— Отак, — сказав Іваненко, спльовуючи набік густий і важкий злиток слини.
Вони зупинилися на затишній галявинці, й Іваненко утомлено сів на пеньок.
— Отак, кажу, Ігоре Матвійовичу. Це що, це дрібниця,— він махнув на здобич.— Але все-таки не з порожніми руками.
Васильчук ламав хмиз, складаючи вогнище.
— А я, знаєте, уперше. Кликав мене Микола Петрович. Але то те, то се... Тільки ось убивати якось воно...
— Убивати?— Іваненко похмуро звів брови.— На війні не те було. Правда, ви замолодий для війни. А я якраз втрапив...
Васильчук підпалив папір і сунув у хмиз. Жовтий вогник лизнув гілляччя і пробігся, швидко пожираючи тонке галуззя. Повіяло теплим, гіркуватим димом.
— Там звикаєш,— Іваненко позіхнув, не прикриваючи рота.
Васильчук низько схилився до вогню і подув, роздимаючи щоки.
— Але грець із ним. Погріємо душу. Жаль, каші не встигнемо зварити. А гарна лісова каша!
Забулькала горілка, Васильчук обперся об стовбур; вглибині, заставлена деревами, гойдалася пухка сірість. Довкола стояла тиша, і йому здалося, що та сірість і є тишею. Затишно потріскувало вогнище, віяло теплим повітрям, приємно пестячи обличчя й руки. Їм обом здалося, що саме для цієї хвилини вони й вибралися з містечка, бо таке відчути не часто трапляється, прийнамні там, у містечку, між квапливої кожноденщини. Зараз же можна було віддатися повільним хитливим хвилям і відчути всією душею цей любий затишок і вічний спокій.
Вони цокнулись і випили. Їдке тепло хлюпнуло в груди, викликаючи чи то жаль, чи розчуленість. Хотілося продовжити цю мить і цю їхню принагідну поєднаність — з глибини лісу віяло непорочним диханням осені і мирним розшумом дерев.
— Отак,— ковтнув хліба з холодною яєчнею Іваненко.— Оце читаю зараз книжки про війну. Багато їх розвелося. Але і те, і не те...
— Так, — кивнув стуманіло Васильчук. — І те, і не те.
Йому сподобалася ця фраза, і він усміхнувся. Друга чарка пішла легше, але додала смутку. Підкинув у вогнище хмизу.
Різко шугали вгору жовтаві вогняні язики, лизали вологе повітря і сутінок, що почав раптом наповзати на ліс. Ватра хитала прозорими пасмами розігрітого повітря, викидала гарячі іскри, які летіли вгору й гасли десь біля вершків дерев.
Вони знову випили. Іваненко втупився поглядом у вогонь і змружив очі. Його повні губи ворушилися, але слів не було — все говорив тільки погляд, чорний і розширений. Сутінки ставали бузкові, оточували їх і по-особливому освітлювали. Все дихало близьким вечором, а вітер у глибині лісу ходив як людина і шарудів у листі ламкими, поквапливими пальцями. Все раптом одухотворилося й ожило, а над лісом уже аж зовсім низько нависало сіре, розкудлане накописько.
Васильчук звів обличчя — туга хлеснула в душу. Несподівано захотілося покинути цей ліс і, причинивши за собою хвіртку, сховатись у своїм тихім мешканні на Купчанській вулиці. Йому захотілося почути гомін дітвори на шкільному подвір’ї і навіть перевірити ті осоружні зошити, що купою лежали на його письмовому столі. Навпроти громіздко вимальовувалася велика Іваненкова постать; червоні тіньові відсвіти падали йому на обличчя, роблячи його ще важчим і грубшим. Підпер долонею підборіддя, й очі стали двома темними проваллями, з яких точилося світло задуми...
Спершу це було як народження Хаосу. Сутінок густішав і густішав, перемішувавсь із стогоном, що народився раптом у глибині лісу і помчав, хиляючи між деревами, гнучи верхівні, торсаючи і без того розшарпане гілля. Гомін підіймався все вище й вище, заповнюючи кожен закуток і вибалок; Васильчук скочив на ноги, і полум’я облило його жовтим світлом. А вітер почав скаженіти, рвав листя, роздирав його, як папір, жбурляв мокрими віялами, плямкав беззубим ротом; темрява впала їм просто на голови, і вони опинилися наче в мішку.
— Чорт забирай!— згукнув Іваненко.— Гасіть вогнище! Васильчук зачерпнув казанком води і вилив у ватру. Вогонь засичав і пахнув їдким димом.
— Начебто гроза!— прокричав Васильчук.
— Яка збіса гроза восени!
Останній язичок вогню спалахнув, скочивши догори, і зник, тільки дим устельно проклався над землею. Вітер схопив його, жбурнув в обличчя, розворушив попіл, оголивши бліді конаючі жарини, і кинув на них кілька великих краплин. Жарини знову засичали, а Васильчук догасив вогнище, притопуючи чобітьми пухкий попіл і вминаючи в землю недогоріле цурпалля.
— Засиділися ми з вами.
— Засиділися,— відгукнувся Васильчук.
Іваненко прикріпив до паска качку, закинув на плече рушницю і рушив. Вітер розгулював засутенілим лісом, торсав його, спазматично дихаючи, мокро холодив обличчя — навколо них стояв глухий гомін. Щось тривожне торкнулося Васильчукової душі, він аж озирнувся, наче сподівався на себе погоню. Іваненко звернув убік, меткий промінчик ліхтаря сколихнувся між стовбурів і промацав землю — була вогка, пишно прикрита листом, дихала настоєм трав і глиці. Васильчук підбіг, доганяючи Іваненка, але той ще дужче й дужче прискорював крок. Здавалося, йому подобаються і ця темрява, й це настирливе гудіння, цей розгнузданий божевільний вітер і стрімкий темп, у якому вони йшли,— ним рухала невідома, трохи моторошна стихія. Васильчук уже задихався, не розумів цього нагального поспіху, та й чи не ліпше було б перечекати грозу десь під деревом. Скрипуче покрикувала нічна пташка, а може, це рипіло десь отак дерево — на мент вітер вимкнувся, але тільки для того, щоб сильніше сколихнути громаддя дерев і повести його в одчайну гойданку.
Іваненко майже не озирався на Васильчука, а той біг слідом, злякано видихуючи перепалене в грудях повітря. Було йому тужно й боязко, вже й жалів, що вирвавсь у цю мандрівку, — спина супутника стала для нього єдиною живою річчю серед мертвого стугоніння й тривоги. Погляд упав на циферблат годинника, але не застеріг часу; муляла рушниця, й казанок немилосердно обтовкував бік. Він уже зібрався крикнути Іваненкові, що годі вже, що він більше не може, але бухгалтер зупинився сам, поводив ліхтариком і глянув на Васильчука.
— Щось не те, Ігоре Матвійовичу,— пробурмотів він. Щось схоже, ніби ми заблудились.
Васильчук зиркнув на Іваненка, в нього скорчило губи, кров відлила від обличчя, затремтіли коліна — сперся об дерево й повільно сповз, приминаючи м’яке листя, на землю.
— Чуд-д-дово, Іване Петровичу,— захихикав він.— Прогулка с удовольствієм і не без моралі...
— З мораллю зачекайте,— буркнув Іваненко, похмуро вдивляючись у ліс.
Рідкі краплі падали на землю, Іваненко знову ступнув у темряву, посилаючи вряди-годи поперед себе швидкий і чистий струмінь світла. Виринали перед обличчями стовбури, промінець плутався між них, а зверху вже добряче сіяло краплі небо. Гомін все більше й більше наповнював простір, начебто звідкілясь котилася стрімка лавина.
Коли розкололося небо, вони зупинилися, задираючи голови, а небо метнуло різким блиском. Здалося, що хмари кинулися врізнобіч; Васильчук увігнав у долоні нігті і розгублено закліпав повіками. «Війна!» — спалахнуло в свідомості і захотілось упасти на землю, обхопити руками голову, затулитися чи заповзти у рівчак. Рівний Іваненків голос, однак, заспокоїв його:
— А все-таки гроза! Ніколи такого не бачив...
Васильчук вихекнув стиснуте в горлі повітря, і тіло його ослабло. Тільки тепер він помітив, що грому не було.
— А грому й нема!— крикнув він.
Стрімка лавина була вже зовсім поруч, зашелестіло легле листя, і пронеслась у повітрі свіжа озонова хвиля. Іваненко ступнув уперед, але небо розкололося вдруге, з усієї сили вганяючи зигзаг у набубнявілу хмару. Вони кинулися бігти, щоб випередити дощ, і, наче доганяючи їх, лупнув раптом голосний близький грім. Глухо хекав Іваненко, вриваючись між дерева великим тілом; хапали за одежу гілки, шмагали по обличчі, але Іваненко вже не відчував болю. За ним клубочком котився Васильчук, він упав, викинувши вперед руки, але підскочив і знову рвонувся вперед. А небо розкололось утретє, чорно бухнувши на землю потік води, і мисливці застрибали серед холодних струменів, біжучи до розложистої ялини. Над головою все ще ширяв вітер, а глиця м’яко гасила шамотливі дощові звуки. Віддихували, вдивляючись у розколошканий вітром та дощем присмерк; довкола, наче потвори, бовваніли стовбури, темніші — вільхи, а світліші — берези.