8
Він встав, засвітив свічку й почав пильно придивлятися до малюнка на стіні. Пішов зі свічкою вздовж стіни: на нього дивилися знайомі обличчя тих, з ким прожив у цих келіях не один рік. На нього дивилися скупі, заздрісні, ласі, хтиві, пожадні, самовдоволені, обжерливі, підступні, улесливі, дурні, брехливі, лихоємці, облудники, п’яниці, злодії, боягузи, живодери, хвальки. Вони обсіли всі стіни його покою від підлоги до стелі, сплелися руками й ногами в один велетенський клубок, вони сопли, чвакали, кричали, скавчали, жалілися і хвалилися. Григорій обдивився їх кожного зокрема — серед них був і він сам у тому танкові з архімандритом та Іоанном; він сам був і в іншому — там, на стелі, у сліпій гонитві за Ганною. Голою й принадною, аж йому й тепер застеляє світ — він впустив раптом на свічку сльозу. Вогник метнувся, скривився і знову замигтів перед хитливим сонмом.
Але біля цих облич йому треба ще попрацювати. Сів у крісло, поставив на столі свічку й відчув утому. Тільки тепер згадав, що не пішов на вечерню. Але рухатися не хотілося, і він закоцюб, освітлений нерівними спалахами.
Тоді в двері застукано. Він не відповів. Почувся стривожений голос ченця Олексія:
— Агов, брате Григорію! Чи ви живі?
— Живий,— сказав неголосно.— Але я приймаю покуту. На великий рішенець я зважився, брате Олексію. Передайте отцю ігумену, що я волію стати затворником...
За дверима стояла тиша. Олексій, певне, був вражений.
— Брате Григорію!— сказав прохально.
— Я приймаю покуту,— так само рівно й голосно сказав Григорій.
Від дверей запопали поспішні кроки. Вони всі здивуються, повільно думав він. Вони всі жахливо здивуються! І бігтимуть дивитися. Але вони нічого не побачать, принаймні тепер. Потім його зроблять святим, якщо цього захоче, звичайно, Мелетій. А коли помре, ввірвуться сюди, побачать і зрозуміють. Потім збиватимуть тиньк, і малювання розсиплеться разом із тиньком у порох. Ще потім... Він уже дрімав. Ще потім покриють келію новим тиньком. А його, можливо, проклянуть...
Йому стало марудно. Так марудно, що підійшов до вікна й притулився лицем до оболони. Здавалося, там, у ночі, розквітають дивні, набачені квіти, там ходить десь неприкаяна Ганна, хоч тепер вона вже така ж стара, як і він. Але він бачив Ганну й досі молодою — он вона, стоїть і чекає на нього. А може, до неї крадеться архімандрит? Чи хтось із служок архімандритових веде її до нього? Григорій відчув озлість. Але тільки на мить. Наступної хвилі на обличчя його лягла мудра й спокійна всмішка.
9
За якийсь час у коридорі затупали десятки ніг — це бігли ченці. Застукано в двері, вони щось заговорили й закричали, проте він не слухав. Сидів на своєму ослоні й чекав. Голоси стихли, й почувся поважний, впевнений поступ. Ішов архімандрит. Григорій упізнав його урочистий, повний самоповаги голос:
— Чи тверде ваше рішення, брате Григорію?
— Тверде,— чітко й голосно відповів він.
— Чи тверезо ви усвідомлюєте силу обітниці, яку кладете на себе?
— Усвідомлюю,— сказав Григорій.
— Помолимося, браття, за гідну слави самопожертву брата Григорія,— сказав рівний, урочистий Мелетієвий голос.
Він почув шамотіння. Ченці молилися. Це тривало довго, чи, може, так йому здалося.
— Завтра прийде тесля,— нарешті сказав Мелетій,— заб’є ваші двері й проріже віконце. Їжу вам приноситимуть найпіснішу: хліб та воду. Слава Йсусу Христу!
— Во віки віків!— сказав Григорій.
Зашамотіли кроки, і йому полегшало. Знову підійшов до вікна і побачив увіч ті нагадані нічні квіти. Ними має обрости вся стеля. Стеля в квітах, по яких біжить Ганна. Він теж біжить по тих квітах і вже ось-ось має наздогнати її. В нього розчепірені пальці на руках, божевільні очі і радісно перекривлений рот.
10
Хотів зібрати в собі більше сили, бо більше відчував у собі й безсилля. Потрібно було йому ще немало витримати: все, що задумав,— тільки сліпі зариси, які мають покритися фарбами, тобто віднайти свою плоть. Йому ще працювати довго й безтямно, але для того, щоб виконати таку працю, душі потрібно жити інакше. Потрібно волі, щоб витримати урази, що проголошуєш їх для себе. Тож він піддався повстримності. Розпластався долі, відчуваючи щокою холод долівки, і йому здалося, що почув від тієї долівки спів.
Так, це були голосні, рвійні, поганські пісні. Хтось десь співав їх — і йому бачився далекий час власного дитинства, ігрища на лугах, стрибання через вогонь і ці ж таки співи. Ці ж таки голоси, високі, чисті, з якимось недозволеним захватом. Він слухав той спів — голова була ясна. Тіло клеїлося до долівки і вже наче втрачало свої форми: розливалося, як густа фарба,— лише там, де був мозок, тліло незгасне світло свідомості. Він хотів такого відчуття — було потрібне йому. «Для того,— подумав, ледве вловлюючи нитки думки,— щоб мати силу застереження, силу людини, яка може витравити з себе інстинкти звіра».
11
За деревами висіло величезне, наче намальоване, сонце й лило останнє проміння. Він довго стояв перед вікном, аж доки не зустрівся з чиїмись очима, що пильно на нього зорили. З-за великої столітньої липи виглядав до нього Олексій.
Відійшов від вікна й затулив його. В келії від того стало сутінно, але було байдужки. Взяв ступку й почав розтирати фарби. Він тер їх старанно й довго, закутавши ступку в свиту, щоб не було чути звуку, а в нього перед очима веселково грали кольори. Він бачив осінь, зиму, весну і літо, бачив обличчя з різними виразами: задоволені, захоплені, обриджені, смутні, перелякані, сердиті, сонні, лихі, щасливі, люті й лагідні — все це поєднувалось із барвами, тонами й відтінками, вкладалось у якусь свою, не збагнену ще гармонію — відчував те, як радість.
В дверях у нього вже були дверцята, які зробив підсліпуватий чернець-тесля,— єдиний, кого не цікавило, що робить він тут. Тепер міг відчиняти чи зачиняти дверцята сам. Потім попросить вапна й цегли й замурує єдине своє вікно. Зараз... ні, зараз воно ще потрібне.
12
Знеможений та вислаблий, він падав після роботи на ложе і неначе провалювавсь у глибокий колодязь, у темні й холодні лабіринти. Йому здавалося, що перевертається з ніг на голову — був у тих колодязях комашиною, яка котиться в неозоре й безвиглядне ніщо. Відтак побачив себе дитиною у світі метеликів та хрущів — до нього повільно наближається мати.
— Це я, сину,— сказала йому.— Захотілося мені подивитися на тебе. Матері чутливі, навіть коли їх немає на світі, а коли в їхніх дітей горе, вони покидають могили. В тебе горе, синку, скажи мені, горе?