічався з іншими потенційними менторами. З деякими під час п’ятничних ланчів у Пало-Альто, а з рештою — на ретритах організаторів Фундації Тіля. «Із деякими з них я знайшов спільну мову. Декому я подобався, дехто просто не терпів мене, декому я по-справжньому не подобався, а мені треба було це прийняти», — згадує він. Хоча здебільшого його товариське життя виглядало жалюгідно.
Він боявся, що Діамандіс і його компанія з буріння астероїдів затьмарить будь-які його зусилля. «Вони насправді мають непоганий шанс для втілення цієї мети, — погодився він. — Я досліджував буріння планет з 16-річного віку, та у них є капітал». Тож натомість Бернем відмовився від своєї ідеї і почав працювати в Moon Express — компанії, що досліджує видобуток мінералів на Місяці. Там він працював у відділі розвитку бізнесу, переважно роздруковуючи маркетингові матеріали. Через кілька місяців від подався на стажування до Cosmogia (яка тепер називається Planet Labs) — ще однієї компанії з розвитку космічної індустрії, про яку він відмовився розповідати. «Я підписав зобов’язання про нерозголошення», — пояснив він.
Ця робота протривала недовго, позаяк Бернему знадобилося небагато часу, щоб усвідомити, що робота штатним офісним працівником не для нього. «Я непогано граю роль екстраверта, та не можу вчитися з людьми в одному приміщенні». Звичне працевлаштування просто не працювало в його випадку. «Закінчувалося все тим, що я залишався на ніч і робив усю роботу, потім йшов в офіс з настроєм “що мені тепер робити?” — розповідав він. — Це був чудовий досвід, але я просто — нікудишній працівник».
Тому Бернем вирішив спробувати один із нових колівінґів, про які чув. У них не буде надто самотньо, а, можливо, вони і непогане місце для пошуків наступної великої ідеї. Це був новий спосіб життя, і водночас відголосок епохи хіппі 1960-х років, коли молоді люди жили разом у комунах. Однак велика відмінність полягала в тому, що колівінґи не були місцями, де можна розслабитися і відключитися. У сучасних колівінґових комунах люди тяжко працюють, часто-густо цілу ніч. Кодування і програмування в передсвітанкові години — майже правило дому.
У Кремнієвій долині спільна робота та спільні розваги були не просто студентським гаслом. Двадцяти- і тридцятирічні мешканці дали друге дихання культурі студентського кампусу і розвинули її до рівня, який став би неможливим у справжньому кампусі.
Замість колишньої послідовності, коли людина вступала до університету, де жила серед студентів, потім переїздила з кампусу до великого міста з двома чи трьома співмешканцями і, зрештою, поселялася сама, на території Затоки ця модель часто видозмінювалася з точністю до навпаки. Замість дорослої траєкторії, в якій кожне нове місце проживання дедалі більше нагадує життя дорослої людини з кар’єрою та родиною, стадії проживання йдуть у протилежному напрямку: що більш продвинутим і освіченим ти стаєш, то божевільнішими робляться твої ідеї і в більш «революційній» житловій ситуації ти можеш опинитися.
Останнім часом ці унікальні житлові об’єднання почали поширюватися Долиною. Колівінґи утвердилися як явище: приблизно так само, як перший гараж Hewlett-Packard спричинив зародження тисяч інших компаній у гаражах, цьому допоміг образ колівінґу, в якому десятки інженерів-фріків працювали над створенням Facebook, доки Джастин Тимберлейк у ролі Шона Паркера не перетворив їхню програмістську діяльність на великі перегони з фільму «Соцмережа». Метою було не співіснування мешканців в одному просторі із собі подібними або зі старшими колегами заради співпричетності до справи. Це все ще було способом економії грошей, та вже з айтішним шиком. Так само, як не видавалося ганебним працювати в гаражі, якщо ти будував наступний Google, та й в ночівлі на антресолях будинку з басейном, якщо маєш божевільну ідею стартапу, що компенсує відсутність спальні, теж нічого ганебного немає.
Двоє інших стипендіатів з набору Бернема — Алекс Кіселев і Джеффрі Лім — мешкали із півдюжиною інших місцевих підприємців у колівінґовому особняку в Сан-Франциско, який вони назвали Glint (на письмі — TheGlint). Алекс працював над розробкою спектрометру з відкритим кодом — приладу для вимірювання спектрів, тимчасом як Джеффрі спробував чимало ідей для стартапів, але зупинився на роботі розробника софта у Ripple Labs. Завдяки TheGlint Бернем тепер мав достатньо можливостей познайомитися з потрібними людьми. Вечорами венчурні капіталісти влаштовували тут розмови за вечерею. Так, були Бінґ Ґордон з KPCB, Сенем Діїчі та Mavi Yol Quartet («на вечорах музики та експериментів»), Синтія Онґ, засновниця LEAP (Land Empowerment Animals People), яка проводила «короткі фандрейзинґові події» для допомоги населенню малайзійського штату Саравак на острові Борнео, що, на думку співмешканців, став жертвою «винищення лісів, що супроводжувалося масштабним захопленням тубільних земель для посадки плантацій олійної пальми».