Олена вийшла в коридор. Штовхнула двері в Семенову кімнату і натисла на вмикач. У вічі кинувся неприємний нелад, вона зморщилась, і в неї руки засвербіли добряче тут попорядкувати. Кисла гримаса лягла їй на обличчя, і воно стало холодне. Вимкнула світло і хляпнула дверима.
Одяглася перед дзеркалом, рвучи петлі й гудзики. Потім пришивала гудзики й лагодила петлі. Тоді спинилася й завмерла. Боліли поколоті голкою пучки, але вона вже не чула болю. В розчинене вікно влітали жовті горобці. Покрили її всю схвильованим щебетом, і вона не стала їх відганяти. Сиділа й дивилася на холодне око телевізора. Бачила в ньому поле, заросле бур’яном, і двох білих куріпок, що йдуть по колу одна за одною і ніяк не можуть зійтися.
4
Чалий стояв біля воріт, поклавши на хвіртку руки. Долоні його звисали, як лопушині листки, а обличчя зелено фосфоризувало.
— Я вже з годину тут стою, — сказав він Семенові, — і виглядаю компаньйона.— Він усміхнувся, і білі його зуби заблищали. — Люблю випити чарку. Але сам — нє! Сам я її лучче в помиї виллю.
Вони зайшли в сіни, тут пахло старим шматтям. В освітлений квадрат дверей уплив квадрат голого стола, миска нарізаних помідорів і розкрита банка з консервами. Пляшка з самогонкою була заткнута паперовим корком.
— Тебе я, сказать по правді, не чекав, — сказав глухий. — Але славно, що прийшов, їй-бо, славно!
— Я купив тут чогось ліпшого! — крикнув Семен і поставив на стіл пляшку коньяку. Старий узяв пляшку і покрутив.
— Цього я не п’ю, — сказав він. — До цього треба закуску підходящу.
Семен виклав на стіл голландський сир, ковбасу й банку патисонів. Вони сіли й подивилися один на одного.
— Їй-бо, славно, — сказав Чалий. — Бо отак скілько робим, а разом і не сходилися...
Засміялися одночасно, і їм стало тепло й затишно.
— Ти не обіжайся, — старий налив у склянку самогонки, а Семену коньяку.— Я до цієї зарази лучче привик. Сам рідко коли буваю: все люди приходять, хоч і розговору в нас не получається. Трохи недочуваю я,— старий сказав це пошепки й засоромився. — Але люди приходять, і я радий. Самому воно тяжко. Он звір усякий, і той докупи збивається...
Вони випили й почали похапцем закусувати.
— Я вже перевірив, — сказав глухий. — Вип’єш — і зелене з лиця швидше сходить.
Зелений вуж виплив із дверей, проповз по стіні і поліз по стелі. В нього були роздуті щоки, наче тримав він за ними воду. Поліз по дроті електричної лампочки і, звісившись, пирснув свою воду на стіл і на двох трапезників. Зелені кола пішли по кімнаті. Отак і сиділи вони за одним столом, але в різних світах: Семен пив коньяк, їв ковбасу, сир та патисони, а Чалий пив самогонку і їв помідори з консервою. Було їм тепло й затишно, наче грів їх гостинний вогонь. Неначе блукали вони десь надто довго і от зійшлися для довгожданої бесіди. Могли говорити: один одне, а другий інше, могли не слухати один одного, але й сказати все потрібне. Щире тепло огрівало їх, приязнь загніздилась у серці кожного: дивилися один на одного радісно й сумно.
— Я її любив, — розказував Семен. — Славна, скажу тобі, була в нас історія. А от жить стали разом — і багато чого не виходить. Щось стало поміж нами, наче дорогу хто перейшов. Оце прийдеш, як чорт, утомлений, в голові дзвенить, а вона гдирає. Я її пальцем ніколи не зачепив, — голос Семенів плівся і плівся, як сіра, трухла нитка, — а от не полупилося життя, і хоч ти плач!
— Ми робимо разом, — казав глухий, — а от ніколи не сходилися. Чудно буває у світі. Я до людей всігда з одкритою душею, оце прийде до мене хтось увечері, то я й радий. Баби в мене нема, не хочуть за глухого, та я й до них зла не ношу. Чого мені носить зло? Я, знаїш, всіх люблю. От і ми з тобою: і п’ємо не одне, і одежа в нас разна, а ти чоловік, і я чоловік. Прийшов до мене — і люблю я тебе!..
— Я й досі не можу втямить, чого ми розходимося. Жити нелегко нам разом, а от пробуємо розійтися, то стало ще трудніш. Заїлися ми, прощати слабості одне одному не схотіли. Ти правильно кажеш: прощати слабості треба. Вона теж стражда, думаєш, я сліпий? А що я зроблю? Заїло нас життя, як гвинт: ні туди не крутиться, ні сюди...
— Любить треба, — сказав, наче почув його, глухий. — Любить без оглядок. Як одміриш, так і тобі одкладеться. Я от всіх люблю. Сміються з мене, що я глухий, а я нічого. От і ти, смієшся з глухого?
Семен захитав головою.
— Та я бачу, що не смієшся. Бо прийшов до мене як гість добрий. Напою дорогого приніс, закусок. Ти не обижайся, що я не пробую. Така дурна натура: звик до того, то вже й звик. Вибач...
Вони замовкли і слухали тишу. Зрештою, глухий слухав тишу весь час, а Семен сприйняв її зараз. Легко дзвеніло їм у вухах, наче таламкав звіддаля дзвоник. Зелений вуж повз по столі, вибираючи дорогу між наїдків. Звівся на хвоста й поцілував у вуста глухого. Обличчя Чалого знову позеленіло й почало фосфоризувати. Вуж підліз і до Семена й поцілував. Семен подивився на свої зелені руки без здивування.
— Дивний світ, — сказав задумливо. — І ми в ньому теж чудаки. Товчемося, як Марко по пеклі,— все нам чогось бракує! Я оце як розвівсь із жінкою, то сам усе блукаю. І думаю про всяке таке. От трава, думаю я: лікує наші хвороби, а ми її ногами топчемо. Чуєш, старий, — він схилився над столом, — а через те, що світ так колотиться, чи не перекинеться він догори дрижками?
Тоді покотилися з Семенових очей сльози. Він поклав руку на долоню глухого, і вони раптом міцно стисли п’ятірні. Сиділи отак навпроти один одного і плакали. Хитався довкола них світ, хвилі, зелені й чудні, загортували їх у покривала, підвішували в гамаках оксамитних. Великі птиці виносили їх із цього задушного, самотнього дому і махали величезними зеленими крилами. Теплий ранок горів десь попереду в малому, ясному закамарку мозку у кожного: думали й відчували зараз однаково. Над ними горіло зелене сонце, і роса, з’явлена тим сонцем, омивала босі зелені ноги...
...Поливні машини вже пройшли по центральних вулицях, і асфальт грав чорними вилисками. Місто ще спало, і в цей ранковий час Семен відчув, як тонко й ніжно торкається його виблідлого обличчя перше проміння. Кілька передчасно пожовклих листків приклеїлося до мокрого хідника — жовті, вогнисті латки. Семен обійшов ці листки, бо не хотів їх бруднити: хай світяться, поки можуть, — вік їхній короткий!
На його вулиці асфальт поливала двірничка. Мала сонне і вмиротворене обличчя, і він подумв, що вона з задоволенням зустрічає такі погожі ранки.
Семен пройшов у двір. Тут гуркотіли вже ящиками сміттярі.
— Котра година? — спитав він.
Сміттяр зирнув на нього, як на непотрібну комаху, і гримнув ящиком так, що аж луна відбилась від зарошених стін. В зубах у сміттяра яскріла цигарка.
— Закурить не даси?— спитав Семен, лапаючи порожню кишеню.
— Візьми!— буркнув сміттяр, наставляючи груди.
Семен узяв у нього із нагрудної кишені сигарету, і вони притулилися один до одного кінчиками цигарок. Синя хмарка звилася над ними.
Він ступив у парадне. Дихнув димом на повні груди і задивився на блідо-сіру лампочку в кутку. Крізь вікно на неї падало сонце, і вона грала в промінні, як світляк. Сходи вже було вимито, і бетон вогко пахтів. Семен ішов, залишаючи за собою димову смугу, і його кроки голосно розбивались у тиші. Десь унизу добродушно загарчала сміттярська машина і голосно вигукнув щось сміттяр.