Телефон нарешті обізвався.
— Це ти, Баране?
— Ти що, назовсім?— Баранецький був здивований.
— А ти волів би, щоб ні?
Почувся якийсь кляпливий звук — Баранецький позіхав. Я навіть уявив його обличчя: круглі щоки, два гудзики посеред обличчя і широкий рот. Він спав на уроках з розплющеними очима, а на перервах любив погигикати з дівчатками. Я вслухуюсь у його добродушне вуркотіння (знаєш, те-те, знаєш, я вже перестав грати — ще б пак, думаю я, оркестр — це було заняття шкільне).
— Ти що робиш?— спитав я.
— Зараз чи взагалі?
— Взагалі.
— Працюю в Рекламфільмі.
— Треба було б зійтися,— мені чомусь важко промовляти цю фразу.
Лише два дні тому я повернувся з армії, три дні тому я смертельно хотів бачити своїх друзів, а зараз... Що змінилося за ці два дні?
— Звичайно, треба,— чую я голос Баранецького.
— В неділю,— сказав я.— О пів на шосту, біля ресторану «Столичний».
Прилади телефонної станції ще з’єднували наші номери — в Баранецького завжди була запізніла реакція. Втім, це могло тривати з секунду: прилади з гуркотом поспадали на свої місця, а сигнальна машина послала в наші абонементи довгі спокійні гудки.
«Один — нуль, — подумав я. — Програш мій». Щось зрушилося, щось достеменно зрушилося. Вперед, назад, казна-куди: мені забракло слів для звичайної розмови. Вряди-годи ми перемудрюємо себе самих, щоб потім знову знаходити простоту. Хотілося змін. Несвідомо, підсвідомо і навіть свідомо.
...Не мав сили доїхати до площі Перемоги і зійшов на Хрещатику. І відразу ж пошкодував: голова стала порожня, наче висушений гарбузяка, кров відлила донизу, накописько вражень насунуло на мене, бо все раптом утратило реальність. Все, тобто вечір, і шурхіт підошов, і несподівано знайомі будинки,— хотілося знайти в собі хоч малесенький захисток, вузьку тиху забіч, щоб сховати голову. Але потрібно було долати важкі метри однотонного хідника. Я був начебто лялькою, якій всунули під ребро ключа й пустили. Довкола плавали обличчя, роздуті, мов повітряні кулі, з розплесканими носами і розтягненими ротами. Були байдужі до мене, мого повернення, та й не могло бути інакше: в кожного досить і власних повернень. Шарудливо оминали мене, а я не міг надивитися на них — це також було повернення, бо і я ставав частиною того веденого в одному ритмі танцю по вузьких рівнинах тротуарів.
2
Палець крутить номеронабирач, і я бачу, як стискується в ньому стальна пружина; вона знаходить звільнення, бо палець вислизає з отвору, і диск швидко крутиться назад — всі вони, наш десятий клас. Наш класний і шкільний духовий оркестр. Баранецький — барабан (широкий вишкір круглого обличчя, його вабило до дівчат з незбагненною силою, він одружився, тільки-но закінчив школу, і вже тоді його начебто відрізали від нас), я — труба, Костенко — піаніно. Костенко — «панська» дитина: батько — доцент університету, мати — директор школи. Наш оркестр грав наймодніші мелодії, і не тільки на шкільних урочистостях (електрогітара — Петро Голубенко, каправий і карновухий, особливо чудні були його вуха — дві скручені черепашки)— ми всі були модні хлопці, бо треба було якнайпильніше встигати за химерними стрибками химерних захоплень. Я бачив їх усіх, зараз усе-таки треба повторювати себе колишнього: вони стояли перед очима як живі, хоч би той самий Петро Голубенко, прототип для Фонвізіна, ми його навіть звали Митрофаном. Була близька до нас і Ельвіра Зощенко, любитель домашніх гулянок і танцюльок: хто з нас не хотів тоді позбутися надлишку енергії? Її не бракує й зараз, але моя душа вже переходила кордони легкотравності. Я відчував себе в морі житейському наче вправний плавець, але коли те море жбурнуло мене на край світу, де було знайти легкість, до якої звик? Усе посплутувалося, і лише згодом в голові почала з’являтися несподівана й широка ясність.
Автоматична станція, цей бездоганний з’єднувач, вже торгала телефон Костенка, отого правильного Костенка з його чіткою мовою, акуратним проділом на голові, поставленим голосом і точним курсом у житті — можу присягтися, що він студент-філолог чи щось таке подібне...
— Це ти?— спитав він.— Ну, як живеш? Не розучився таблиці множення?
— Я і не знав її. Як тут Україна?
— Живе. Ти що, назовсім?
— Ми могли б зустрітися,— сказав я.— В неділю в мене побачення з Бараном.
— Це розкішно,— сказав Костенко.
— О пів на шосту. Біля ресторану «Столичний»...
— Гаразд,— голос Костенка був, як і раніше, розважливий.— Згадаємо давні літа...
Я сиджу в сутіні коридора, за спиною монотонно гуде пилосос, а з кухні чується запах смажені — сестра готує вечерю. Мені не хочеться ні вечері, ні розмов, бо нараз іржавий задих стиснув горло...
Сьогодні вранці я вийшов на вулицю. Все було зовсім не таке, як тоді, коли повертався з Борисполя,— трохи чуже й фантасмагоричне. Я йшов і вдивлявся в обличчя, що напливали на мене. Три роки я пробув серед одних і тих же облич, три роки під пласким небом,— я трохи боявся оновленого сьогодні, бо воно навалилося, як потік води. Здавалося, всі обличчя, що пливли повз мене, не такі вже незнайомі, я відкрив раптом просту істину: незважаючи на майже повну відсутність повторів, вони в житті неперехідні. Обличчя з недалекого минулого оточили мене зусібіч, і я почав лякатися їхньої нав’язливості. Треба було зупинитися серед дороги і міцно-міцно заплющити повіки.
3
«Я ще й досі не виспався», — думаю я, вловлюючи довгі хвости завихрених ліній. Це і є відчуття сну, голова паморочиться, і я начебто кудись поринаю. Проте це лише мить, поступово очі звикають до темряви: я потрапляю на зелено-смарагдову галявину, де спокійно поколихується торочкаста тирса. Зелений вітер дме мені просто в обличчя, я дивлюся на чудову білу стежку в траві — мій найперший шлях у дитинство. Проходжу по ній, черпаючи солдатськими чобітьми куряву. В траві гребуться посмітюхи, і я безсердечно ступаю на кульбаби. Сонце обілляло галявину, мати стоїть біля порога напрочуд білої, хати, гудуть хрущі, пахне і цідить голубий колір бузок, на городі — мальви: запах мого дитинства, запах материних рук, голос молочниці, коли вона будила мене, гукаючи матір... Я ніколи не жив у тій хатині край сонячної галявини, але матір на тлі цієї зелені зовсім як жива. Я боявся, коли її не стало, ходити на цвинтар, бо в душі ховався незрозумілий страх: хай буде простіше — вона поселилася в тій білій хаті на сонячній галявині... Мати сиділа на лавці і плела вінок з кульбаб. Мені стало раптом пекуче соромно, що, йдучи сюди, я передушив стільки квіток. «Мамо, — прошепотів я, сідаючи їй до ніг, прости мене за ті кульбаби. Я не з лихої волі...» — «Не треба вигадувати, хлопчику»,— вона була така ж, як у час мого дитинства. Зібране вінком волосся, довгі, майже прозорі пальці. «Знаєш, мамо,— я втулився в її коліна обличчям,— мені здається, щось мусить статися».— «Що повинно статися, вигаднику?» — «Не знаю,— сказав я,— але є таке відчуття». На коліна матері сипалися жовті пелюстки, і я почав збирати їх, намагаючись зліпити водно, щоб знову була квітка. Але квітка не ліпилася, пелюстки знову розпадалися і безшелесно спадали на землю. «Як пісок»,— сказала мати. Вона сиділа під кущем бузку, за спиною в неї палав голубий колір, а по білій материній хустці повзло маленьке сонечко.
4
Втретє підіймаю трубку. Лишилися два номери: Петро Голубенко та Ельвіра Зощенко. Ну що ж, Митрофане, електрогітаристе, зійдемось у неділю всі разом, подивимося, що сталося з нами за ці три роки. Коли ти рвав електричні струни своєї перламутрової іграшки, дівчата хапалися за вуха.
— Агов, Митрофане!— сказав я.— Страх як хочу бачити твою фізіономію.
Голубенко зітхнув:
— Я вже отець сімейства. Хіба ти не знав? Аж двоє зразу. Хто міг вигадати такий жарт?