Але мені, здається, не дадуть сьогодні порозкошувати спогадами, я чую навпроти чиїсь кроки. Сорок нема, як це звичайно, — вони, цокотухи, завжди супроводжують у цих лісах людину. Я насторожуюся, бо ще недавно бачив цілу череду збуджених і перестрашених зубрів, мені примарилися на мент вовки, ведмеді й лосі, хоча в цих лісах їх, здається, нема, як і зубрів. Але оце потріскування в глибині лісу між замислених стовбурів і без сорочого супроводу було таки незвичайне; ні, існує таки звичайний світ, звичайний ліс, звичайна пожежа, хай і живе вона поза межами моєї уяви, і є ще зелений юнак серед лісу сам на сам із заснулою машиною. А той, хто йде в лісі, теж звичайний — технік-геолог Степанюк. На ньому сірий у смужечку костюм, зіжмаканий і не зовсім чистий, на ногах надто делікатні для цього лісу туфлі, чуб вернеться вгору і скручується над лобом у вихор — від цього обличчя його задерикувате й смішне.
Він опускається поруч на траву, і його пухкі вуста розкриваються в добродушній усмішці:
— А хлопці де?
— Пішли пиво пити,— кажу я повільно, трохи розчарований, що мені таки не вдалося побути на самоті. — Шофер гайнув до своєї Надьки. А що вогонь?
— Начебто мимо йде, — Степанюк виставив пухкі губи і сплюнув.— Але хто його зна. Може й вітер зірватися...
Мені здалося, що я чую його — вітер. Він сховався десь за спинами велетенської отари зубрів, власне, десь під ногами, а може, притулився до живота найбільшому бику і хоче отак пробратись до нас, як пробиралися в давніші часи у стан ворогів хоробрі воїни.
Ми сиділи й мовчки дивилися на стіну лісу. Повивалася легким, тонкопрядним серпанком, синьо загортаючи й сосни, й далекі смутно-білі берези. Я здригнувся: в обличчя мені війнуло гарячим духом — отара зубрів виходила з вільшаника і вже ступала між сосни. Відтак з’явивсь і повів — легенький помах синього мороку, перші павучачі лапки, що промацували простір, як промацує землю струмок, який тільки-но з’явився. Вітер теж, як струмок, посилає перед себе розвідку: оце і є та павучача лапка, яка торкнулася мого лиця. Я подивився на Степанюка, він, здається, думає про те саме — його лице під задерикуватим вихорцем чуба закостеніло, але й стривожилося. Небо вже зовсім лягло на могутні соснові корони, і ті корони глибоко і втомлено зітхнули. Задихала лісова сутінь, завовтузилася: вітер пішов по лісі, вже не ховаючись.
Отара зубрів сипнула навсібіч, а він міг уже звестися на весь велетенський зріст, щоб видно стало його доспіхи і його силу, щоб стати раптом віч-на-віч перед стривоженим і наляканим ворогом.
Тоді й зарипіли сосни. Захиталися, загойдалися, замотали напруженими коронами, зарипіли зламаними гілками, застогнали, як стогнуть завжди, зустрічаючись із цим могутнім войовником, — їм треба прийняти бій як передовій сторожі.
— Чорт забирай!— пробурмотів Степанюк, зводячись із землі.— Якого біса їх потягло у ту чайну?..
Я мовчав. Всі ми втомилися сидіти тут на одному місці. Всі ми надто довго бурили цей малий клаптик землі. Було й чого, але в усіх нас уже давно жив неспокій, який і привів нас до лісу і прив’язав до цієї машини. Адже це так просто: завів мотор — і вже під тобою стелиться дорога, і цій дорозі, може, немає кінця; це ж справді просто: ми хочемо щохвилі відчувати під собою хитливу землю й колеса, адже недаремно колесо — одне з найбільших відкриттів людства. Я принаймні відчуваю це гостро, бо й мене потягло в ці нетрі безконечно кругле, яке біжить собі й біжить, колесо. Прикотило мене сюди і те, що вгрузло в піщаний грунт і довше чекає своєї пори, було тільки тимчасовістю. «Вони пішли в ту чайну,— подумав я,— бо надто спокійний і теплий видався день. Надто мирний, щоб сподіватися якогось лиха».
А вітер уже дихав димом. Ми ззирнулися. Сіра запона лісу, здавалося, просвітліла, але скаламутніла — сріблиста й мерехка.
Тоді забурмотів над нами вертоліт. Заясніла зірочка над кабіною, хоч не було ще зовсім темно — величезний залізний мотиль гнався за своїм світлячком і начебто цим і був заклопотаний.
— Гей! — закричав раптом Степанюк, але це був тільки писк комара, адже вертоліт глушив і себе, і нас. Він виставив тільки отой світлячок, а ще, може, виглядав, блискучого войовника, котрий вже приготувався до бою з лісом і з усім, що важилося стати йому на дорозі.
Степанюк зирнув на мене розпаленим поглядом, і мені бозна-чому подумалося, що таким поглядом світили й ті уявні зубри, котрі нещодавно заповнювали тут ліс.
— Слухай, — сказав він хрипко.— Знаєш туди дорогу?
Дорогу до містечка я знав. Це було кілометрів зо два.
— Ну, то біжи!— наказав Степанюк.— А я тут труби позбираю...
Він нахилився і з силою пожбурив у самохідку брудну, обліплену світло-жовтою багнюкою трубу. Вона глухо застогнала, але на неї впала друга, дзенькотливо прибивши той стогін...
Я швидко йду лісом. Сірим, як мох, бо й шум, що валиться на мене згори, також сірий. Листя вже точить із себе м’який збудливий запах — торкнула його рання осінь. Вітер дихає прямо в лице, запах диму і того листя — це і є дух осені, і мені здається, що я тільки вийшов на прогулянку у величезний міський парк. Палили бур’яни і те ж таки листя, через це так хвилюється душа. Але це мимовільна і надто тонка накладка, бо мені треба поспішати. Треба було б побігти, але тут, на бездоріжжі, забагато хрускотливого гілля і залитих сутінком ям. З тих ям виступає вода — олив’яні очі цього лісу. В обличчя дихає суха теплота, а ліс шумить і гойдає коронами, сосни вже начебто мачти до кораблів, і ті кораблі поплили у відчайне плавання. Я хочу думати про пожежу, але вона ще далеко, і в душі моїй ця дивна мішанка: неспокій і спокій. Неспокій від того, що пожежа все-таки може повернути в наш бік, а спокій від оцієї ранньої осені і від стрімливої ходи...
Лісник виріс переді мною раптово. Був заклопотаний і сторожко освітив мене поглядом.
— Якого чорта шляєшся?!
— Я з бурової...
Тоді лісник закричав. Злетіли його тонкі вуста, зламалися трикутником брови. Він закричав мені про пожежу і про те, щоб ми забиралися звідси, коли не хочемо попасти в халепу. Він вилаявся, і його губи стали від того зовсім бліді. Зрештою, він мав рацію. Але я хотів йому щось заперечити.
— Але ж послухайте...— сказав я.
— Мене слухайте,— перебив лісник.— Я не хочу нічого слухати... Щоб ноги вашої тут не було!
Він різко повернувся й пішов. Тоді спинився і, втомлено втерши лоба додав:
— Пожежа, здається, іде сюди...
Я розтулив рота, щоб детальніше розпитатись, але він уже важко ламав чобітьми хмиз — його забрав у себе напоєний запахами пожежі й осені ліс. Вітер задріботів дрібним березовим листям і гаряче позіхнув мені в обличчя. Тоді я й побіг. Помчав між сосни, ноги гупали об м’яку землю, я западав вряди-годи у виямки і ледве не падав. Вже не було коли думати, схопила й понесла мене на гарячих крилах тривога — я аж задихався.
Біг, і мені здавалося, що шлях назад довший від шляху сюди. Глиця стелилася під ногами, тихо й неохоче хрускотіла, аж доки я не втрапив у більшу ковдобину й не покотився клубком по тій-таки глиці. Десь поруч мав бути зарослий березою і вільхою ярок, навколо хиталася блідо-сріблиста мряка, повна диму й вологи; я важко хекав, і моє хекання відлунювало від соснових стовбурів. Йшов під пагорб, і земля хиталась у мене під ногами...
Степанюк все ще складав труби, піджачок його був кинутий на землю, а краватка, з якою не розлучався, маяла довкола шиї, як сріблистий вуж. Я підійшов до нього, й ми подивилися один на одного широко розплющеними очима...
— Слухай, — спитав я, — а ти вмієш водити машину?
Тоді я й зрозумів, що він як і я. Що він, хоч і скінчив технікум, так само зелений, як зелені оці шумливі й неспокійні сосни. Що ми з ним одна пара й однаково безсилі. Що ми, можливо, й зустрілись у цю хвилю, щоб отак порівнятися. Я зрозумів, що йому стільки ж років, як і мені, і що ми обоє маємо гладкі підборіддя, де росте тільки нікчемний пушок. У нас у голові однаково розуму, хоч у нього трохи більше знань. Але те знання зараз ні до чого. Зараз нам треба тільки одне: вміти сісти за кермо.