— А чого ти не був в армії?— запитав я. — Хворе серце?
— Двоє дітей.
— Ну гаразд,— я поправив трубку.— Хто ж твоя жінка, та сама, що ти з нею ходив раніше?
— Та сама.
— В неділю хочу влаштувати кутіж.
— Ти мені вибач, Олексо,— Голубенко говорив покірливо й притомлено. — Спробую прийти, але гарантій не даю, сам знаєш...
— Гаразд, — сказав я. — Колись я тебе провідаю.
— Приходь,— зрадів Голубенко.— Я, їй-богу, радий тебе бачити.
— Зачекай,— я вперся носком об панель.— Ельвіра ще не вискочила заміж?
— Хочеш приударити?— хихикнув Голубенко.— Ще не вийшла. Дівчинка на всі сто...
Все виглядало начебто так само. Я навіть намагався тримати той-таки тон. Чотири роки тому я закінчив школу, а через рік мене забрали в армію. Все мусило повернутися, і я жадав того. Проте відразу відчув натягнуту нитку між усіма нами. Були ті ж слова й ті ж люди, але щось таки змінилося. «Ну що ж, батьки сімейств, — подумав я. — Не маю права вимагати від вас часу для мене». В неділю з деким я зустрінусь. А може, не зустрінусь, бо, крім звичайних комизів, є новий порядок речей. Час уміє зшуровувати з людини намул. Час уміє навчати простенької істини: ніхто не замінить для тебе потреби й можливості власних вивірів. Ніхто не дасть детальної карти шляхів, а якщо й дасть,— буде лише приблизна схема, якою зможуть користуватись усі і через те ніхто. Всім уготовано пройти по тій чи іншій стежці, всім уготовано знаходити давно вже знайдене... Я сплюнув.
В неділю о пів на шосту має зібратися вся добра компанія: колишня труба, барабанник (двадцяте століття довело, що й барабани не останній інструмент), буде й піаніно, елемент вищої культури, але на ньому теж можна вибивати барабанні мелодії.
5
Накручую диск номеронабирача. Довгий гудок, ще один — сигнальна машина має добрий голос, певне, нещодавно з профілактики.
— Алло!
Я так і відчуваю, як дві гусениці брів Ельвіри Зощенко підскакують угору.
— Звідки ти взявся?
— З Північного полюса,— кажу я.
— Боже мій, яка я рада! Зовсім забула, що ти існуєш.
— Дарма,— сміюся я.— Часом можна було б і згадати. Я от про тебе згадував.
— Правда? Невже там не було інших?
Я засміявся. Були. Безконечні сопки, дружини офіцерів, лисиці, які ганяли ночами, тривожачи сторожу.
— Були,— кажу я.— Але куди їм до тебе.
— Ох,— манірно зітхнула трубка.— Слухай, є ідея. У мене в неділю невеличка компанія.
— У мене теж. Костенко, Баранецький, не забула?
— Знаєш що? Тягни їх до мене. Предки на курорті, спокій повний.
— Гаразд,— мені невідомо від чого стало нудно. Може, я вже чув такі інтонації? В повторах теж дуалізм: одні викликають добрі почуття, інші — зубний біль. Відбір відбувається стихійно, в тому, очевидно, й мудрість тієї штуки, що зветься життям.
— Прийдемо,— пробурмотів я.— Зараз зателефоную. Це, очевидно, непогана думка...
Трубка впала на важіль. Я ледве розігнув спину. В голові знову паморочилося. Нараз усе зникло, як зникало там, коли лишався між ураганного вітру та снігу сам на сам з таким неприємним співбесідником, як я. Сон уже кошматив мені груди. Я ще й досі не відіспався. Треба прокинутись зовсім оновленим, перемігши чад, щоб знову увійти в ту оболонку, яку визначає в людині її одежа.
6
І я знову сплю. Але цього разу я там, де нещодавно топтав каміння. Берег Баренцового моря нагадує мені принца датського. Я навіть декламую, вслуховуючись у хлюпіт води: «Що він зробив, коли б ще мав таку, як я, причину?» Проте геніальний принц — не я. Бо я лише бліда постать на камінному тлі. Маленька людина з великого світу, якій усе ж покладено на плечі сяку-таку голову. Море чорне. Незамерзле море і шалений вітер. Шалений настільки, що без каната не ступиш ні кроку. Канат бриньчить, наче басова струна. Він веде на скелю, де вивищується один з наших будинків. Проте мене вабить відірватися від канатного шляху (канат — у їдальню, в будинок, що містить клуб, де вузькоплівочні апарати з перервами показують на шматку простирадла старі фільми, канати в інші потрібні місця). Навколо ані постаті. Лишається сліпе змагання: скелі і я, вітер і я, море і я. Хитається над головою небо.
Вже знаю навіть глету такої мандрівки: вперше в житті скуштувати морської води. Нараз — затинка. Біля мене дівчина, як не сентиментально це звучить, породження середньовічних казок і золотого блуду Ганса-Хрістіана Андерсена. Скандінавське обличчя, скандінавське біле волосся, що впало на плечі. «Вода солона, — каже вона. — Не ходи, Торбйорне. Це буде розчарування».—«Хай буде,— уперто кажу я. — Бо я не Торбйорн, і хтозна, чи випаде коли-небудь нагода скуштувати таку воду». Вона сумно дивиться на мене і раптом відступає. «Я Сюнньове Сульбаккен,— каже наостанку вона. — Хіба ти не впізнаєш мене?» Хитаю головою, мені теж стає сумно на цьому голому березі. Проте сумніву нема: я стрибаю на прибережне каміння. Занурюю долоні у воду. Вона кришталева і тоненькою ниткою окраює затилля рук. Всередині прохолодна прозорість. Як чисті льодинки, сплескують хвилі. Така вода не може бути гидкою, думаю я, така вода мусить мати смак неба!
Повільно, як святощі, зачерпую долонями прозорого моря. Повільно, наче виконуючи поганський обряд, занурюю в долоні обличчя. Нараз кричу. Випльовую і завмираю із закинутою вгору головою. Наче поранений звір: горло стискає ядуха.
Холодне море спокійно бризкає на мене холодними бризками. Незамерзле море, особливо чорне взимку, коли буває такий чисто-білий і незайманий сніг...
7
Костенко не прийшов. Баранецький розстовстів і зробився лінивий навіть до дівчат. Ми розмовляли в затишній, оформленій під модерн, вітальні, і обоє відчували, що нам бракує слів. У таких випадках найрозумніше не вдаватись в одкровення. Все пояснюється примітивно просто: ми встигли відійти один від одного. Для того, щоб знову наблизитися, треба розповісти безліч дрібниць із тих трьох років. На це не було ні сили, ні потреби. Будь здоровий, Баране, барабаннику шкільного естрадного оркестру. Все має своє неодмінне закінчення, і, може, воно не відчувалося б так болюче, коли б не складало в минулому якоїсь довершеності. Не будемо ображатися, не ми оце відкрили — все йде, все минає...
Проте я напився. Не відаю нащо, в той вечір в Ельвіри Зощенко мені несподівано сильно торкнула душу печаль. Сидів і дивився, як серед кімнати вигинається пара: довготелесий молодик і довготелеса дівуля. Інші сиділи біля стін, теж попарно. Всі знайомі і всі з якогось чудного для мене світу. Я вже годину сидів біля Ельвіри і щосили прагнув вестися невимушено. Проте даремно. «Здається, так само відбувалися вечірки і раніше,— думав я.— Але який смисл у повтореннях?» Рука моя тримала чарку, і чомусь завжди вона була повна. Проте хміль не збуджував мене. Сьогодні хміль гнітив.
Підфарбована фізіономія моєї дами, ще недавно жвавої дівчинки, здається мені вже зовсім незнайомою. На грудях у неї поблискують лелітки, а сукня нагадує луску вужа. Я не втримуюся й торкаюся того плаття пальцем.
— Ти багато п’єш,— каже Ельвіра.
— Я багато п’ю,— згоджуюсь я.
Незвідь з чого вона недобре сміється.
— А ти не той самий.
— Чому?
— Нудний ти якийсь став,— вона фамільярно б’є мене кінчиками пальців.— Сидиш, як той сич.
Я бачу зовсім близько від себе її губи. Вони густо-червоні, і я починаю боятися їх, як п’явок.
— Дай сигарету,— кажу Ельвірі.— Я сьогодні справді перепив.
Вона дає сигарету, а я бачу, як на обличчя її кладеться кисла якась нуда. Розмова ще й досі не клеїться. Я всміхаюся, бо мені погано від цього. Між нами й досі непробивна стіна, але я не хочу цього.
— Давай я тебе проведу, — каже Ельвіра.
— З великим задоволенням,— кажу я, йдучи вслід за Ельвірою і перечеплюючись через стілець.
Ми стоїмо в коридорі. Ельвіра суне мені плащ, а я все ще намагаюся розгледіти в її обличчі ту жваву й жартівливу дівчину, яка й справді снилася мені в довгі заполярні ночі. Я чиркаю сірником і припалюю загаслу сигарету.