На вулиці вже горіли вогні. Дощу не було, але люди ще тримали над головами барвисті парасолі. «Славно цвітуть ці парасолі!» — відзначив я і сплюнув собі під ноги. Натомість утрапив на лакований, дико лискучий на мокрому черевик і зустрів проти себе такі зчудовані очі, що мусив вклонитися:
— Вибачте!
Мені здалося, що попереду майнуло пальто, яке я вже десь бачив. Ну, звісно, в таке пальто була вдягнена дівчина, про яку я весь час думаю. Я погнався за тим пальтом, але до мене повернувся профіль з таким чудернацьким носом, що я аж зупинився.
Був біля кінотеатру. «Хороше кіно?» — «О, чудове,— сказав чотирикутний пузань. — Шпі-о-наж!» Я взяв квиток, всівся і почав дивитися. З лівої руки в мене сидів патлатий молодик, якого я спершу прийняв за дівчину, а з правої трощила з хрумкотом яблуко кирпоноса стара діва.
На екрані бігали, неймовірно кричали, а я дивився кудись туди, далі, за екран, а може, ще далі. Пахло мені листя, пахло вогке дерево лавок, блищав мені асфальт. «Ні,— подумав я, — годі вже, годі про ту дівчину!»
І я забув про ту дівчину. Дивився, як ловлять шпигуна, і думав, що Марія сидить сама в хаті і плете собі вовняні рукавиці. На плечі їй накинуто вовняну хустку, яку сплела вона ще тоді, коли ми з нею гуляли, а на ногах сплетені нею шкарпетки, всунуті в притоптані хутряні капці. Я подумав, що такі ж капці носить і моя мати, і батько ось уже два місяці обіцяє подарувати їй нові.
Шпигуна вже зловили, і мені нічого не лишилося, як вийти із зали. Тоді я знову побачив дівчину, яка так уразила мене у парку. Вона тримала під руку лискучого хлюстика й любовно зазирала йому у вічі.
Годинник показав десяту вечора. Я перечекав машину і перейшов вулицю. Маріїне вікно світилося, і я вже напевне знав, що вона сидить за безконечним своїм в’язанням. Я спинився біля того вікна і трохи потупцяв, сподіваючись, що знову відчиниться кватирка і вона до мене обізветься. Але довкола було тихо й порожньо, довкола навіть машин не було, і я, склавши бубликом вказівного пальця, легенько стукнув у шибку тричі, як стукав місяць тому і раніше.
Казка про Великого Слона
Над головою клубочилися хмари, а я повільно йшов по потрісканому тротуару. Нещодавно випав дощ, і я відчував його настрій. Хмари куйовдились у небі, віяв вітерець, напоєний духом садів.
На Купальній лежало в калюжі порося. Туди далі, вглибину, синьо топилося бліде марево: скелі здіймалися високо вгору, і їхні завиті серпанком силуети скидалися на стародавніх лицарів. Вовка вже, напевне, чекав мене, як завжди, під парканом, і я почав ритись у пам’яті, намагаючись видобути звідти все, що знав про неймовірних людей — чарівників, гномів та несусвітних красунь.
Але Вовки під парканом не було, і я схопив за комір хлопчака, який гамселив калюжу.
— Привіт, — сказав я. — Збігай-но за Вовкою.
Порося все ще лежало, блаженно хрюкаючи, доки не з’явилася сердита тітка і з криком не загнала його на подвір’я. Я слухав її лайку і відчував, що небо наді мною аніскільки не розпогодилося. Хоча не те... З’явилися бліді просвіти, які інколи спалахували осяйною синявою.
— Вовки нема!— сказав мій посланець, стаючи проти мене. Колупав пальцем у носі й цікаво зирив на мене.
— Гаразд! — мовив я. — Наступного разу подарую тобі далекобійну гармату. А Вовчина сестра?
Хлопець показав дрібненькі зуби й шморгнув носом.
— Сестра є, — сказав він.
— Молодець, старий, — похвалив я. — Врешті, мені сестра й не потрібна.
— Хе! — сказав хлопчак.
— Мені потрібен Вовка, — докінчив я.
А тоді пішов. Пересік кам’яну греблю і здалеку пізнав Вовку. Той сидів на камені під кленом, зібгавсь у колесо і вимахував лозиною. На мене він не дививсь, а я знову ворухнув пам’яттю, намагаючись видряпати звідти хоч одну казку. Однак голова моя була порожня, а те, що в ній усе-таки з’являлося, Вовка давно вже знав.
— Навіщо ти махаєш цією ломакою? — спитав я.
Вовка скоса зирнув на мене.
— Ну гаразд! — згодився я, сідаючи на камінь. — Можеш скільки завгодно махати своїм прутом. А чого тебе не було на твоєму місці?
Вовка махав лозиною і хитро зиркав краєчком блискучого ока.
— Як поживають твої батьки? — спитав я. — А сестра що, сидить дома й досі?
Вовка так само не відповів, тільки зручніше вмостився на камені. Я провів рукою по старих дошках паркану.
— Фе!— сказав я. — Ти спираєшся спиною об такий бруд.
Вовка пхекнув і цьвохнув лозиною по калюжі. Бризки обсипали нас обох, і Вовка розреготався.
— Ти не відповів на мої запитання,— сказав я.— Врешті, можеш не відповідати, але кожна людина, коли хочеш знати, мусить бути психологом.
— А що таке психолог? — спитав Вовка.
— Кожна людина мусить розуміти інших, — відповів я. — Ось зараз мене зустріли дві мої колишні вчительки. Вони й досі дивляться на мене як на пацана. Ну, то що твоя сестра?
Я різко повернувся до Вовки, але той на мене не дивився. Лише підступно мугикав.
— Звідки в тебе цей ідіотський мотив? — спитав я. — І де це ти взяв такий унікальний музичний слух?
— Це не ідіотський, — поважно сказав Вовка. — Це з опери!
— А ти знаєш, що таке опера?
Вовка не відповів, а змахнув лозиною.
— Ти, очевидно, хочеш, щоб я сьогодні нічого не розказував?
Вовка розширив очі, але відразу приплющив їх.
— Ну гаразд,— сказав я.— Пішли з цього дурного місця.
Я взяв його за руку і потяг у напрямку скель.
— Я не хочу нікуди йти! — крикнув Вовка, вириваючи руку.
— Що з тобою, малий? — нахилився я до нього.
Дивився з мить на мене, і його погляд був особливий.
— Гаразд! — згодився я. — Більше ніколи не водитиму тебе за руку. Але щоб розповісти тобі про Великого Білого Слона і про індійського царя Чандрагупту, нам треба десь затишніше сісти.
Вовка стояв за кілька кроків від мене і дивився спідлоба.
— Ти брехун, — сказав він. — Ти зовсім не хочеш зі мною гратися. Ти зовсім не хочеш розказувати. Ти хочеш довідатися про сестру!
— Мені завжди подобалася твоя кмітливість, — сказав я. — Але сьогодні мені хочеться й справді розказати тобі казку. Як поживають твої кольорові скельця?
— Їм нічого поживати, — сказав Вовка, підтираючи носа.
— Ну, не сердься, — сказав я. — Глянь. На тому камені я розповідаю тобі казки. Я йду туди. А ти як собі хочеш...
Я пішов до каменя і відчув, що Вовка плететься слідом. «Треба не повертатися», — подумав я і зирнув у небо. Висіло воно над головою, кошлате й збунтоване, і настрій мій був теж, як це небо. Все пливло разом з нами, набухле від вологи. Калюжі блищали, пострілюючи клаптиками синього, і була ще тиша, бо на річку ніхто в таку погоду не приходив. Дощі навалилися на землю, розтопили її, і малі клаптики там, угорі, були через те по-особливому яскраві.
Я сів на камінь і почекав, доки підійде Вовка. Була моя голова так само порожня, тільки скімлив на споді серця притамований біль.
Вовка й досі був похмурий. Дивився на мене, наче ставав я кревним його ворогом. Але все-таки вмостився на камені.
Я сидів і розглядав свинцеві хвильки, які лизали скелю. Велика жаба виринула з води і наставила на нас очиська. Я штовхнув Вовку й показав на жабу.
— Що це сьогодні з тобою сталося? — спитав я.
Він не відповів, але на жабу дивився.
— Ти підеш у другий клас, — знову обізвався я, а потім у третій. Тоді вчитимеш природознавство. Отакий, розумієш, цікавий-прецікавий предмет...
— Розповідай краще про Великого Слона, — буркнув Вовка.
Я почав розказувати йому те, що мимохідь поклалося мені на думку. Про Слона, який раптом утратив спокій. Про джунглі, по яких ходив він, наче сам не свій, і про те, що ніхто не міг знайти ліку на ту його журу. Про те, що сонце вже було в його очах не оранжеве, а фіолетове, що зелене виблідло і листя пожовтіло, хоч у джунглях ніколи не буває жовтого листя. Я розповів своєму малому слухачеві про те незвично жовте листя і про великий сум Великого Слона, коли ступав той важезними ногами на впале листя і коли дихав духом прив’ядання. Всі дивилися на Великого Слона як на зачумленого, всі навіть сторонитися його почали: де ж бо це видано, він бачить так чудно світ і їхні вічнозелені джунглі? Де видано, щоб така осінь падала на джунглі? Звали того чудного Слона Харонді, сказав я. І він сумував, печалився з дня на день, той несамовитий Харонді. Тоді вирішили Слони зібрати велику раду, щоб розважити, що робити їм зі своїм нещасливим братом. Вони довго радилися, бо це й справді нелегко додуматися: як би його учинити, щоб листя стало знову зелене в Харондиних очах, а сонце оранжеве? Десять ночей і десять днів радилися Слони, а тоді нарадили послати Харонді до премудрого царя Чандрагупти. Чандрагупта, сказав найстарший Слон, вирішував ще не такі загадки, а може, наш юний брат хворий, та й більш нічого? Може, йому треба з’їсти чар-трави і вся хворість його мине?