— Іди,— підштовхує мене Ельвіра. Вона дивиться примруженими очима, і я помічаю сітку зморщечок довкола її очей.
З вітальні чути гупіт: гуп-гуп! Наче стройові заняття.
— Що це вони там роблять?— питаю я.
— Танцюють,— Ельвіра все ще тримає мого плаща.
— Нешпетний випадок,— бурмочу я.
— Що це за словечка?
— Жаргон,— я таки беру від неї плаща й одягаюсь. Стіна між нами стає живим тілом.
Я мушу щось сказати. Не можна так просто...
— Слухай,— кажу я.— Сьогодні я випив. Але голова в мене ще варить. Скажи, тобі не набридла ця свистопляска?
— Йди вже, йди,— поблажливо штовхає вона мене пучкою.
«Бум-бум-бум!» — скаче у вітальні. Сьогодні я помітив цікаву річ: обличчя теж можуть бути модні й немодні. Однак треба йти. Треба зрушити й перервати ці болючі тенета незручності, в які потрапив. Треба спокійно спуститись зі сходів і дійти додому. «Гуп-гуп», — ступаю я на сходинки. Наче в тому ідіотському танці. Мах ногою, мах другою, скік вперед, два назад! Смисл і розрішення.
Нарешті вулиця. Тягнеться, загинаючись угорі, як бумеранг. На очах і досі напливла луда — я таки добре випив. Іду вгору, довкола майже сліпі вікна, вулиця порожня, лише десь ізнизу бухкають у тишу важкі чоловічі кроки. На такій крутизні немає навіть машин. У ногах голубувата від світла стрічка асфальту, такого рідного асфальту зі всіма своїми зморшками й тріщинами. Їх достеменно стало більше за ці три роки, і я йду по них, ледачо переступаючи ногами. Тут немає кульбаб, вони давно відцвіли, тут немає навіть калданів із висхлою травою. Лише дерева, самі дерева.
Коли я сходив з літака Москва — Київ, вони були ще зовсім зелені. Зараз теж зелені, хоча звідкілясь ізнизу раптом дихнуло густою тлінністю леглого листя. Туман захльостував мій мозок, здавалося, все перемішалося: весна і осінь, сон і дійсність, велетенське місто й пустеля, Сюнньове й Ельвіра. Все перемішалося, і я чую, як глибоко над головою розтинається крик. Довгий, важкий і нутровий. Наче труба шкільного естрадного оркестру. Але це не труба. Над містом летять журавлі...
Йду вгору вздовж крутого хідника. Йду, майже не хитаючись. І відчуваю: щокрок — яснішає мозок. Вже починаю оглядатися довкола. Бачу вікна, що жовто горять серед білених стін, людей, котрі йдуть повз мене, бачу навіть жовтяки, несміло заплутані в зелених кучерях лип. Стоїть літепло ранньої осені.
Полювання
Їх обступила тиша, помірна, трохи понура, з виблідлими кольорами осені. Далеко попереду тяглися низькорослі поліські ліси, вогко світліло болото, земля здавалася м’якою та клейкою, перемочене листя розлазилося під ногами, труско рвучись і оголюючи свіже жилля.
Іваненко зупинився і почекав на Васильчука. Головний бухгалтер райспоживспілки ставився до вчителя зверхньо, хоч і по-дружньому.
— Щось відстаєте, Ігоре Матвійовичу.
— Де не відстати? — Васильчук зупинився й обвів поглядом краєвид. Погано вкочена лісова дорога тяглася двома жолобками колій і губилась у пригашеній сіризні дня.
Вони пішли без собаки, покладаючись на високі гумові чоботи, хоча вже зараз Іваненко за тим шкодував. Васильчук поправив ремінь рушниці, його висхле, з гострим носом обличчя видовжилося, але було задоволене. Іваненко взяв його сьогодні в ліс до речі: останнім часом помітно здавали нерви.
— Тиша, Іване Петровичу,— сказав голосно Васильчук, прислухаючись до м’якого відгуку їхніх кроків.
— Красота. — Іваненко розправив плечі і трохи занепокоєно глянув на небо.
А небо було чудне. Хмари, як звичайно, низько стелилися до землі, вогкуваті, чорно скуйовджені, замішані трохи незвичним неспокоєм, поділені на велетенські, чітко окреслені громади, що стулювалися між собою розгрузлими краями. Світло-сірі лінії тяглися аж до горизонту і губилися там, у крутому місиві. Далеко попереду темнів високий сосновий ліс, сягаючи верхівками низького неба.
— Ходімо до Гірчаків,— сказав Іваненко.— Минулого року я взяв там десять качок.
Васильчук невпевнено всміхнувся.
— Тільки дивіться,— Іваненко стулив губи і швидко глянув на вчителя,— передчасно не стріляйте.
Рушив уперед, витягуючи на ходу пачку «Біломору». Зловив білу круглу цигарку й простяг Васильчукові:
— Паліть.
Пихкнув хмаркою диму, Васильчук припалив і собі. Він ковтав на повні груди тишу, несподівану й пожадану. Не хотілося думати ні про купу зошитів, звалених удома на письмовому столі, ні про школу, куди він ходив ось уже восьмий рік, намагаючись упхати в непокірні голови ту дещицю, яка збереглася ще в нього, ні про немощені, роз’їжджені машинами вулички містечка, які пахли кінськими кізяками й собачим потом. На нього напливала тиха, голуба зосередженість — затоплювала душу й заколисувала.
— А Полкана варт було взяти.— Іваненко вже не дивився на свого колегу.— Розвезло. Я гадав, тут сухіше.
— Води багато, — підтакнув Васильчук.— А це ви, знаєте, добре зробили, що взяли мене з собою. Закис я над тими зошитами.
— Паперу і в мене доста,— хмикнув Іваненко.— Час од часу побродити з рушницею люблю.
Досмалив цигарку і виплюнув на дорогу недопалок. Ретельно розтер чоботом — вогник ображено засичав.
— Хотів цього літа майнути в Карпати.— Васильчук підбіг, щоб наздогнати Іваненка.— Але куди там!— І хату ні на кого кинути, і дітей. Так і відпустка минула.
— У нас кращі Карпати,— Іваненко самовпевнено проглядав ліс. — Не треба тільки кісток засиджувати. Погляньте — краса!
— Таж краса!— підтвердив учитель.
Бухгалтер звернув на бічну стежку, яка ледь помітно вилася між деревами.
Ноги м’яко топились у листі.
— Ви добре знаєте ліс?
— Знаємо, — всміхнувся Іваненко. — Не вперво!
— А я от буваю у лісі рідко.
Сірі просвіти між громаддям хмар наче повужчали і згустіли. Ще розрізнялися могутні масиви, налиті темним сутінком, що наповнював небо, землю й дерева, темнів у правильних кружальцях калюж, вливаючись поміж бліді стовбури беріз та осик. А вони дрижали ще не опалим змоченим листям, виточуючи запах тліні, намоклої кори й вогкого повітря. На обличчя клалась вільгота, трохи мерзли пальці, але Васильчукові було добре. Плив серед осіннього спустошення, все більше переймаючись тонким відчуттям непостійності, що жила в рухові повітря, хитанні листків і в полиску води.
Легко хрумтіло під чобітьми галуззя, і цей звук був притишений і вмиротворений.
Іваненко ступав широкими кроками, твердо і впевнено. Відчував, що Васильчук безсилий впоратися з таким темпом і вряди-годи, наче хлопчак, наздоганяє його. Було приємно витримувати цю відстань і ставити Васильчука хоч би в таку залежність. Ішов усе швидше, ширячи крок, міцно ставив на стежку чобота, ламаючи все, що трапиться: хмиз, віджилу, проте ще зелену папороть і лісовий бур’ян.
— Майте бога в серці!— змолився Васильчук.— Де мені встигнути за вами!
— А зараз — тихо!— шепнув, вкрадливо озираючись, Іваненко. — Зараз почнеться. Дивіться, не поспішайте.
Високо в небо звилася біла з сірим обскубана сорока, горлово крикнула, збиваючи крильми повітря,— скрекіт сипко рознісся над лісом, вириваючи з матової сіризни шкарубку луну.
— А здохла б ти!— вилаявся Іваненко.— Маєте годинника?
— Пізнувато вже, Іване Петровичу. Четверта.
— Гірчаки поруч! Чи, може, ви хотіли вбити качку з вікна своєї садиби?
Васильчук зітхнув, озираючись навколо. Сорока полетіла геть. Іваненко рушив, трохи згинаючись у попереку, мисливська сумка хляпала відстебнутим клапаном, рухи зробилися обережні, скрадливі. Повернув до Васильчука зблідле обличчя і блимнув голубуватими білками. Васильчук відчув, як щось рухнулось усередині, стисло серце і спалахнуло солодкою знемогою. Пригнувся — обережно пішли через листя, сторожко вминаючи його в жовту розмоклу землю. Іваненко стяг з плеча рушницю і стояв, наче приготувався до стрибка. Васильчук повторив його рух, але зачепився рушницею за казанок. Брязнуло залізо — над Васильчуком звисло і злісно засвітилося обличчя Іваненка.