Був звалений і притиснений до землі, вірьовка обвила його, наче гадюка, і стяглася вище ліктів. Коли його підвели, обідраного й закривавленого, він обдивився довкола: стояли, готові щохвилі кинутися на нього, воїни. «Я не маю зброї,— подумав він,— але мене без роздуму розірвуть, коли буде на те наказ. Навіть не спитають, хто я!»
Його вели через напівзруйноване місто, вітер крутив, як і раніше, вихори жовтого листя — воно чіплялося за одяг, било в лице, а тоді котилося далі, все швидше і швидше, наче тікало. І несло на нього запахом тліну й диму; дим і запах листя — це була та сполука, яка віддавна не дає йому спокою. Все на світі, весь біль та розпач, думки і його життя, були сьогодні в цій сполуці як особливий символ. І коли його вели через вулицю, засипану листям, крізь мерехкий сухий листопад, він побачив перед собою дивну постать. Стояла, загорнена в плащ, серед вулиці, в рухливих крапках листопаду, незрушна й велична. Здавалася кам’яною бабою, і Митуса захотів наблизитися до неї ближче. Пішов хутчіш по листі, топтав його, але постать лишалася на тому ж місці, а він не просунувся до неї ні на крок. Коли ж озирнувся, не побачив довкола жодної людини, навіть тих, що вели його,— лише він і ця баба, лише осінь і цей настрій, непевний та тужливий. Але був зв’язаний і збитий з пантелику, бо хоч швидко йшов — віддалявся від тої постаті. «Ось вона — істина,— подумав він,— за якою ми вічно женемося». Під ним закрутилася земля, і він, зібравшись на силі, побіг, помчав туди, де невиразно бовваніла постать. Але сила покидала його, і Митуса впав обличчям у листя, відчуваючи, як задихається від гострого запаху й гіркого дурману...
Опритомнів, коли його облили водою. Лежав, притиснутий до землі, вірьовка стягувала дозаду руки, а перед обличчям стояла важка нога. Вітер накочував йому на обличчя листки, і пахло пожежею. Його підвели, і він знову побачив себе серед стін. Крізь проломи від ударів пороків проглядала синя далина, заставлена палахкотливими деревами й позначена димами пожеж. А там далі, де пролягав обрій, він угледів перекотиполе. Вигулькнуло десь із-боку, а за ним, як клубки,— інші; котилися вони в бік Перемишля, туди, де витиналися гори. Полем ходили люди з опущеними до землі головами. Мали в руках по палиці й безнадійно шукали щось у листі. Розворушене листя летіло за перекотиполями. Сонця не було видно, хоч небо було погідне, аж блаватне. Але день горів осінню так само, якби було сонце; лише одного бракувало в цім видиві — тіней. Ні від стін, ні від людей, ні від перекотиполь, ні від дерев. Були лишень самотні постаті, що ворушили пальцями листя, а оддалік, наче човни,— перекотиполя. Люди рухалися в однім напрямку, і це був напрямок, протилежний рухові перекотиполь. А коли Митуса роззирнувся, біля нього знову було порожньо, й він вирішив будь-що бігти. І він побіг, хоч усе лишалося навколо, як і досіль: і стіни, пробиті пороками, і порожнеча, і люди там, у полі, зі своїми палицями, і небо без сонця, але навдивовиж блакитне. Він побіг ще швидше, а коли знову впав, на нього раптом кинулися дерева, намагаючись поранити верхівками в груди...
Митуса опритомнів знову — цього разу на нього вилили кілька відер води — і важко розплющив повіки. Боліла голова, здавалося, розпухла зсередини і тисла на череп, руки були зв’язані, й він відчув, що тім’я його горить, наче в огні. Але коли його підвели, Митусі полегшало, відчув, що слабість поволі зникає. Це було потрібно співцеві — не хотів ставати перед князем охлялий.
— Ну що ж,— сказав він варті.— Ведіть!
Князь Данило був у військовому спорядженні. Він легко зіскочив з коня і чекав, коли до нього підведуть співця.
— Я давно хотів цієї розмови,— сказав Данило, кидаючи швидкий погляд на Митусу.— Ще з того часу, коли ти відмовився бути моїм співцем.
Митуса підвів голову.
— Волієш розмовляти зі мною як із бранцем?
— Як з людиною,— усміхнувся Данило.
Він сам розв’язав Митусі руки. Той розправив закостеніле тіло і звів догори очі. Дивилося на нього жовте, наче хворе, сонце.
— Ну от,— сказав Митуса, обмацуючи собі голову. На тім’ї запеклася кров.— Ну от,— повторив він,— я готовий до розмови.
— В давнину,— мовив Данило,— співці славили князів. Чи, може, ти забув Боянову славу? Вони підтримували їхню силу, добре ім’я і звитягу, а не кликали людей до чвар.
— Я не кличу людей до чвар,— глухо відказав Митуса.— Я лише бачу велику руїну.
Данило вже дратувався.
— Я це бачу й сам,— сказав він різко.— Тому й хочу об’єднати нашу землю. Я хочу поставити татарам на перепоні міцний заслін Галицького князівства, об який завойовники розтрощать собі черепи. Але я не можу цього зробити, бо чи один, чи другий, чи третій стає мені на заваді і, як і ти, руйнує те, що я лиш починаю намислювати. Ми маємо одні думки, Митусо, тож нащо розпалювати чвари?
— Я відмовився складати пісні про тебе тому,— Митуса знову обмацав собі голову, а коли доторкнувся рани, різко відсмикнув руку,— що винуваті в розбраті князі. Вони перші почали сваритися за свої вотчини. Вони перші піднесли руку на брата свого. І між них не знайшлося жодного, хто міг би цьому зарадити. Риба гниє з голови, князю!
— Я розумію це також, Митусо,— розважливо сказав Данило.— Саме тому й вирішив вчинити те, що мріється тобі. Я вирішив закласти на нашій землі особливу державу, де не буде чвар. Але передусім мені потрібно розбити татар, а для цього треба, щоб такі, як ти, допомагали мені.
Митуса пильно вдивився в князеве обличчя.
— Дивна думка прийшла мені в голову, князю. Дивна, скажу тобі, думка. Ми все говоримо про чвари. Але вони виникають у нас самі від себе. Ти борешся з ними і вже тим самим сієш їх. Але найстрашніше для мене не те. Найстрашніше, що я, борючись із тим же, що й ти, чиню так само...
Навколо майоріла осінь, вітер набрав ще більшої сили і котив на них уже цілі валуни листя. Вони стояли серед цього листя, чимось схожі один на одного, скуті одним настроєм і одним почуттям. Перед ними слалася дорога, звичайна польова дорога. І Митуса здивувався, що й вона засипана листям, хоч навколо — жодного деревця. А листя лежало барвистим килимом, і він зрозумів, що то попіл з пожариськ. Вони дивились, як сходить над пожариськами жовте, хворе сонце й освітлює густі юрби завойовників, що вкрили їхню землю, як сарана. Набігло їх сюди багато, так багато, що ніде було спочити окові; було їх як мух, бо й були вони мухами. Горіло попереду велике вогнище, сипало барвистий попіл, і між того попелу гуляла тривога. Вони вловлювали гарячі полиски вогню, що розпалювався все більше й більше; вогонь уже накочувався й на них, і вони втопилися раптом у буряній, шумливій стихії, яка сипала й сипала на землю хвилі шарудливого, перепаленого листя.
Диявол, якого нема
Забутим творцям присвячую
1
Дивні думки почали відвідувати Григорія віднедавна. Ще коли розписував він одну з церков, відчув, як гіркота починає оволодівати його єством. Архімандрит був невдоволений з тої роботи, і всі прийшли до думки, що він уже старіє і йому варто покинути пензель для звичайного чернечого життя. Він тоді нічого не сказав, але коли спинився на горі і побачив, як сідає за овид сонце, зрозумів, що все говорене йому дурниця. Бо він побачив сонце раптом так, як не бачив ніколи. Це було велике, неймовірно сумне людське обличчя. Воно плакало зовсім так, як плаче за вмерлим сином мати, а довкола нього танцювали, вигинаючись голими тілами, молоді веселі духи. Він довго дивився на те чудове, неземне видиво, і йому стало ще гіркіше на серці. В глибині душі відчував, що в нього вливається якась інша сила, зовсім відмінна від тої, яку знав, працюючи над іконами чи розписами церков. Ця сила витісняла ту, стару, а... він справді вже не чувся здатним на якусь роботу при розписах.