Ця нова хвиля спільного проживання посилилася, коли у середині нульових почалося зростання Facebook і Google, а компанії Кремнієвої долини і венчурні компанії заохочували своїх працівників жити і програмувати разом. Інкубатор Пола Ґрема Y Combinator дав підприємцям початковий капітал з умовою, що працівники житимуть неподалік роботи, а Долина щороку притягуватиме нових юних талантів. Спираючись на цю модель, інвестори та технологічні компанії почали використовувати житло як місце не лише для спання, а й для мозкових штурмів.
На сьогодні Google, Innovation Endeavors і низка венчурних компаній на Сенд-Хілл-роуд мають своїх інженерів у таких колівінґових комунах, як Blackbox Mansion — напозір традиційний сімейний будинок, вкритий черепицею, у якому можна зарезервувати місце лише через Airbnb, онлайн-ресурс для оренди нерухомості під житло і на час відпустки, і DevHouse — івент-компанію, названу на честь цього феномену, яка організовує заходи для нетворкінгу серед айтішників. UpWest Labs — ізраїльський інвестиційний фонд — і Innovation Endeavors організовували свої приміщення для життя і роботи як інкубатори для бізнес-ідей.
Правила бізнесу суворі («Бери участь у зустрічах, на які ти підписаний. Повідом персонал, якщо не можеш бути присутнім»), тимчасом як правила міжособистісного спілкування часто написано звичним університетським жаргоном («Мешканці не можуть заходити до кімнат одне одного, якщо їх не запросив мешканець тієї кімнати»).
Лідерство і розподіл обов’язків щодо приготування їжі часто залишаються на власний розсуд. Щовечора після великого походу до Costco за продуктами, щоб забити холодильник Sub-Zero, який із заповненням будинку незабаром збільшиться, підприємці позмінно виконують кухонні обов’язки. Колишній працівник NASA Кемп каже, що це завдання зазвичай доручають співмешканцям-веганам або вегетаріанцям, які хочуть упевнитися, що «ніхто не кине шматок корови на гриль». У перші кілька років Кемп був лідером комуни, але потім гору почали брати нові люди. «Найцікавіші люди останні, кому тобі хочеться нагадувати про вчасну сплату оренди, — згадує він. — Тому як найвідповідальніша особа, я насправді був найменш цікавим».
Після перетворення медіа-зали на другому поверсі на хостел, вони дозволили друзям друзів і місцевим стажерам використовувати цей простір, тоді як підприємці, неспроможні заплатити місячну оренду, могли опинитися на матрацах або двоярусних ліжках. «Економіка не була головним чинником для цього будинку», — розповідає Кемп. Якщо гості були креативні і робили внесок у культуру будинку, вони могли й не платити багато. Замість запитання, чи спроможні вони на це, запитання Кемпа завжди були такими: «Чи роблять ці люди щось важливе?» та «Чи хочуть вони додати щось до характеру та життя цього будинку?»
Кемп розумів, що якщо ідея багатородинного будинку не спрацює, він спробує створити будинок для персоналу, який працюватиме тут раз на кілька тижнів. Він сподівався створити щось на кшталт тимчасової комуни підприємців, які змінюватимуть один одного, такий собі гігантський будинок, де різні люди матимуть приватні кімнати і де зможуть залишити свої речі. «Тоді б вони мали відчуття спільноти, а також більше приватності й культурно багатший простір», — сказав Кемп.
Хоча досі влада справі не сприяла. Коли Google спробував побудувати поблизу свого кампусу спонсоровану компанією спільноту, створену на засадах співпраці колег, цей задум «був вщент розбитий владою міста», — розповідає Кемп. «Влада міста Маунтін-В’ю сказала: “Це схоже на Китай. Ніби трудовий табір для працівників Google». Однак навіть попри те, що ідею поселення для персоналу Google занедбала місцева влада, місто нічого не могло вдіяти з працівниками, які самі у такий спосіб вирішували облаштувати своєї життя. Для підприємців, які йшли на ризик, пов’язаний із заснуванням компанії — часто-густо за низьку плату і з великою вірою — життя разом служило посиленням їхньої відданості справі компанії, що вона, якщо мислити тверезо, могла так ніколи і не постати. Довгі години, проведені на роботі, з коротким відпочинком у формі соціальної активності, майже змушують розглядати роботу як розвагу.
Позаяк готовність жити разом вже була в цих околицях очевидною, на думку Кемпа, йому вдасться розширити те, що він збудував у Rainbow Mansion. А між тим його оригінальна візія породила новий статус-кво Кремнієвої долини: тепер першою зупинкою після влаштування на роботу часто була колівінґова спільнота. Проте для співмешканців усіх цих особняків реалії колівінґів могли виявитися занадто альтернативними. 2009 року, проживши в Rainbow Mansion півтора року, Селестін Джонсон переїхала в будинок життя та праці у Вудсайді, де, на її думку, мешкало багато інженерів і фізиків, а також сади, власні кури і домашнє пиво, — і все. Зрештою, вона переїхала до Сан-Франциско з причини того, що там ці особняки існують: «Усе, що ми зробили в Купертіно, було Rainbow Mansion. Існували обмежені можливості для приїзду молодих людей до Кремнієвої долини».