— Ось вам!— крикнув відомий професор і викинув нам порізане шмаття. Ми підібрали те, що було донедавна м’ячем, і нас усіх наче громом прибило. Костя ж був дуже ввічливий, він навіть сказав йому «будь ласка». Ми дивилися на порізаного м’яча і наче приятеля найдорожчого ховали: як так, думав кожен із нас, такий відомий професор, як так? Як так виходить? І чи можна?
Але м’яча вже не було, і ми поплентались у кімнати. Сьогодні ми були дуже дисципліновані, наші виховательки страшенно дивувалися, а ми все думали й думали: як так виходить? Як так можна? Ні, це й справді було незрозуміло.
Ми не могли такого вибачити. Вилазили на паркан і годинами сиділи мовчки. Відомий професор спочатку це терпів, а потім садівник почав нас зганяти. Тоді ми натягли на пальці резинки, а дехто взяв рогатку, і почали ціляти в надмірно лінивого професорського пса. Пес почав рватись із ланцюга, а відомий професор, такий солідний та авторитетний, вискакував без піджака, потрясаючи руками, й кричав: «Мерзотники!» Це було дуже мило, як і саме слово «мерзотники». Костя показував на мене пальцем і, давлячись зо сміху, проказував з інтонаціями відомого професора: «Мерзотник!» Я реготався й показував пальцем на Володьку, кажучи з інтонаціями відомого професора: «Мерзотник!» Володька реготався також і показував пальцем на Тольку, який відповідав нам так само.
Професор був шефом нашого дитячого будинку: ми ж були сиротами завдяки війні. Через те зібрали нас на лінійку, і ми з надзвичайно серйозними фізіономіями стояли перед директором. Правда, серця нам трохи стискалися, але ми були не з боязких. Відомий професор вийшов перед нас і почав репетувати. Він довго кричав, а потім йому втомилося горло, і він заговорив лагідно — це називалося «діянням на совість». Ми залюбки піддавалися цьому діянню і з усієї душі милувалися трохи задовгим носом відомого професора, авторитет якого був дуже високий.
Потім почав «діяти на совість» директор, ми терпляче вислуховували і його. Ми розуміли, що директор робить все це так собі, для годиться, бо все-таки авторитет нашого шефа немалий, директор старався щосили, і виходило це в нього непогано: розмахував руками, а в його голосі пробивалися трагічні нотки.
Потім професор пішов, і директор перестав нас картати. Він усміхнувся й розпустив лінійку.
— Ну його к чорту, цього авторитетного! — сказав Володька, і ми перестали вилазити на паркан.
Пізніше, щоб загладити конфлікт, відомого професора запросили до нас на Новий рік. Ми всі бігали, аж з ніг збивалися, в залі виросла чудова ялинка, скрізь було розсипано конфетті, а різнокольорові стрічки обплутали цілу стелю. Одне слово, все було чудово, і стіл ми постаралися зробити чудовим. Виділили найкраще місце: отут він сидітиме, він, професор, авторитет якого дуже великий. Ви уявляєте, він сидітиме поруч, дуже відома людина, і ми матимемо змогу із ним побалакати по-домашньому, адже був він нашим шефом і піклувався про нас.
Професор прийшов, зробили урочисті збори, ми захоплено плескали в долоні, він усміхався, довго тис руку директору, директор сяяв і теж усміхався. А потім професор говорив, і ми давно не чули такої пишної й красивої промови. Захоплено плескали в долоні і радісно всміхалися, ми вже зовсім забули про ті дрібні між нами непорозуміння.
А потім ми пішли до ялинки й до столу. І всі повернули голову на те місце, де мав сидіти відомий професор. Але там нікого не було, хоч ми дивились туди й дивилися. Прийшов, зрештою, й директор, він був дуже зніяковілий, дивився кудись поверх наших голів, а тоді й сказав:
— А що, діти, сідаймо до столу!
Його ніхто нічого не спитав, але всі опустили голови над мисками. І найкраща в світі вечеря чомусь не лізла нам у горло. Стояв там незрозумілий згусток, а малий Івась раптом заплакав. «Ну чого ти, дурний?» — спитав Володька, і ми зирнули на нього. А справді, чого б то він, дурний? Ми запосміхалися, спершу силувано, а тоді й щиріше і проштовхнули в горла перший шматок чудової їжі. А потім нам стало легше. Ми навіть розвеселилися й довго танцювали навколо ялинки. Ніхто не нагадував ні про що, і ніхто вже не дивився на порожнє місце.
— Пора спати, діти! — сказав директор, і ми розійшлись по кімнатах, а коли проходили повз улюблене наше вікно на четвертому поверсі, зирнули вниз. Там весело світився будинок відомого професора і видно було, як по кімнатах ходять гості.
Ми, мов по команді, відвернулися й побігли в кімнати. А потім не могли заснути. А потім ми заснули і вранці прокинулися знову веселі...
Я поблажливо всміхаюсь
1
Навпроти нашої школи височить дев’ятиповерховий будинок, щоранку, як тільки добра погода, в його вікнах засвічується велике, негаряче й червоне світило; відбите сонце посилає в наш клас навкісне проміння, і від того з’являється оранжеве світло, яке кладе через увесь клас яскраві стяги, що закінчуються тут, біля мене, на стіні, біля задньої парти, де я сиджу зі своїм приятелем Шуркою.
Переді мною стримлять дві голівки, кожна має посередині дуже охайний проділ, а з обох боків — по білому, надто вже ретельно вив’язаному банту. Я дивлюсь у проміжок між цими бантами: там, далеко попереду, — залитий тим-таки відбитим світлом стіл, за ним вивищується монументальна постать учительки, а ще далі, біля дошки, я бачу Юрку, який жваво, наче солдат, відповідає. Вчителька схвально похитує головою, вона спокійна й величава, я можу наперед угадати, що буде далі, але вона все-таки відсилає Юрку до дошки, щоб він пописав там формули. Формули сиплються з-під його руки, як слова, легко й просто; вчителька розглядає свої нігті — вона не робить манікюру, але трохи підфарбовує губи — потім повертається до Юрки разом із стільцем, аж той печально й іржаво рипить, і я знаю, яким поглядом дивиться вона на Юрку. Про той її погляд свідчить і голос її, яким можна було б змазувати дерливі підшипники Шурчиного самоката.
— Сідай, Юрику, сідай! Ти чудово знаєш урок!
Мене бісить і цей «Юрик», і цей голос; учителька всміхається, розсуваючи тонкі підфарбовані губи, і я думаю, що зараз вона викличе мого друга Шурку. Шурка, звичайно, нічого путнього не скаже: замість учити уроки він цілий день корчив перед дзеркалом гримаси, гигикав і гарчав.
— Стадниченко! — злітає високий голос учительки.
Шурка підхоплюється, немов хто стьобнув його батогом, дивиться на мене, начебто вражений якимось негарним моїм учинком, потім розсовує товсті свої гемби, раптово моргає мені й перевальцем іде поміж ряди.
— Стадниченко! — знову злітає високий голос, хоч Шурка ще не дійшов до столу.— Розкажи-но мені про закон відцентрової сили.
Шурка знає цей закон більш практично, ніж теоретично, особливо коли вскакує на свого самоката й завзято штовхається об асфальт ногою, а самокат усе ж не перекидається: але тоді закон знає його невгавуча нога, а в голові летять і співають золоті роздольні вітри.
— Я знаю про доцентрову, — каже, розтягуючи слова, Шурка.— Доцентрова сила — це...
— Я тебе питаю не про доцентрову, а відцентрову силу,— спалахує, як оте сонце в шибках будинку навпроти, вчителька.
Шурка робить «кінське» обличчя, його видовжена нижня щелепа звертається набік, а шия стає тонка і майже прозора. Клас голосно шелестить підказкою, найдужче старається Райка, але Шурчине вухо, повернуте до класу, забите сонячним кляпом — он як воно яскраво й гарно освітлене; широка, майже радісна всмішка кладеться на його повні вуста, і він по-войовничому стріпує довгим волоссям.
— Я знаю про доцентрову! — каже він.
— Сідай! — злітає металевий голос, а очі вчительчині робляться такі вузькі, начебто вона раптом стала монголкою.— Ставлю тобі двійку!
«Зараз вона заведеться про Юрку»,— з мукою думаю я і вже чую її тонкий, наче волосина, голос, який злітає аж до стелі і, падаючи звідти на клас, розсипається на тисячу жучків, які вскакують нам у вуха. Вона говорить чи співає ту ж таки арію з опери «Корнієнко», який той Корнієнко цяця і яка погань ми, всі інші. Він, бачте, й одягається ошатно, він і спортсмен, і відмінник.