Ці ж самі думки я думаю, вже лежачи в ліжку. За вікном квітне, наче соняшник, місяць, і сипле він у мою кімнату жовте сяйво. Я розплавляюсь у тому сяйві, як восковий, стаю малий і немічний і стиха сумую над своєю ніякістю. Здається, малого золотого чоловічка я бачу, він сидить там, на підлозі, в місячній стязі, тримає золотими пальцями бандурку, і гра його божественна. Ото і є мій Жаль, що його викохав я цієї ночі, і я слухаю чудовну його музику. Вже можна мені й очі приплющити, бо той концерт закінчився, бо вклонився мені золотий місячний бандуриста і засунув-золоту бандурку в темно-синій чохол. Я приплющую очі і слухаю, як тахкоче в сусідній кімнаті настінний годинник. Під той такт входять мені в голову ще химерніші думки, ніж учора, і я уявляю раптом себе величезним-величезним. Стрибаю через планку вгору, мені ставлять два з половиною метри, але що для мене така висота? Я розганяюся, перевертаюсь у повітрі і плавко перелітаю через планку. Потім я стрибаю в довжину, біжу величезними кроками, злітаю вгору! Давно перескочив яму і паркан за ямою, лечу й лечу: внизу яри, і кручі, і хати, і сірі віяла диму з димарів; я лечу високо-високо і вже цілу землю бачу в себе під ногами, там спиняються люди, задирають голови й дивляться вгору. Я махаю їм рукою: привіт вам, люди! Адже серед тих облич світиться таке знайоме, дивлячись на яке, мені аж серце зупиняється в грудях, те обличчя я бачу щодня, і щодня воно для мене особливе, то, звісно, дівоче обличчя, і хто зна, може, мої гризоти й від того, що є на світі це дівоче обличчя, а бачу я його коло себе щодня... Внизу гримить уже духовий оркестр — це там, де я приземляюся, йдуть двоє малих золотих чоловічків, і в руках у них великий лавровий вінець.
3
На уроці фізкультури я веду себе ще стриманіше, ніж при пробі голосів. Ми сидимо в майках і трусах на лавочці, і я з огидою оглядаю своє миршаве тіло.
— Во! — хвалиться Шурка, вимахуючи довгими тонкими руками. — Во! В мене мускули, як у горобця!
Хлопці душаться від сміху, а вчитель фізкультури, в якого обличчя мов зів’яла картопля, а тіло завжди молодецьке, і завжди він підстрибує, навіть коли звичайно собі йде; так от той чоловічок обурюється:
— Ану тихо! Це вам урок чи бал?
І таке воно кумедне те «бал», що ми ще більше сміємося-заливаємося. Тоді він зриває нас з лавочки, і ми починаємо бігати, марширувати, тупати й по-військовому повертатися. Він хоче, щоб ми також по-молодецькому підстрибували, коли б звичайно собі йшли, і тільки наше здивування від того таке тупе й глибоке, що в учителя нічого з його бадьорих намірів не виходить.
Дівчата біля перекладини даремно намагаються підтягтися. Потім ідемо до перекладини ми. Підтягуємося по черзі і рахуємо вголос, скільки разів.
— Раз, два, три, чотири, п’ять...ну, п’ять...
Але той, хто дійшов до п’яти, навряд чи хоче більшого. Тоді ми задоволено видихуємо цей остаточной результат:
— П’ять!
Шурка підходить до перекладини розвальцем. Він тре руки об стіну, потім довго розтирає глину між долонями, тоді навіщось плює на пальці, підскакує й провисає на довгих кінцівках.
— Ну, раз!
Шурка на «раз» пішов з натугою, він сіпнувся вкінці й опустився донизу.
— Два!
До двох Шурка не дотяг. Він тремтів, в’юнився, смикався і махав ногами, вчитель фізкультури взяв його за поперек і легенько зняв.
Шурка вдоволено витер руки об труси і всівся на лаву.
— Зате я по правилах, — сказав зарозуміло. — Я про це в одній книжці прочитав...
Юрка був у класі фізоргом, він завжди робив усе перший, але зараз бігав за шнурком і планками для стрибання у висоту.
Він теж потер руки об стіну і схопився за перекладину.
— Раз, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім...
На десятий Юрка пішов з натугою, але дотяг ще до п’ятнадцяти.
Після того пішов я. Не став натирати руки глиною, а тим більше плювати на пальці, я скочив чимдуж угору, але перекладини не дістав. Мене підсадили, але я був убитий самим актом підсадження і висмикнувся тільки двічі.
В цей час підійшли дівчата, вони про щось перешіптувалися й хихикали. Я зіскочив донизу, хоч міг би ще з натугою піти й на третій раз, і подивився злісно на Райку. Тоді відвернувся, бо, здалося, запорошило мені очі, а воно звісно, що робиться, коли комусь очі запорошує.
Ми бігали й стрибали, робили вправи на брусах; Юрка красиво зробив стойку, дівчата охнули й затулили долоньками роти; серед тих, що охкали, була, звісно, й Райка; я сидів у кутку, приклеївшись до лавочки, і крижанів, як бурулька. Тихо й сумно було мені на серці, і стукало воно в мене в грудях, як отой вчорашній годинник, у такт якого пливли мої нічні марення.
Я відпросився у вчителя, пославшись, що мені болить голова. В роздягальні помалу вдягнувся й зупинився перед вікном. Далекий осінній краєвид побачив я: зовсім золотий парк і червоні дерева вздовж синьої сошівки. Котилися по тій сошівці машини, і було серед них аж три жовті. Я відчув подих легкого листя і подумав, що сьогодні обов’язково піду поблукати по засипаних алеях парку. Я подумав, що й це листя, як полин, принаймні один у ньому дух і смак.
Кілька синиць стрибали неподалік. Спинялися і цікаво схиляли голівки, поблискуючи очками. Я мимохіть позаздрив цим синицям, адже не мають вони такого жалю, який живе в моїх грудях, і не знають такого болю, що переповнює мені душу. Було мені боляче й соромно. Хотілося кудись утекти й заховатися від цілого світу. Хіба я винен, що такий?— тенькнуло мені всередині. Ні, хай би прийшов якийсь чарівник, я б сказав йому тоді: дай мені, чарівниче, силу, красу й розум! Чому не даси ти мені, чарівниче, сили, краси й розуму, чому іншим даєш усе? Я не можу так більше, сказав подумки я, не можу відчувати себе піщинкою, котра тоне у світі...
Вийшов із роздягальні. Внизу бігали з м’ячем. Це була найазартніша гра: ділилися на дві команди й змагалися, хто швидше.
Юрка в цій грі також бував найперший, я колись біг із ним у парі, але опинився далеко позаду, хоч в очах у мене млоїлося, так я старався.
Ні, подумав я насамкінець, доля в мене, очевидно, інакша. Очевидно, доля моя: уболівати за тих, хто відстає, хто програє, і за тих, кому завжди й у всьому не щастить.
4
Райка підійшла до мене, коли я самотньо сидів у шкільному залі. Вона підсіла до мене й спитала:
— Чого ти на мене дмешся?
— Я на тебе не дмуся, — сказав я. — Дмуся на себе.
— Ти на мене подивився недавно так, начебто я тебе образила, — сказала вона, опустивши очі.
— Ти мене не образила,— сказав я.— Але хіба тобі не цікавіше з Юркою?
— З Юркою? — здивувалася Райка.— Юрка задавака, і мені зовсім не подобається...
Вона раптом замовкла і подивилася на мене. І я побачив, що червона барва заливає їй обличчя. Вона зойкнула і, затулившись рукою, побігла геть.
Я сидів наче громом битий. Я не вірив: було то щось незвичайне. Кинувся доганяти Райку, але вже не міг її знайти. Зрештою, мені треба було заспокоїтися самому: щоки мої палахкотіли вогнем. Цілу перерву проблукав я по коридорах, а коли вдарив дзвінок, подався чимдуж до класу.
Але там, де мала сидіти Райка, було порожньо. Я стояв на вході до класу й неймовірно дивився на те порожнє місце. Зрештою, мене підштовхнули: чого це я загороджую прохід?
Я вже прохід не загороджував. Сів на своє місце і наче в червоне море провалився.
— Я воротар во! — хвалився Шурка, розвалившись на парті.