— Подивись, на що схожа твоя сорочка! — каже вона, і її палець з кругло обрізаним нігтем майже торкається Шурчиних грудей. Він скошує на той палець око і розглядає швидше самий палець, а не зірчисту фіолетову пляму на власних грудях: він розстрілював себе на перерві з авторучки, і кожен побачив, що не безрезультатно. Все-таки зв’язку між двійкою й цією плямою в себе на грудях він не розуміє, тому стенає плечима і, обминаючи той простягнений палець, який начебто теж зібрався його розстрілювати, рушає в міжряддя парт, розсвічуючи на обличчі одну з найбезглуздіших своїх усмішок.
Він гепає коло мене за парту й пише на вимочці: «А про доцентрову я знаю стільки ж, як про відцентрову».
Шурка труситься так, що парта аж ходором ходить, я закушую губу й собі, але посміятися мені не дають думки про Юрку. Все-таки, крутиться в мені думка, в нього виходить усе, все-таки він збіса здібний, хоч і хвалько він і дериніска. Ні, він зовсім не розумніший за мене, можливо, навіть навпаки, але пам’ять ота бісівська! Сам він наче з колодки зроблений, наче автомат заведений — отак усунути йому під бока ключика, і пішло!
Мої очі спиняються на стелі, бо світло перекинулось уже зі стіни на стелю, і на тому тремтливому, хиткому оранжевому клапті я мимохіть загадую для себе чудо: у мене самого з’явилася отака чудова пам’ять. О, тоді я став би як ота пляма яскрава, заткнувши всіх Юрок за пояс, а так — полинна гіркота пливе через мої груди, я начебто впав із тієї високості в полиневі зарості і мушу пити гіркий настій — сльози стоять у мене в очах!
Дивлюся на Юрку сумно й вивчаюче: чому це одним людям, гадкую, дано більше, а іншим менше? Чому це Юрка мусить бути кращим за мене — хіба тому, що відмінник? Плювати я хотів на відмінників, але коли виходжу відповідати, то починаю тарабанити й захлинатись словами; вчителька, особливо ця, фізичка, копилить від того губу, я бачу це й розгублююсь, бо що гірше для серця людського, як прилюдно виказана зневага? Мій язик ще щось лепече, а серце вже облите полиновою хвилею, я одержую тверде «три», в крайньому разі «чотири», і пливу, омитий тою-таки гіркою хвилею до своєї «Камчатки», а за мною летять такі порожні й зайві повчальні словеса, що от, мовляв, здібний я і все таке, але треба не боятися язиком рухати, та й взагалі, коли б довше я сидів за книжками. «За якими книжками?» — хочу спитати я, повернувшись, адже я тільки й роблю, що читаю й читаю. Однак в мене не стає сили ще питати про віщось, я випитий ущерть і зруйнований.
І тільки вдома, засинаючи, я уявляю, що мені дано казковою силою надзвичайний голос, тоді-то я, щільно примруживши очі, співаю якусь красиву пісню, я ще сильніше стискаю повіки — в мене з’явився чудовий голос, слухаю я й слухаю, і нема краю моєму здивуванню. Мій голос гримить у кімнаті, виламується в розчинені вікна; довкола збираються люди, стає їх усе більше й більше, вони вже затопили галявину перед вікном; очі в мене заплющено, і вже сльози пробиваються крізь повіки від зворушення; а голос мій лине й лине, я чую, як починають приплескувати мені у такт люди, вони всі аж сяють захопленими очима, і я зважуюся вийти їм перед очі. Тоді схвальний вигук виривається з тисячі грудей, і всі розуміють, що сльози, які вибилися мені на очі,— це сльози мого великого натхнення. Відтак я знову співаю, тільки вже не в хаті, а тут, на галявині. Голос мій злітає до неба, він чудовий, як птиця, злітає й падає — це надзвичайна пісня, що її я співаю; вона запалює весь оцей тлум переді мною; я кидаю в нього мимохіть оком і бачу в глибині маленького, нещасного Юрку, який стоїть трохи боком і навіть сміливості не має до мене привітатися. Я теж не привітався до нього, бо куди тут вітатися, коли співаєш і співаєш таку незвичайну пісню, а голос у тебе — дарунок богів!..
2
На звірці голосів я почуваюся, однак, кепсько. Це ж треба, щоб так воно збіглося — вчора той уявний мій концерт, а сьогодні проба голосів. Найліпше було б звичайнісінько дати драла, але нас завели в зал, і в дверях того залу розіп’ялася наша класна керівничка. Я дивлюся на вікна, але всі вікна щільно зачинені, так що й муха не може через них пробитися: дзижчить там на склі й дзижчить.
Юрка весело патякає з дівчатами. Серед тих дівчат і Райка — сміється й весело косує в мій бік. Але я не відповідаю на той її погляд, мені жаль мухи, що тортується на склі, тож і дивлюся я більше на ту муху, ніж на веселий, сміхотливий гурток.
Вчителька співів замістила в дверях нашу керівничку і поколивалася на кругленьких ніжках до фортепіано. Вона сідає на ослінчик, і її тілеса округло обточують сидіння.
— Ну, давай: а-а-а-а! Тепер вище: а-а-а-а! В такт, в такт. Ну, а-а-а-а! А тепер повтори цілу мелодію. Сміливіше, сміливіше!
— А-а-а! — пищить якась дівчина, і мені здається, що то та муха на шибці пищить. Але муха не пищить, вражена такими звуками, вона завмирає на склі і прислуховується.
Вчителька натискає на клавіші, голос у неї приємний, якщо я розбираюсь у голосах.
Біля фортепіано стоїть уже Шурка, він поклав на чорну покришку руку, як знаменитий співак, обличчя в нього червоне й урочисте, а повіки майже прикрили очі.
— Ну, давай: а-а-а!
— А-а-а-а! — реве Шурка.
— Боже мій!— кривиться вчителька.— Ану спокійніше. Повторіть оцю мелодію.
— А-а-а-а! — реве Шурка ще упертіше.
Муха з переляку покидає скло і летить просто в зал. Падає в волосся якійсь дівчині, дзижчить там, а оскільки дівчина махає притому руками, виривається з полону і потрапляє просто в наладноване ще рік тому павутиння. Б’ється й тріпонеться, а на неї вже пустився старий аскет і пустельник павук, і від надмірного апетиту в нього аж павутина з рота пливе.
— Ні, ви не ту ноту берете! — терпляче каже вчителька.— Слухайте музику, і не треба так кричати.
Вона натискує на клавіші — звук м’який і чудовий.
— А-а-а! — реве, не змінюючи тону, Шурка.
Вчителька витирає з лоба піт. Вона дивиться на Шурку з жалем. Той приймає руку з фортепіано, очі в нього майже погасли, а на вуста випливла сакраментальна всмішка.
— Сідай! — каже вчителька і зітхає так, що мені аж жаль її стає.
Шурка глибоко задоволений, усмішка на його вустах цвіте, а очі перетворюються в круглі-круглі гудзики. Він, звісно, шукає підтримки, і я привітально зводжу зі свого кутка руку. Шурка моргає.
— Ну, як я дав? — питає, вмощуючись коло мене.
Але я не встигаю відповісти. До фортепіано підходить пружким кроком Юрка і стає в позу співака.
— Ну, давайте: а-а-а-а!
Юрка дає «а-а-а-а», і воно виходить чисте й рівне.
— Ще раз. Повторюйте мелодію!
Юрка повторює мелодію, і вчителька аж на дзиглику прокручується.
— Чудово!— сказала вона.— Вам би в музичній школі вчитися. Беріть активнішу участь у художній самодіяльності.
Після Юрки пробує голос Райка, вона також проходить у художню самодіяльність; я відчуваю, як закалатало-забилось у мене серце, як стало мені мало в цьому залі повітря; в очах мені аж кола райдужні пішли. За спиною гигикав Шурка, і я вже починав сердитися на нього. Нарешті викликають мене, я рішуче встаю, обсмикую піджака і простую до фортепіано.
— Давайте: а-а-а! Вслід музиці, ну...
Вона натискує на клавіші.
— А-а-а!..
— Не беріть так високо,— каже вчителька.— Нижче, ну...
— А-а-а!..
Я аж зі шкури пнуся, щоб і собі бути достойним художньої самодіяльності. Погляд мій плаває саме в тому кутку, де загинула недавно муха, я й бачу ту муху і те, як жирує нею павук із білим хрестом на спині. Він далеко, той павук, але я такий напружений, що навіть узрів, як жадібно поблискують його химерні очі.
— Сідайте! — безнадійно каже вчителька і втирає вже зовсім мокрою хусточкою собі чоло. В очах у неї скрута, і похитує вона легенько головою, а вуста її печальні-розпечальні.
— То що? — цікавлюся я.
— Вам, мабуть, мало співали в дитинстві.
— Мало,— кажу я сердито.— Більше співав у дитинстві я сам.
Це було як жарт, і клас наш захитався, смішкуючи. Мені ж було не до сміху. Я забравсь у куток, саме той, де доїдав над моєю головою муху павук-хрестоносець, і сумовито задивився на Юрку. Десь далеко від мене стали й звуки фортепіано, і незмінні, одноманітні «А-а-а!». Десь далеко від мене став цілий світ; я дивився на Юрку, власне, на його потилицю: шия в нього пряма й гарна, її зграбно обрамляє білий комір сорочки і нижче темний комір піджака. На душі в мене білий жаль полощеться, і в голові думки невдячні. «Ну чому, — думаю, — я не такий, як він? Чому не дала мені доля аж ніякісінького таланту?»