— Дивись, я тут нічого не знаю.
— Як там удома? — спитав я.
— Мати була зламала ногу, ми писали тобі про це. Зараз уже нічого, ходить.
Якийсь чоловік з розгону налетів на батька й помчав далі.
— Скільки тут людей! І всі поспішають.
Він сказав «поспішають» замість «спішать», очевидно, пристосовуючись до моєї літературної вимови. Незграбно пробирався крізь юрбу і був трохи розгублений. Нарешті ми вийшли на вулицю й зупинилися біля входу до автобусної станції. На шосівці поблискували склом тролейбуси, миготіли легкові авто, хідники були вщерть запруджені людьми. Місто дихало вранішнім гамором і збудженням. Батько стояв, трохи розставивши ноги: невеличка постать, знайома мені від дитинства, знайоме лице — на мене плеснуло теплою хвилею: чи то спогад короткочасний, чи радість.
Шумко замітала вулицю запізніла двірничка, широко махаючи мітлою, і була як косар на голому полі. Опале листя вилітало з-під мітли і, крутячись у повітрі, знову повільно осідало на асфальт.
— Там через дорогу повинна бути їдальня,— сказав я.
— Ці люди просто під машини лізуть,— кинув батько на перехожих.
— Звикли.
Батько ступав наваксованими туфлями по сірому потрісканому асфальті, і я задоволено впізнавав його нетипову, трохи нервову ходу.
Їдальня була маленька, із затягнутими марлею вікнами. Від стелі звішувалися клейкі стрічки, чорні від налиплих мух. Ми сіли за столик із пластмасовим покриттям.
— Що їстимеш: шніцель, битки, гуляш? — я розглядав меню.
— Не дуже розбираюсь у цих стравах,— сказав, батько.— Мені все життя готувала мати.
— Два шніцелі й два компоти,— сказав я офіціантці.
Батько сидів, одкинувшись на спинку алюмінієвого стільця. Тоді наліг ліктями на столик.
— А У нас тиша, — несподівано сказав, і я побачив в глибині його очей затамований смуток.— Із городом ми вже впоралися,— додав він буденно.— Картопля була неважненька, але на зиму нам хватить.
— Певне, мати й вина наробила?
Батько всміхнувся.
— Пару відер зробили... Я привіз дві пляшки позаторішнього.
Офіціантка з брязкотом поставила на столик шніцелі.
Батько обережно взяв великими спрацьованими пальцями виделку і колупнув м’ясо.
— Ти давненько не приїжджав додому,— сказав він.
— Робота, те-се,— засміявся неприродно.— Життя, як на каруселі.
— Скільки ж тут маєш? Таку роботу, певне, можна було б і вдома знайти.
Я не відповів.
Офіціантка поставила на столик компоти.
— Милочко,— солодко сказав чоловік за сусіднім столом.— Я на вас чекаю, не дочекаюся.
— Переживете,— весело відказала офіціантка, показуючи великі білі зуби. Енергійно пронесла між столиками своє велике тіло, і сусід аж зітхнув любашно:
— Є на що глянуть!
— Ви тепер самі,— сказав я батькові.— Колька таки переселився...
В батькових очах заграли лихі вогники.
— Все це та його жіночка. Вона, чорти б її побрали, навіть на матір руку підняла!
Його старечі очі округлилися, а рука з виделкою затремтіла.
— Чи я хотів її виганяти,— він пристукнув кулаком.— Але після того, що вона вчворила...
— Ти їж,— промовив я.— Зараз ми поїдемо до мене. Кімнатка, правда, незавидна, і їсти приготувати ніде, та що ти хочеш — наймана!
За темною від куряви марлею темніли дерева. Вже були зачеплені слідами прив’ядання, і від того створювалися м’які й меланхолійні переходи в кольорах. Над деревами синіло чисте небо, і мене раптом торкнуло світлою, як далекі спогади, печаллю. Оця гра кольорів, гармонія переходів — все це нагадувало мені раптом наше далеке мале місто і хату на околиці того міста, від якої я й вирушив у цей шумливий та копіткий світ.
— Такі чудові стоять дні,— сказав я батькові.
Він допивав малими ковтками компот, потім дістав виделкою грушу і, обсмоктавши, сплюнув кісточки.
Ми вийшли на вулицю, і я помітив, що вищий від батька на цілу голову. «Він наче поменшав»,— подумав я.
Війнуло подувом, і я вловив тонкий, трохи тривожний запах в’ялого листу. Зашуміло в деревах, і від них дмухнуло пряним запахом.
2
Ми підіймалися старими дерев’яними сходами, і я чув, як батько позаду важко дихає. Врешті зупинилися перед оббитими дерматином дверима, і я пошукав у кишені ключа.
Батько підійшов до вікна і визирнув на оточене трьома глухими стінами подвір’я.
— Невеселий двір!— сказав він.— Ніде й дереву вирости...
Я міг не дивитися на той двір, знав його і без того. Жовті стіни накладалися одна на одну нерівними площинами; можливо, на самому дні ями гойдався на залізній гойдалці хлопчик. Мені здалося, що я аж сюди почув нудотний рип тієї гойдалки.
Відчинив двері, і ми ввійшли в довгий вузький коридор. Батько тупцяв позаду, і я чув його знайоме дихання з їдким запахом тютюнового перегару.
— Ти малим мав де гратися,— сказав він.— У нас простору, скільки хочеш! А зелені — цілий світ у нас зелений!
Я пропустив батька в двері. Він нерішуче став, начебто не зважився переступити мого порога.
— Заходь, заходь! — підштовхнув його я.
— Якось незатишно в тебе,— сказав старий, сідаючи на краєчок стільця.— То чи довго будеш холостякувати?
Я підійшов до вікна. Сонце розлилося жовтим, блискучим сяйвом, і небо запалало тремкою й бентежною блакиттю.
На столику тихо муркотіло радіо. Батько все ще оглядав мою кімнату: ліжко, стару шафу, безглузді картини на стінах.
— Сюди жінки не приведеш!
— Не втомився? — спитав я.
— Чого ж? Автобус хороший. А дорога не така вже й довга. Міг би теж інколи приїхати...
Я сів верхи на стілець і поклав руки на спинку.
— Ну, розкажи, як там у нас?
— Знесли будинок монастиря.— Батько нахилився й клацнув замком чемодана.— Там у підвалах, кажуть, знайшли дві пляшки вина. Густе було, як смола. Ну, ті, що копали, й випили...
Я згадав довгу й темну споруду, оперезану на другому поверсі галереєю із залізними поручнями. Вона понуро стирчала серед веселого краєвиду нових будинків.
— А потім,— батько вийняв пляшку вина і затримав у руці,— хтось бовкнув, що там золото знаходять. Побачив би ти, — в його очах заграли веселі іскри,— як цікаві кинулися туди!
Я дістав дві склянки й поставив на стіл. Вино було світло-малинове, прозоре. Я увімкнув електричну плитку й поставив сковорідку. Жир соковито зашкварчав і почав стріляти. Я розколов кілька яєць і вилив на сковорідку. Незабаром яєчня сито засичала, з пухкотом видихаючи гаряче, запашне повітря.
— Ти даремно так багато! — сказав батько. — Я ситий!
Ми випили, знову запахло мені рідним містом, полуничною грядкою і свіжим духом квітів.
— Колька не заходить?— спитав я.
— Сердиться за жінку,— звищив голос батько.— Йому б за матір сердитися!
Він замовк і понурився. Я знову зирнув у вікно. Небо блакитніло первозданно, але чогось уже не вистачало в його барві: не було літньої впевненості — сумовита пора бабиного літа надходила...
3
Крута вулиця стрімко здіймалась угору. Звідти котився тролейбус, і шофер у ньому блимав вогником сигарети.
— Такий тут тлум!— захекано проказав батько.
Ми зупинилися на узвозі й дивилися туди, де на хідниках рухався різнокольоровий людський потік. Блідо миготіли незнайомі обличчя, люди швидко текли по сірій асфальтовій площині й ховались у темній хащі підземного переходу. Виринали з протилежного боку і знову розтікались по тротуару.
— Тут швидко втомлюєшся,— сказав батько.— У нас немає такого гармидеру.— Він затис цигарку в куточку рота, і його обличчя заповнилося глибокими зморшками.— У нас,— сказав він,— тиша!
— Це тому, що субота,— мовив я.— Зрештою, коли я приїхав сюди вперше, здалося, що пропаду тут... Ти на скільки приїхав?