До цвинтаря він не дійшов. Сів на порожню лавку і обхопив голову руками. Сидів, тиснучи долонями на очі, доки не заспокоївся. Тоді зирнув на годинника — фосфоричні стрілки показали, що вже пізно.
7
Позаду лишилася задуха кафе, Володьчин погляд, навіть обличчя скрипаля, що під кінець вечора дивився на публіку захмелілими оченятами. Бруківка, будинки й асфальт випромінювали сотні невидимих теплових променів. Євин супутник обійняв її за плечі, і від цього стало ще задушніше. Вона спробувала звільнитися, але до неї звисло важке обличчя:
— Ну чого?
Покірно пішла. На вулицях було майже порожньо, щось оповідав молодик, але Єва не слухала. Хміль навалювався на неї, і важко ставало дихати.
— Послухай, забери руку,— сказала вона.— Душно!
Молодик зняв руку, йому також було гаряче. Чула його уривчасте дихання, дух розмореного тіла; довкола пливли нічні вулиці, і кроки їхні голосно відлунювали.
Молодик зупинив її на бульварі. Єва подалась уперед і відчула м’ясисті мокрі губи. Зіштовхнулися зуби, і щось гаряче заплеснуло дівчину. Кволо вперлася руками, але молодик легко зламав цей її опір.
— Ходім до мене!— зашепотів він.
Єва сіла на лавку і закрутила головою.
— Ну?
— Іди ти до біса!— огризнулась вона.
Він сів поруч і знову впився в губи, відкидаючи її на спинку лавки. Вогкі пальці почали нишпорити по тілу, долоня натисла на груди, і за виріз плаття просунулося щось липке. Вона напружилась і відштовхнула його.
Мимо пройшла жінка в темному. На голові в неї була чорна мережана хустина. Пронесла повз них свою тугу й задумане зморщене обличчя...
Єва поправила на колінах плаття. Молодик чекав, відкинувшись на спинку лавки. В нього тремтіла долішня губа, а пальці нервово постукували об дерево.
Дівчина встала й пішла геть. Швидко бігла по вулиці, дрібно вистукуючи підборами. Молодик так і залишився сидіти на лавці серед бульвару, і вона ні разу не озирнулася. Йшла все далі, відчуваючи, що голова їй зовсім прояснилася, а нічна прохолода вмиває обличчя.
Сльози холодили щоки, спливали до рота, і Єва знову побігла. Миготіли довкола сліпі вікна, глухо затулені завісами, і сліпі під’їзди. В одному з під’їздів стояв крихітний песик і ліниво гавкав.
Біля своєї вулиці вона зупинилась і витерла очі. Збудження минало, натомість прийшла втома. Перейшла розбитим кроком вулицю і зупинилася біля свого парадного.
8
Адам стояв коло широко розчиненого вікна. Місто дихало на нього, блимотіло міріадами вогників, а дахи стелили свої грані, як узори пістрявого килима. В застиглому просторі проклалися хиткі тунелі вулиць, похитувалось небо зі своєю неоглядною чорнотою, і там ледь-ледь помигували іскристі світлячки.
Адам ліг на канапу. Над ним висіли вирізані з журналів красуні з рафінованими усмішками. Він подумав, що кожна з цих красунь приходить увечері до себе і скидає свою усмішку з обличчя, як набридлі тісні туфлі.
Стис кулачиська, аж хрумкнули суглоби. Ніч стояла за вікном, суха і втомлена. Мала принести сон, але його повіки були розпалені.
Жовто тремтіла над головою електрична лампочка, Адам спустив руку до підлоги і вийняв з пачки сигарету. Припалив, але відразу про ту сигарету забув.
Ніч дивилась у вікно, темна й задушлива. Він сів на канапі і майже фізично відчув, як осипає вона на сонні дахи піщинки мороку.
9
— Ти п’яна?— спитав Адам, сплигуючи на підлогу. Стояв серед помешкання в домашній сорочці та джинсах. Розставив босі ноги і дивився на Єву блискучим поглядом.
— А тобі яке діло?— огризнулась Єва.
Вона зайшла до вмивальні, крутнула кран і плеснула в обличчя водою. Була тепла і пахла іржею. В роті відчувався металевий присмак.
— Де шлялася?— крикнув раптом Адам, високо зводячи кошлаті брови.
Вона розізлилася.
— Іди до біса!— крикнула.— Сама знаю, куди ходжу!
— Що ти знаєш?— Адам стис кулаки.— Це я повинен знати, куди ти ходиш!
— Тю!— Єва й собі звела брови.— Тоже мені папочка знайшовся!
Адам кинувся до неї і схопив за руку. Вона випручалася, і він схопив її за плече. Вона рвонулася від нього щосили, а він вдарив її затиллям долоні.
Єва посковзнулась і впала. Адам люто зупинився над нею, по її тілу проходили корчі ридання.
— Що ти від мене хочеш? Що хочеш?
Дерла нігтями давно нефарбовану підлогу, й Адам нерішуче дивився на її розпластане тіло. Присів навпочіпки й обережно торкнув.
— Єво, — сказав він м’яко. — Не сердься. Ось послухай мене. У нас нікого нема. Ми двоє, чуєш! Ти ж пам’ятаєш матір? Вона наказувала, щоб я дивився за тобою. Ти ж пам’ятаєш матір!— закричав він, округлюючи очі.— Чи ти гадаєш, ще я не люблю тебе? Чи ти гадаєш, що я кинув школу не для того, щоб ти вчилась?.. Я не дорікаю, але хочу, щоб ти була хорошою людиною. Хорошою!— підкинув він угору підборіддя.
Єва повільно звелася, сіла на підлозі й глянула на Адама. У неї були каламутні припухлі очі. Але вона вже не плакала.
— Ти хороший, Данцю, дуже хороший!— сказала вона пошепки й загойдалась у тупому розпачі.— Але й я... Я нічого не зробила поганого...
За вікном нависло темне покривало ночі. Десь горіли ліхтарі і спали тисячі людей. Тисячі ще не спали, бо в них надто багато набралося справ. Сотні актів людського існування, зорі з міста і зорі з неба, людські очі й людські слова, шепіт листя і шепіт закоханих — все це було, сухий вітер обвівав цей навколишній світ і єднав його. Порожні вулиці, позначені пунктирами ліхтарів, сонно тягли свої сірі площини. Єдналися з іншими і зв’язувались у міцні вузли площ. Дихав вітер, і це було наче одне дихання і міста цього, і цього вечора.
— Єво! — сказав Адам, опускаючись на коліна біля сестри.— Подивися на мене. Це я — твій брат Адам!
Літепло ранньої осені
1
Я осідлую коридорний стілець, впираюся носками черевиків у темно-коричневі панелі, кладу на телефонний столик лікті й беру трубку. Все обертається з недавнього сну. Як і тоді, коли зістрибнув з останньої сходинки трапа пасажирського літака Москва — Київ. Перекручені лінії світу так і зостались у моєму визорі: над головою кружляло вкрите пухким шаром куряви небо, і я захопився чистими вигрівами там, угорі, серед несподівано теплої площини.
Переді мною чорне тіло телефону — пластмасова черепаха з круглим очкастим обличчям, і я знаю, що зараз станеться остаточне повернення. Бо я вже два дні як ступив з трапа пасажирського літака. Тоді я дивувався й деревам, що стояли вздовж шляху. Були наче призабуті іграшки, в які ніхто не хотів гратись,— автобус стрибав асфальтом, миготіло в очах, я торкав очима посмугований сонцем асфальт і котився в безмежжя, наче сам був шматком такого сонця...
Накручую очкастий диск і відчуваю коліща номеронабирача. Воно пустило в хід дві розчеплені пластини, що завихрюються довкола валика,— сигнали вже торгають видошукачі автоматичної станції. У трубці клацає — лінійний шукач автоматичної станції піднявся на три поділки вгору і на три поділки повернувся праворуч. Це і є символ мого приятеля, тобто можливість почути його голос.
Мене обплутує густа непрозорість телефонних шумів. З кімнати гуде пилосос і надривається радіо. Рурка похрипує, і я чую, як віддається в приймачі моє дихання.
Коли їхав автобусом Бориспіль — Київ, усе було звичайне. Лише дві речі вразили: небо з його вигрівами і клапті сонця, що стрибали не лише по дорозі, але й в очах. Люди були одягнені надмір легко, і я в своїх чоботях, хабе та пожмаканому бушлаті виглядав іхтіозавром. Смаглі обличчя, шовкового відливу плечі жінок, сліпучість білих сорочок чоловіків — усе це набивалось у голову крізь вузькі шпарини очних впадин.