— Спущу вежу,— сказав я поспішливо, бо нам годі було отак стовбичити один супроти одного. Треба було діяти, щоб не розплакатися, як пацанам.
Вежа складалася з тихим вуркотом. Тоді вскочив у кабіну й Степанюк. Відтіснив мене, але машина не заводилася. Він вискочив із кабіни, маючи сріблястим вужем краватки, і за мить уже крутив ручку. Ми знову почули вертоліт — тепер нам не було до нього діла. Нас била лихоманка. Степанюк спинився (я бачив його крізь скло кабіни) і важко дихав. Я кинувся йому на допомогу. Але він знову закрутив ручку, і я побачив раптом хмари. Вони низько спустилися до землі і вже чесали соснові корони. Вертоліт десь був там, у тих хмарах, його рев трусив повітрям, але нагадував він радше муху, котра заплуталась у павутині, ніж машину. Хмари полетіли мов велетенські птахи. Махали крильми і бігли, наче втікали і від нас, і від заплутаного в них залізного мотиля, і від пожежі, яка все-таки була і ось-ось мала звалитися на нас вогнистим шквалом. Степанюк уже спазматично рвав і рвав ручку, аж доки машина не ожила. Вона дрібно затремтіла, і ми полегшено зітхнули. В Степанюка здригнулися вуста, а очі стали величезні й вологі.
— В кабіну!— хрипко гукнув він, і ми кинулись у кабіну, наче були на якихось чудних автомобільних змаганнях. Світився арматурний щиток, дрібно тремтіла ручка передач, і ми на мить завмерли, заворожені і цим світлом, і цим тремом. Були безсилі перед цією силою, але хотіли її здолати. Адже ми теж мали стати войовниками, хай без блискучих доспіхів, і, можливо це теж наше випробування, хоч радості від того мало.
— Їдемо?— криво всміхнувся я.
Степанюк не відповів, повернув ручку передач і натис на педаль гальма.
— Дави другу,— закричав я, і Степанюк натиснув на газ. Машину рвонуло, вона сильно затрусилася. Степанюк схопився за кермо, а нас почало кидати, наче втрапили ми між баюрин. Стало страшно — були ми все-таки зелені, зелені були в нас обличчя й очі. Ми позеленіли з натуги, намагаючись збагнути цей нехитрий механізм, котрий мав нам служити, але не хотів.
— Ручне гальмо!— нарешті здогадався я.
Степанюк спустив ручне гальмо, і машина поповзла, ламаючи килимець глиці. Ми наїхали на кілька малих деревець і підім’яли їх.
— Ха-ха-ха!— засміявся я, бо мені раптом відлягло від серця. Натомість сколихнула мене нестримна радість. Степанюк і собі всміхнувся краєчком рота — машина таки їхала!
Перед нами ліг жовтуватий простір, заповнений безконечними стовбурами, і ми рушили до дороги. Синьо плив сріблистий серпанок, дерева були як маревні тіні, терпло в роті, але це вже не вражало нас. Степанюк стис губи, його обличчя стало синювато-бліде, можливо, таке саме обличчя було і в мене, бо синювато-блідим було навколо нас усе: вечір і дим. Степанюк перемкнув швидкість, машину смикнуло, і вона пішла хуткіше; нарешті ми поїхали по схилу, і нас понесло: заціпеніли руки й ноги, все насувалося з жахкою навальністю; хотілося заплющитись, затулитися руками, і хай летить усе шкереберть, хай понесеться ця нестримна й незрозуміла машина, адже недаремно вигадали її люди,— вона-таки має їм служити, навіть таким зеленим, як ми...
Степанюк крутнув кермо і ледве вивернувся, щоб не врізатись у сосну. Це вже було останнє випробування, бо машина викотилася на дорогу,— Степанюк невміло розвернувся, толочачи придорожні кущі.
Ми зітхнули одночасно. Степанюк увімкнув фари, але світла було ще багато, і він вимкнув їх. Машина їхала порожньою дорогою, а я раптом відчув таку втому, наче подолав пішки сотню кілометрів.
Довкола вис сутінний і завмерлий ліс. Здавалося, пропав і вітер, і все оповилося тією-таки втомою; здавалося, вітер тільки й прийшов до нас, щоб налякати і щоб пустилися ми в цю мандрівку. Стояли стовбури дерев, за кожним ховалося по гнідому бику, але очі їхні вже не були палючі — вони втомилися також. Здавалося, заколола мені в руку щетина, коли я провів себе по лиці, і я подумав: сьогодні обов’язково треба поголитися. Звів погляд на товариша — в нього обличчя теж було заросле густою темною щетиною...
...Лоб мій мережився зморшками так само, як і лоб мого товариша, і ми їхали оце лісовою дорогою в якійсь справі; кермо звично лежало в Степанюкових руках, і ми, сміючись, згадали оту маленьку дивну пригоду з тією пожежею і те, як ми з ним тікали, наче навіжені, ледве не розбивши машину і себе. Степанюк попихкував цигаркою, і дим вивіювавсь у вікно з приспущеною шибкою; ми на мить змовкли: все-таки те, що сталося тоді, не було дурницею і з того, мабуть, не варто сміятися. Я роззирнувся навколо, і мені раптом боляче стало, що тепер, коли підборіддя наші справді засипані густою, шорсткою щетиною, коли лоби періщать зморшки, я вже не бачу між стовбурів дивних і чудових зубрів...
...Вечір квапився, і ми квапилися разом з ним. Вечір все більше напивався сірого, а може, й синього, він сп’янів, бо було чого: повітря, налите димом недалекої пожежі, та осінь з її тривогою та болем, той запах тлілого листу — ні, це не проходка по осінньому парку, це щось більше. Ми раптом позирнули один на одного — так дивляться товариші по зброї, коли виходять з бою. Можливо, вони перемогли, а може, потерпіли поразку, але вони живі і можуть порозумітися оцим коротким перезиранням, в якому є все: радість і порозуміння, дружба і мимовільна з’єднаність...
Вечір виходив із землі, начебто народжувала його, як народжує рослини й нас; через це він такий важкий і клубенястий, через це стовбури видаються вічними мандрівниками, котрі закинули за плечі торби свого листя чи хвої і йдуть разом із цим вечором і нашими напіввизрілими думками...
Ми сиділи тоді в полі коло погаслої машини і відчували, що лихоманка не покинула нас. Тремтіли руки, і важко було втриматись, щоб не зацокотіти зубами. Ми знали це й соромилися. Але все вже було позаду, ми ж сиділи, ослаблі й кволі, вся сила з нас витекла, як кров, і нам стали на мить зовсім байдужі і вечір, і беручка прохолода, і небо, яке тепер зовсім інше: вигорнулось із хмар, розстелилося над головою і заблищало зірками. Ми вдруге ззирнулися з Степанюком: чуб із вихорцем коло лоба був розколошканий, він сидів без піджака (забув його там, де стояла самохідка), і світлий вуж краватки безсило спускався йому з шиї. Тоді я й побачив, що обличчя йому й справді повільно засівається темними крапками щетини; мені раптом захотілося освітити це гарне зморене обличчя, щоб на ньому заграли живі вогняні зблиски, щоб воно ожило і стало таке, яким бачив я його перед пригодою. Я встав і почав збирати картоплиння. Тоді чиркнув сірником, з-під пальців моїх вистрибнув яскравий вогник. Вітер підхопив його і кинув від руки вбік. Я знову тернув сірника, над головою задеркотів вертоліт, але Степанюк навіть не звів голови. Я всунув вогник у бадилля, бо мені таки хотілося освітити обличчя товариша. Вогонь зачинався мляво, і я схилився, щоб роздмухати його. Тоді мені й потекли з очей сльози. Можливо, вони були від диму, але я не втирався, навпаки, мені захотілося пролляти їх на суху землю, де розкладаю я свій вогонь. Вечір квапився, і ми пізнали цю пору, коли раптом випогоджується небо і зникає вітер, коли зникає з тіла зрадницьке тремтіння, коли дорога, якою приїхали сюди, стає по-особливому пласка і довга, коли думаєш, що зранку треба намилити собі щоки і провести по них лезом бритви, — це був теж вогонь серед ночі, і ми його засвітили.
Степанюк повернувся до мене. Він заспокоївся, бо його очі стали сухі й темні, а руки повільні й плавкі. Вуста його всміхнулись, а тоді склалися дудочкою і сплюнули. «Ну от,— подумав я,— ми з ним таки однолітки, й однолітками зробив нас цей вечір, який так квапиться завершитись у собі».
Вогонь загойдав хитливі смуги, освітлюючи наші хлоп’ячі обличчя, і нам обом здалося, що ми знаємося вже бозна-відколи. Захрумтіли, потріскуючи жаринами, бадилинки, скорчилися, а вогняні язики викинули в глибину вечора рої поржавілих іскор. Німо стриміла на темно-синьому тлі машина, і ми задивилися на неї.