Попереду був ліс. Вони нарешті добралися до нього і ввійшли між дерева. Сосни шуміли глухо й лагідно. Сніг нависав на гілках пухнастими шапками. Дихала зачарована принишкла тиша. Колька звівся навшпиньки й закричав: «Аго-ов!» Ліс відгукнувся й покотив далеко лунами.
А потім Жанна сказала, що натерла ногу й далі йти не може. Колька повернувся, щоб накричати на неї, але на нього дивилося перестрашене личко й розширені оченята. Зубки прикусили долішню губу, а до спітнілого лобика прилипло пасемко волосся. Колька відчув якесь дивне тепло, відчув, що ця людинка слухається його в усьому і що він старший. «Гаразд, — сказав він. — Підемо додому!»
Жанна зраділа і заправила за хустину пасмочко волосся. Вони зняли лижі й пішли снігом. А потім натрапили на стежку, і йти стало зовсім добре.
«Може, поїмо?» — сказав Колька, і вони сіли під сосною. Поїли хліб із салом. «А воно, сало, нічого, правда?» — спитав Колька. «Угу!» — відповіла з набитим ротом Жанна.
Їм стало холодно, і вони побігли. Але холод діймав, і вони стали на лижі. Їхали з горба, власне, це був не горб, а пологий схил, треба було тільки підпиратися палицями. Сніг глухо шарудів під лижами, а тіло наливалося солодкою й приємною втомою.
«А вдома нам, певне, влетить!» — сказав Колька. «Нічо-то, — відповіла Жанна. — Прокричать і перестануть...»
Коли переступили поріг, повпускали голови. Колька ховав за спиною рюкзак, а Жанна бгала мокрі рукавички.
— Де це ви були?
— Їздили в Африку, — сказала Жанна.
— Ого! — засміялася мама. — Вони їздили в Африку, в Африку на лижах, в Африку за один день! Ану марш перевдягатися! — крикнула на них.
Голос у неї був зовсім не сердитий, вона навіть усміхалася, і Колька з Жанною шмигнули в сусідню кімнату.
— Ти подиви, — сказала мама татові, — вони їздили в Африку, в Африку на лижах, в Африку за один день!
— Ми теж часом їздимо в Африку, — відказав, сміючись, батько.
— Що-що? — перепитала в Кольки Жанна.
— Він каже, що вони теж часом їздять в Африку, — сказав Колька.
Жанна смикнула плечиками, вони подивилися одне на одного і весело беркицьнули на канапу.
«Хлопці, він порізав нашого м’яча!»
Ми дивимось із четвертого поверху й бачимо сад. Там ростуть чудові великі яблука, там ростуть соковиті груші, і виноград обплів там альтанку: видно звідси зелені й сизі грона. Там далі — малина й чорна смородина: світ привільний і вабний.
— А яблука! — прицмокує губами Костя.
— Ти пробував?
— Пхе! Там під парканом дірка. — Костя пристукує пальцями.
— А він?
Там, у дворі, стоїть ЗІМ. Чорний, блискучий, прегарний ЗІМ. Колись там була «Побєда», але після того, як уперше з’явилися ЗІМи, «Побєда» зникла. Ми з цікавістю дивимося на високу постать із сигаретою в зубах. Це був відомий професор з дуже великим авторитетом. Наш директор говорить про нього притишеним голосом, він каже: «Хлопці, нащо вам здався той сад?» Але ми дивились і дивились: професор мовчки ходив по саду, і над ним вився димок сигарети. Костя казав, що це заморські сигарети, і ми йому вірили.
Виходила в сад і висока, суха жінка. Була вдягнена в жовте плаття у велику клітку, в роті в неї так само стриміла сигарета. Часом вона сміялася, і ми чули її сухий, кашлючий сміх. Вона теж була професором і теж відомим, але він був тут головним, може, тому, що він мужчина і її чоловік?
Був у них іще садівник. Здавалося, не росли в нього ні борода, ні вуса, таке завше гладке було в нього підборіддя, і ми його не любили: він підстерігав нас у кущах, а зловивши, не без задоволення пік наші м’які місця кропивою. Ми прозвали його «німець», але від того не було нам легше.
— Ну його, цей сад,— сказав Володька, і ми, ще раз подивившись на соковиту зелень, згодилися.
— Він, гад, знає нас кожного, — сплюнув Костя.
— І доносить директору, — додав я.
Ми таки плюнули на цей сад (хай він сказиться) і почали грати у футбол. Футбол ми любили не менше яблук і поступово й справді почали про них забувати: Костя був чудовим лівим нападаючим, а Володька стояв на воротях. Він накидався на м’яча, як звір, а м’яч, зустрівшись із ним, глухо гухав. Одне слово, ми перестали й дивитися з четвертого поверху. Садівник висовував з-за паркану голобороде лице і з безділля стежив за нашою грою. Ми не звертали на нього жодної уваги, але він там, у саду, певне, вмирав від нудьги. Часом виходив на поле, присідав навпочіпки і, похитуючись, дивився й дивився. Ми знову його не помічали, тоді він втрачав терпець і сам запитував:
— А що, хлопці, сад уже не теє?..
Ми мовчали, а він, трохи похитавшись, вставав, розминав заклякле тіло, спльовував і плентався до себе. В цей час видатний професор десь їздив закордонами, його жінка теж десь їздила закордонами, адже теж була видатна, а наш голобородько пухнув у великій садибі від нудьги.
Володька зловив коло дірки в паркані сусідського хлопчака.
— Послухай, не лізь, він зажера!
Хлопчик не зрозумів, а Володька почав довго йому пояснювати: такий видатний професор і такий жаднюга! Толька був підійшов до нього й попросив яблуко, а він і не подивився на нього, — хай подавиться своїми яблуками...
Хлопчак зрозумів і пішов, насвистуючи, а вслід йому сумно дивився садівник, який уже сидів за парканом і солодко надчікував жертву.
Ми ж грали собі мирно в футбол. Грали по п’ять годин на день, і, бувало, м’яч залітав за загорожу. Тоді ми насторожено зупинялися і чекали, що воно з того буде? Але голобородько був до нас милостивий, брав нашого м’яча в руки, обдивлявся зусібіч, а що його не вишмагаєш кропивою, неохоче нам його викидав. Він і всміхався при цьому, наче хотів нас тим задобрити, але ми не відповідали, хіба що один із нас підхоплював ногою викинутий м’яч і посилав його в поле.
— Ви б пішли пограли за школу, — сказав директор, але ми почали кричати, що там нема такого поля, і взагалі... Директор махнув рукою, але боязко подивився в бік будинку видатного професора. Ми його зрозуміли, але поки що було все гаразд, а поле тут і справді було чудове.
А якось зупинилися ми на четвертому поверсі і побачили, що ворота двору відомого професора відчинені і в’їжджає в них аж два ЗІМи. В тих ЗІМів одночасно порозчинялися дверцята, і з них вигулькнув відомий професор, потім вискочила, наче її катапультою кинули, його жінка; з другої машини вийшли незнайомі люди в гарних костюмах. Вони почали кланятись один одному, звичайно, не до землі, а так трошки — головою. Щось, певне, говорили, видно було люб’язні всмішки, а потім рушили всі разом у будинок, з якого вже біг їм назустріч, аж капці губив, голобородько. Він був принизливо зігнутий, і ми презирливо сплюнули.
— Приїхав, значить! — сказав Костя.
— Приїхав, — відказав Володька.
— Тепер уже будуть репресії: не дуже шуми, не дуже бігай!
Костя любив слово «репресії». Воно було складне і малозрозуміле.
Ввечері будинок весело світився, і крізь відчинені вікна чулися не зовсім тверезі вигуки. Костя криво всміхнувся й пояснив коротко:
— П’ють!..
Наступного дня ми знову грали в футбол. Відомий професор, який мав великий авторитет, ходив по саду, і я бачив, як нервово позирав він у наш бік. Але ми не зважали, бігали по полю і на все горло репетували. Тоді він пішов, а радше побіг у дім. Костя надто сильно послав м’яча, і той залетів у сад. Садівник викинув його, ми знову почали грати, і Костя знову необережно послав його в сад. Відомий професор раптом вискочив на подвір’я, підбіг до голобородька і вихопив у нього м’яча. Він щось сказав садівникові, а Костя крикнув через паркан: «Дядю, викиньте, будь ласка, м’яча!» Відомий професор розгнівано подивився на нього і, вийнявши з кишені перочинного ножика (з такою гарною-гарною ручкою), миттю розкрив його і всадив у шкіру покришки. Ми зойкнули, а м’яч шумно випустив із себе дух.