Відклавши зошит, ми вирішили підсумувати все. Ось що ми тепер знали.
Жильцов і решта учасників експедиції прибули в Якутськ уже після початку першої світової війни, восени 1914 року. Безумовно, в далекому Якутську про війну знали тільки з чуток, але експедиція Жильцова здалася місцевим властям явно несвоєчасною, ставилися до неї холодно, і якщо не чинили перешкод, то й не допомагали. Жильцову і Черкешину довелося докласти немало зусиль, щоб побудувати невелику шхуну, дістати необхідне спорядження і провіант. Вони добилися свого, причому, коли вірити Зальцману, особливо енергійно й успішно діяв Черкешин. Само по собі це питання нас не дуже цікавило, але все-таки ми вирішили не покладатися на Зальцмана: Черкешина він розглядав з якоїсь особливої точки зору і весь час висував командира шхуни на перший план. Багато допомогли Жильцову й Черкешину в підготовці експедиції політичні засланці, яких тоді чимало жило в Якутську. Довідавшись про завдання експедиції, вони добровільно з’являлися на верф працювати, а двоє з них — Розанов і сам Зальцман — пізніше взяли участь в експедиції.
У записках Зальцман відвів багато місця й собі, і Розанову. Ми дізналися, що Зальцман, студент медик, за участь у студентських заворушеннях був висланий в Якутськ на поселення, де й прожив кілька років. Нам здалося, що ніяких чітко визначених політичних поглядів у нього не було; будучи просто чесною людиною, Зальцман обурювався порядками царської Росії, мріяв про волю, рівність і вірив у прекрасне майбутнє. Інша справа — Сергій Сергійович Розанов. За свідченням Зальцмана, Розанов був членом Російської Соціал-Демократичної Робітничої партії, професіональним революціонером-більшовиком, людиною з чіткими і ясними поглядами на життя. В записках Зальцман ніде прямо не полемізував з Розанозим, але наполегливо підкреслював його непохитність і волю. Спочатку ми не могли зрозуміти, навіщо він це робить, але потім у нас склалося враження, що з усіх учасників експедиції Зальцмана найбільше цікавили Черкешин і Розанов, що він протиставляє їх і порівнює. До речі, ми могли й помилитись, бо записи Зальцмана обірвалися дуже рано. Розанов, який перебував під суворим наглядом поліції, працював разом з іншими на верфі, де будувалась шхуна, названа на честь судна Толля «Зоря-2». Як Розанов потрапив до складу експедиції, Зальцман чомусь не написав. Його самого Жильцов запросив замість тяжко хворого Десницького, і Зальцман охоче погодився.
Експедиція залишила Якутськ навесні 1915 року, як тільки скресла крига. Майже біля гирла Лени на борт взяли якутів-промисловців з їздовими собаками, які вже не раз бували на Новосибірських островах… Потім «Зоря-2» вийшла Биковською протокою в море Лаптєвих…
Ось і все, що нам вдалося довідатись. Як бачите — до прикрості мало. Найголовнішого Зальцман розповісти не встиг. Розчаровані, засмучені, сиділи ми над зошитами, які обманули наші надії.
— Але як Жильцову дозволили взяти з собою засланців? — дивувався Берьозкін.
Я зауважив, що в цьому нема нічого незвичайного. Політичні засланці нерідко займалися науковими дослідженнями в Сибіру. Наприклад, багато зробили для вивчення Сибіру поляки, заслані після повстання 1863 року, — Черський, Чекановський, Дибовський…
— Жильцов, звичайно, пам’ятав, що в експедиції Толля теж працювали політичні засланці, — додав я. — Коли навесні 1902 року вмер лікар Вальтер, політичний засланець із Якутська, його замінив Катін-Ярцев, а в допоміжній партії, очолюваній Волосовичем, брали участь двоє засланців: інженер-технолог Бруснєв і студент Ціонглінський. Мабуть, вони зарекомендували себе з найкращого боку, і тому Жильцов теж охоче поповнив свою експедицію розумними і чесними людьми.
— Так, напевно, й було, — погодився Берьозкін, пильно дивлячись на зошити, наче збирався «витиснути» з них ще щось. Зрозуміти Жильцова неважко. І політичних засланців теж. Адже експедиція — справа жива, цікава. Проте ми сьогодні так же далекі від розкриття загадки експедиції, як і тоді, коли вперше побачили зошити…
Чи міг я щось заперечити другові?
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
в якому обговорюється план дальшої роботи, хроноскоп перевершує всі наші сподівання, а ми стаємо свідками хвилюючих подій; разом з нами читач вперше почує про Долину Чотирьох Хрестів.
Два дні ми займалися сторонніми справами, вони не мали ніякого відношення до долі експедиції Андрія Жильцова — нам хотілося трохи відпочити і розважитись. Не знаю, як Берьозкіну, а мені це не вдалося. Судячи з того, що третього дня рано-вранці похмурий Берьозкін з’явився до мене додому, думка про долю експедиції і в нього не виходила з голови: