— Завтра назад. Куплю от дещо. Треба й матері подарунка.
Він подивився на мене швидким поглядом.
— Звісно, треба,— згодився я.
Батько кинув недокурок в урну.
— Скільки там поверхів? — кивнув він у бік висотного будинку.
— Двадцять.
— Ого!— тихо згукнув.— Скоро вже й на хмари людина залізе.
— Зроблять там чудові пляжі,— пожартував я.
— Ну, а метро?— спитав батько.— Знаєш, я ніколи не був у метро...
Він пішов уперед, і я побачив, що він намагається триматися випростовано. Горда голова міцно сиділа на кремезних плечах, але старість відчувалась і в тих його плечах, і в цій трохи застиглій випростованості. Я закусив губу: на хідниках лежало недавно опале листя. Вересень ступав на землю й викликав у душі щем.
Зустрічалося літо з осінню. Яскраві дні палали над землею, але в тій яскравості з’являлося відчуття незагоєного болю. Осінь тільки починала запалювати холодні вогнища дерев, плескала золотом, але й досі світила ще щедрою зеленню.
— Скільки ти не бачив матері?— спитав батько.
Я взяв його за рукав і міцно стис.
— Знаєш, тату,— сказав зовсім тихо.— Мені й справді треба навідуватися до вас частіше. Я тут не раз згадую вас і нашу хату. Отак, буває, прокинуся серед ночі і чую запах наших полуниць. Але приходить день — і починаєш крутитися як заведений. Тоді все мимоволі віддаляється й забувається...
Батькове обличчя стало холодне. Я, мабуть, сказав щось не те, а може, він не зрозумів до ладу мого одкровення.
— А як там наш кіт?— спробував я перемінити тему.
— Останнім часом мати багато хворіє,— сказав батько, мов і не слухав мене.— Вона постаріла, і їй нелегко вже поратися з господарством... Я, правда, допомагаю, скільки можу...
Чоловік на розі закликав купувати лотерейні квитки. В нього було гладке лице й прохриплий голос. Лотерейні квитки лежали кольоровими стовпчиками, і вітер загинав їхні кінчики.
— Давай куплю,— спинився батько.— Може, вони в цьому місті щасливіші? Не хочеш?
— Я не вірю в гру,— відповів я.
— А ми от в останньому тиражі виграли карбованця,— сказав батько.
4
Ми спускалися ескалатором, і батько цікаво роззирався.
— А непогано, га?— посміхнувся він.— І скільки, думаєш, вгатили сюди грошей?
Назустріч пливли обличчя — батько вдивлявсь у тунель. Дихнуло стерилізованою свіжістю; батько повернувся до мене — всміхався так само:
— Це б матір сюди!.. Ти ще надто молодий, — заговорив він уже в поїзді.— Ще крутить тебе життя й затягує. Колись і в мене так було, але я завжди знаходив час, щоб провідати старих. Зрештою, я працював і утримував з тих грошей і свою родину, і батьків. Це ви нічого не знаєте: хочете, щоб вам все в рот клали. А я от нічого готового не мав, і мені ніхто нічого в рот не клав...
В цю хвилину я не хотів сперечатися з батьком. Зрештою, це стара пісня, яку ми не завжди хочемо вислухати: ми були такі, а ви от такі! Це й не дає нам змоги збагнути до кінця тої правди, що все-таки схована за тими зужитими словами.
Поїзд гнав різке, свіже повітря, проникало воно й досередини, звіюючи негусте батькове волосся. Він примружився й застиг.
— Куди це доїдемо?— спитав.
— До Дніпра.
— Славно,— сказав батько.— Не бачив його вже двадцять років.
У вагоні було небагато людей, батько сидів, поклавши на коліна долоні, і на мене знову повіяло тим часом, коли відчували ми з ним неподільність, — він сідав отак, прийшовши з роботи й помивши руки, і надчікував, коли мати покличе обідати.
— Аж не віриться, що так глибоко ми під землею,— сказав батько, зирнувши на мене.
— В Москві мілкіше,— відказав я.— А там, за Дніпром, поїзд іде вже по поверхні.
— Що ж це за метро?— всміхнувся батько.— По-моєму воно тільки й метро, що під землею.
Поїзд вискочив із тунелю, і нас залило сонцем...
Дніпро дихав вологим духом, блискотів синіми спалахами, пахло мокрим піском. Ми стояли, спершись на поруччя, далеко попереду розгортала білі будівлі Русанівка. Коло нас легенько шелестіло дерево, наполовину жовте, а наполовину зелене, в ногах лежало кілька листків, з лівої руки біло палало в синяві вітрило і біля нього поралося кілька одягнених у жовті спортивні куртки чоловіків.
— А де ти переш сорочки?— спитав батько.
— Коли сам, а коли в пральні.
— Там більше порвуть, ніж виперуть.
Ішов берегом рибалка в сірій куфайці. Підвів вудочку, наче списа, і тримав у руці гачка, наче сам себе зловив. Спинився біля нас, озирнувся й закинув гачка в сині спалахи.
— Треба мені встановитися,— сказав я.
— Що значить «встановитися»?— розсердився батько.— Я вже в чотирнадцять років установився!
Він майже викрикнув останні слова, і знову озирнувся на нас рибалка. Вибрав із синіх хвиль гачка, звів свого списа й подибав шукати затишнішого місця.
— Маєш рацію,— повільно проказав я, дивлячись, як невеликий човник марно намагається перебороти течію. Знову зашелестів вітер, мотаючи напівжовте, напівзелене листя над головою, і я вдихав на повні груди гіркуватого, терпкого запаху останніх вересневих днів.
— Мати трохи сердиться на тебе за ті твої куценькі листи,— буденно оповідав батько.— Все-таки вона — мати! Колись ти теж станеш батьком і зрозумієш, що це таке...
Ми подивились один на одного глибокими поглядами. Можливо, кожен чекав цього моменту: поверталося щось далеке, що сягало до призабутого містечка і його околиць. До запаху полуничних грядок і квітів, посаджених матір’ю. До дитинства, яке вже далекий для мене спомин, а може, ще далі, до того часу, коли я ще не був окремо живучим тілом, а складав якусь частку його, цього до болю знайомого чоловіка.
— Може, вип’ємо пива?— спитав я.
Він кивнув, ми підійшли до вифарбуваного в синє буфету — я помітив, виймаючи гроші, що в мене ледь помітно тремтять пальці.
5
Велетенський екран заповнював цілу стіну, на ньому безперервно змінювалися, крутилися й розгорталися нові й нові картини; рух втягував у себе глядачів, кидав їх на круті дороги гір — всі ми жили з тими людьми, що метушилися на отій стіні. Зал напружено вдивлявся, намагаючись упоратись із швидкою зміною перетворень на екрані, люди стискали пальцями ручки крісел, зітхали й переживали, кидались у дороги, котрі летіли в безвість,— від нестримного руху закладало дихання, гриміли голоси: там, на стіні, плакали, сміялися й жартували, вмирали і любилися. Батько насуплено й серйозно вдивлявсь у екран, здавалося, він не помічав мене, а може, не дуже й переймався тим ілюзорним і скаламученим світом, що стрибав перед ним; здалося мені, екран той для нього тільки привід для своїх думок і свого бачення, якого мені ніколи не вгадати, а може, достосовував він отак, як і всі люди навколо, життя на екрані до свого життя?
— А знаєш,— схилився він до мене.— Це все-таки здорово!
Я не зовсім збагнув, про що він говорить: про кіно, велетенський екран чи про своє видиво на тому екрані...
Ми вийшли в осінній вечір, наповнений глибокою й прохолодною свіжістю, дихало на нас вистояним запахом прив’ялого листу; у невеличкому парку на лавах сиділи закохані, алеї просвічувались у глибину прозорим безлюддям. Вдалині горіла неоном гомінка траса, стугоніла від великої маси автомобілів, а тут, куди ми ступили, був пригаслий шепіт, м’яка тиша і тонкий тлінний запах. По порожній алеї йшов якийсь дід, голосно човгаючи підошвами, і мені здалося, що так приходить щодня до нас ніч.
— Давай сядемо,— запропонував батько.
Він випростав втомлені ноги і відкинувся на спинку. Я примостився скраєчку і простягнув батькові цигарку.
Ми сиділи й курили. І хоч з одного і з другого боку гриміли шумливі проспекти, ми тут, на цьому п’ятачку тиші, знову відчували свою неподільність.
— Тихо тут,— здивовано і втомлено сказав батько.— Знаєш, я уже скучив за домом. Минув тільки день, а здається, я тут у тебе місяць...— Він замовк і приплющився.