Малюнок Кента
Ігор дивився на малюнок Рокуелла Кента. Звичайний, трохи романтичний малюнок. Стояла дівчина, картинна звівши до сонця руки, а навколо неї — звірі. Валя зібрала тарілки й поклала на них ложки та виделки.
— Я зараз витру, і складеш стіл.
Вони обідали сьогодні не на кухні. На честь суботи він приніс пляшку шипучки, і вони зробили маленьке свято.
Ігор сидів у кріслі й розглядав малюнок. Валя прийшла з кухні, тримаючи в руках мокру ганчірку. Вона зазирнула через його плече.
— Нащо це?
— Що це?
— Ну, ця дівчина, ці підняті руки й олень?
Він усміхнувся. В голові легенько буяв хміль. Гарний, іскристий і трохи грайливий.
— Але-го-рія! — сказав трохи глумливо, закидаючи голову.
Вона спатлала йому чуба й почала витирати церату. Ігор все ще дивився на малюнок.
— Романтична дівуля,— сказала Валя.— Йди краще складай стіл.
— А й справді романтична,— потягся Ігор, аж хрупнули йому кістки.— Повна поезії й чару!
— Може б, ти не лупився на неї? — трохи ображено, а трохи й жартівливо сказала Валя.
— О, я в неї закохаюсь! — підскочив Ігор.— Я, гр-р, зраджу тебе з нею. І вона не буде на мене бурчати, гр-р!
— Підбирай слова,— сказала вона з більшою образою. Але в її голосі ще бринів сміх.
— О, вона піде від мене! — патетично вигукнув Ігор, скидаючи вгору руки. — Я закохався в цей малюнок, і вона піде від мене!
— Ну а що, коли б я від тебе пішла?
— Плакав би,— пирхнув Ігор.
— Ви блазень, мілорд,— сказала Валя, все ще тримаючи мокру шматку.— Мілорде блазню, складайте стіл!
Ігор уже сидів у кріслі. Потяг з канапи газету.
— Мені не хочеться складати стіл, мілордесо. Я волію,— він поплямкав губами й приплющився,— закинути ногу за ногу й почитати газету. В моєму животі бродять винні й шлункові соки. Там іде велика робота, чорт забирай!
Вона вийшла на кухню, побачила гору тарілок, і в неї помалу почав пропадати добрий гумор. Легкий хміль від шипучки грів її й хвилював. І вона незвідь-чому згадала давню і вже зрубану, напевне, акацію. Ця акація була коло двору, де Валя виросла і вечорами виходила туди дівчинкою послухати цвіркуна. Вона й сама не знала, чого їй раптом захотілося. Принаймні не цих жартів і не цього ситого... гм, не могла добрати слова. Відкрутила кран і почала мити віхтиком тарілки. Десь у будинку навпроти чулася повільна тангова музика. Ця музика сколихнула її, і вона приплющилася. Було затишно.
— Гей! — закричав із кімнати Ігор.— Слухай! У світі нараховано одинадцять мільйонів мотоциклів, з них три мільйони в Італії. Але є держави, в яких кілька мотоциклів на країну. Уявляєш?
Він горлав, як гучномовець, і Валя скривилася.
«А сказився б ти зі своїми мотоциклами!» — подумала незлобиво.
Зайшла в кімнату. Він зануривсь у газету, начебто їв її.
— Сьогодні субота, — сказала вона. — Може, підемо в кіно?
— Ат! — відвівся під газети Ігор.— Хіба мало тобі телевізора?
Вона подивилася на ту романтичну дівулю, на яку заглядався Ігор. Дівуля була «збудована» непогано. Взяла альбом і перегорнула сторінку. Сиділа на скелі людина. Дивилася кудись убік, і в погляді її була безнадія. «Вершина»,— прочитала вона назву. «Ну що ж,— подумала,— вершина, то й вершина!»
— Побачила гарного хлопця? — спитав Ігор.
— Трохи кращого за тебе,— відрізала вона.
Присіла коло нього й обхопила його голову разом із газетою.
— І-го-го! — сказала ластячись.— Ну пішли в кіно! Мені нудно, Іго-го!
— Щосуботи ми ходимо в кіно,— сказав Ігор, струшуючись з її обіймів.— А сьогодні в мені бродять винні й шлункові соки. Давай посидимо вдома. Ситі обивателі, котрі сидять удома! Ситі обивателі, в яких у шлунках грають винні й шлункові соки!
Вона не відповіла. Вийшла на кухню й почала домивати тарілки.
Дивилась у вікно, на сусідні балкони, на яких метлялася білизна. Простирадла, сорочки, пелюшки. Якась огрядна бабеха в яскраво-червоному халаті трусила яскраво-червоного килимця.
Ігор знову підстрибнув у кріслі й побіг на кухню.
— Слухай, Валь, це справді цікаво! У світі тисяча сорок шість міст із населенням понад сто тисяч чоловік. Це ж зовсім небагато. В Азії — чотириста сорок одне, в нас — сто тридцять, а в Африці всього одинадцять...
Вона підійшла до нього впритул.
— Ми давно не ходили на люди, Іго-го! — сказала жалібно.
— А нащо? — трохи по-дурному витріщив він очі.
— Людям завжди хочеться на люди. В театрах вони дивляться одне на одного, на вулицях вони теж дивляться одне на одного...
— Велика радість! — патетично видихнув Ігор.— Елементарне міщанство!
— Хоч сто разів,— сказала Валя.— Не ми вигадували це життя!
— Десь я це чув,— скинув він руку.— Стривай, стривай! Хто це сказав?
— Це сказала я,— всміхаючись, відповіла Валя.
— Дивно,— закліпав очима Ігор.— А я думаю: звідки такий знайомий афоризм?
— Ми взагалі мало про що нове розмовляємо,— проказала вона серйозно.
— Ов-ва! Не ми ж вигадували це життя! А відтак, скільки його можна вигадувати?
— Ви шалапут, мій любий! Може, підемо на бульвар?
— Хм!—Ігор почав згортати газету.— Дивно! Яка велика настирливість у такої кволої й ніжної істоти!
Вона витерла останню тарілку й почала мити руки.
— Мені чомусь хочеться до людей,— сказала вона і чи винувато, чи жартівливо зирнула на нього.
Одягла пальто й побачила, що на швах воно потерлося. Та й на вихідних туфлях не виявилося набійки, й вона змушена була вдягти буденні. Зирнула в дзеркало і побачила, що зморщок біля очей побільшало.
Ігор натяг своє заважке пальто і, як завжди, погано заклав шарф. Вона поправила його, змахнула з пліч волосинку, й вони пішли.
Хміль уже покинув їх, і настрій, що покликав на цю прогулянку, поступово гас. Сина вони відправили до баби, бо той мав поганий апетит, а баба хвалилася, що в неї діти завше мають апетит добрий. Тепер наче чогось бракувало.
— Може, заскочимо, я вип’ю пива! — запропонував Ігор.
— Іди, я зайду в «Галантерею».
— Ми ж пішли гулять!
— Все одно зайти треба...
Вона зайшла до магазину, обдивилася відділ подарунків: сувеніри, кліпси і брошки. Потім пішла у відділ кофт. Завернула, зрештою, в чоловічий відділ і купила Ігорю майку. Якось мимовільно почала рахувати гроші й рівняти їх до днів, що залишалися до получки.
Після того вони зустрілися й пішли по магазинах. Вечір був м’який і теплий. Дівчата були розкішні й гарні.
І Валя подумала про себе. Зазирнула в дзеркало вітрини, і, хоч вечір прикрашав і її, вона подумала, що це вже не те.
— Може, підемо на бульвар? — запропонував Ігор.
Але вона хотіла вже додому.
— Якось іншим разом... Хіба тобі погано?
— Чого ж? Як там наш Вовчок?
— Я вже теж заскучила. Звичка! — вона засміялась і подивилася на веселий гурт молоді. Один щось розповідав, аж присідав, а компанія бралася за боки.
Потім вони сіли в трамвай, і Валя скоса зирнула на чоловіка. В нього вже звисало підгарло, а лоб перерізувала зморшка.
Спереду сиділа закохана пара. Хлопець обіймав дівчину за плечі, а вона схилила до нього голову.
«А коли б це зробила я, — подумала Валя, — було б уже смішно!»
...Повільно підіймалися на свій п’ятий поверх. Вона зупинилася й глянула вниз. Виднілися старі кахляні плити. Старі знайомі кахляні плити! Як ці сходи з обмальованими стінами й крейдяними надписами: «Іра», «Вова», «Нінка — дурна». І перила, порізані ножиком: «Свєта + Толя = любов!» І своєрідний, дуже знайомий запах.
Ігор відчиняв двері; повз них по сходах злодійкувато шмигнула брудно-біла кішка.
— Киць, киць! — покликала Валя.
— Облиш!
— Слухай! — сказала Валя.— Давай заберемо того кота до себе!