— Що робитимемо? — запитав він. — Не можна ж сидіти склавши руки!
— Не можна. Але що робити?.. Чи не звернутися нам до архівів?
— Я теж думав про це. Може, зберігся ще якийсь документик?
На жаль, ми добре знали, що на це нема майже ніякої надії, що ми чіпляємося за соломинку і заспокоюємо один одного.
Все ж таки ми надіслали від імені Президії Академії запит у всі архіви, а самі знову повернулись до хроноскопа, Берьозкін, правда, пропонував вилетіти в Якутськ, та я розрадив: доцільніше спочатку одержати відповіді з архівів. Поки що, зовсім не розраховуючи на успіх, ми вирішили піддати хроноскопії решту аркушів зошита. Переглядаючи перший зошит, ми знову звернули увагу на вшитий аркуш, що відрізнявся і якістю паперу і характером запису. Раніше ми намагалися прочитати його, але розібрали тільки цифри: 67°21’03» і 177°13’17». Якщо це справді були координати, то позначене ними місце знаходилося на Чукотці, десь у верхів’ях річки Білої, що впадає в Анадир… Зальцман міг потрапити туди, якщо «Зоря-2» загинула поблизу берегів Чукотки… Але навіщо йому було позначати саме цю долину? І що могла означати ось така помітка: «Длн. чтрх. хр. (далі йшли координати), прт. прглшнй, т. щ., трпл, щ-к схвй: пврн, пвн, 140, р-ка, лвд, звлн. тпл, крн!!» Очевидно, Зальцман зашифрував на цьому аркуші щось важливе для себе, але ми його не могли зрозуміти, а на хроноскоп не надіялись: ми гадали, що знову побачимо Зальцмана на горищі.
Берьозкін запропонував почати саме з нього аркуша. Насамперед ми поставили хроноскопу завдання з’ясувати, як вирвано аркуш. На екрані одразу ж виник портрет Зальцмана. Потім з’явилися руки, худі з обкусаними нігтями, вимазані землею; руки розгорнули зошит, на якусь мить завмерли, а потім поспішно вирвали аркуш, списаний незрозумілими значками, склали його і заховали. Ми бачили, як Зальцман запихав його в бокову кишеню. Екран погас.
— Три цікаві деталі, — сказав я. — Покусані нігті, вимазані землею руки, поспішні рухи. Зальцман заривав якусь річ і боявся, щоб його не помітили. Покусані нігті, якщо тільки це не давня звичка, свідчать про душевне збентеження…
— Це не звичка, — заперечив Берьозкін. — І ось доказ.
Він переключив хроноскоп, і на екрані знову з’явився вмираючий Зальцман. Руки його — худі, але чисті, з рівними нігтями, стискали заповітний зошит…
— Дамо нове завдання хроноскопу, — запропонував Берьозкін. — Може, він зуміє розшифрувати запис.
І хроноскоп дістав нове завдання. Відповідь надійшла негайно. Ми побачили на екрані чоловіка — широкоплечого, кремезного, підтягнутого, зовсім не схожого на Зальцмана; портрет був позбавлений індивідуальних рис, які б запам’ятовувались, але все-таки у нас склалося враження, що людина ця — вимоглива, тверда за характером, швидше навіть жорстока, Вона сиділа і писала, і ми бачили, що зошит у неї точнісінько такий, як у Зальцмана. У цілковитій тиші пролунали дивні слова: «Мета виправдовує засоби. Рішення прийнято остаточно, лишилося тільки здійснити його, хоч я й передбачаю, що не всі підуть за мною…»
Берьозкін простягнув руку і вимкнув хроноскоп.
— Непорозуміння, — розвів руками. — Доведеться повторити завдання.
Він повторив завдання, і знову на екрані з’явився кремезний підтягнутий чоловік з суворим обличчям… «Рішення прийнято остаточно…» — почули ми металічний голос хроноскопа.
— Що за чортівня, — вилаявся Берьозкін. — Нічого не розумію…
Він знову хотів вимкнути хроноскоп, але я утримав його.
— Ми ж домовились вірити приладу. Давай послухаємо…
Металічний голос вів далі: «… не всі підуть за мною. Доведеться не церемонитись…»
І раптом зображення змішалося, голос забурмотів щось зовсім незрозуміле.
Берьозкін вимкнув хроноскоп.
— Щось не в порядку, — сказав він. — Чому? Ніхто не чіпав прилад. Він повинен працювати справно!
Берьозкін нервував, він хотів ще раз повторити завдання, але я попросив його вийняти аркуш із хроноскопа.
— Навіщо він тобі? — не приховуючи роздратування, запитав Берьозкін. — Ми ж його вздовж і впоперек вивчили!
Я все-таки наполіг на своєму, хоча й не знав ще, що робитиму з аркушем. Я довго розглядав його, а Берьозкін стояв поруч і підганяв. Він майже переконав мене повернути йому аркуш, коли це…
— Слухай-но, — звернувся я до нього, — хроноскоп досліджує сторінку зверху вниз, так?