Жильцов ледве ворухнув рукою, і Черкешин, правильно зрозумівши його, легенько потис руку вмираючого.
— Експедиція виконає своє завдання, — коротко сказав Черкешин. — Я обіцяю вам це…
Жильцова поховали серед торосів, недалеко від шхуни. Значить, ми помилилися, вважаючи, що його могила в Долині Чотирьох Хрестів…
Через місяць помер боцман. На цій сумній події всі знайдені щоденники обірвались. Далі, десь через півтора тижня, було зроблено тільки лаконічні записи про загибель шхуни: крига роздавила її поблизу берегів Чукотки…
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ,
в якому людський мозок виконує завдання, непосильне жодній електронній машині, хроноскоп робить нам останню послугу, а ми підводимо деякі підсумки і повертаємося в Марково.
Безперечно, ми заздалегідь знали, що шхуна загинула — інакше люди навряд чи покинули б її. Знали ми й те, що всі учасники експедиції, які лишилися в живих, рушили на південь, благополучно досягли материка, перевалили через Анадирський хребет і дісталися до Долини Чотирьох Хрестів… Та все це було зовнішньою стороною подій і не пояснювало, чому в Долині Чотирьох Хрестів розігралася трагедія, чому все життя стояло перед Зальцманом питання, правильно вони зробили чи ні… Хроноскоп не міг нам допомогти, а щоденники мовчали — змученим людям було не до аналізу взаємовідносин, вони боролися за порятунок…
— На тебе, Вербинін, уся надія, — звернувся до мене Берьозкін.
— На мене?
— Так, на тебе. Колись ти пояснював мені, чим відрізняється робота письменника від роботи слідчого. Пам’ятаєш, ти висловився так: «Слідчий іде від подій до характерів, а письменник — від характерів до подій».
Ми справді якось говорили на цю тему. Не пам’ятаю, з якого приводу почалася розмова, але я сказав, що творчий процес ділиться на два етапи. Письменник — хазяїн становища, поки він вибирає своїм героям характери й пропонує їм певні обставини. Але як тільки характери склались і автор звів їх у конкретній обстановці, — письменник з творця перетворюється в спостерігача: герої його починають діяти самостійно, відповідно до своїх внутрішніх якостей. В уявленні письменника вони подібні до живих людей. Я давно вже прийшов до висновку, що вигадані герої діють в уявленні письменника так само, як і живі люди з подібними характерами і в подібних обставинах. Звичайно, я мав на увазі лише логіку поведінки, — але ж це — найголовніше.
— Куди ти гнеш? — запитав я Берьозкіна, догадуючись, на що він натякає…
— Займись творчістю, — порадив він. — Ми знаємо характери людей і обставини. Ти повинен догадатись, як ці люди поводилися… Це той самий випадок, коли жодна електронна машина не зможе замінити людського мозку… Пам’ятаєш, у Саянах ти заявив, що мозок і є справжнісінький хроноскоп?
Я все пам’ятав, але художня творчість — а саме до цього мене спонукав Берьозкін — вимагає особливої внутрішньої підготовки, особливого душевного настрою.
— Що ж, настройся, — з усмішкою, але категорично запропонував Берьозкін.
Проаналізувавши все відоме нам, я зрозумів, що завдання не таке вже й важке, як здалося спочатку. І характеристики, залишені Жильцовим, і опис першого конфлікту, і уривчастий останній запис вмираючого Зальцмана, який поставив слово «рятівник» і прізвище «Черкешин» поряд, давали можливість розібратися в подіях після загибелі шхуни «Зоря-2», які закінчилися вигнанням лейтенанта Черкешина з експедиції. Так, вигнанням. Про це дуже лаконічно, але з вказівкою на причини повідомлялося в записці, знайденій серед паперів у поварні…
Ось як уявляються мені події останніх місяців…
Розчавлена кригою шхуна полярної експедиції Жильцова зникла в безодні океану. Приголомшені, розгублені люди бачили, як зімкнулися над чорним розводдям тороси. Всі розуміли: трапилося щось непоправне, жахливе і сподіватися на допомогу не доводиться. Я не помилився, сказавши, що люди розгубилися. Ні астроном Мазурін, ні етнограф Конопльов, ні лікар Зальцман, ні матрос Розанов ніколи раніше не брали участі в арктичних експедиціях, не мали досвіду переходу полярною кригою… Лише найдосвідченіший з них — лейтенант Черкешин — зберіг холоднокровність; він відчував себе головною дійовою особою, героєм, від якого залежить порятунок решти учасників експедиції; і це живило мужність гордого і, властолюбного командира. Я не сумніваюсь: саме Черкешин у першу мить зумів підбадьорити і підтримати людей, вселити в них надію на порятунок і здатність боротися… Саме він повів потерпілих до далеких пустинних берегів Чукотки…