Григорій хитав заперечно головою. Впустився на коліна, і мати обняла його за голову.
— Бідненький мій,— сказала вона.— Хто тебе пожаліє? Так і живеш у ченцях. Чоловікові не можна без жінки. А де твої діти, а мої внуки, синку?
Григорій хитав заперечно головою. Бо не міг говорити.
— А душа?— спитала вона.— Чи спокійна вона в тебе?
Григорій хитав головою, йому хотілося плакати. Тоді вона відпустила його й поволі розчинилася серед іскристого проміння. Лише мертво й блідо палилися непотрібні в цьому осяянні свічки.
Десь у глибині дзвінко й чітко падали, розбиваючись, краплі, а йому здавалося, що його перевертає з ніг на голову. Тут, серед цього світла, все було наче вирване з кореня. І він зашепотів гострим шепотом: «Мамо! Мені треба твоєї ласки! Мамо, я хочу, щоб ти прийшла до мене й повернула сонце дитинства. Воно так віддалилося від мене, що я гублю вже нитки, які мене до нього в’язали. Мамо,— шепотів він.— Я зрозумів одну істину: коли людина губить нитки, що в’яжуть її з живим світом, вона тратить себе».
13
Як тільки падали крізь мале загратоване віконечко перші сонячні промені, він розплющував очі. Лежав якийсь час і дивився на свою стіну. Всі вони, на отій стіні, поступово вдягались у плоть, як того хотів. Всіх добре знав, тож і в свинячій голові було знайоме обличчя. Оця спорідненість — людини й тварини — жахала його й захоплювала. І кінь, і осел, і гуска, й пес мали під його пензлем стільки ж людського, як і кожен з людей — від тварин. Зіслизував з ложа й кидався до фарб. Барви кликали його душу, він мав із ними свої, нікому не відомі стосунки, знав, що вони, як діти, можуть слухатися його, а можуть бути непокірними. Не думав, яку фарбу покласти і як саме — клалася сама, і так, як треба. Шаленів від цієї казкової легкості — досі не дізнавав такого. Не відав ще такого сліпого, дикого щастя, адже малював раніше, що замовляли, як наказував чернечий чи попівський перст. Так, за ним завжди йшов тлустий чоловічок із смиренною пикою і з тілом свині. Згодом той чоловічок уріс обома ногами йому в карк, як виростає гриб із дерева, і стукав тупим, тлустим пальцем по черепі. «Я розчавлю тебе, ченче!— бурмотів Григорій, кидаючи й кидаючи фарби на стіну.— Я вже й зараз тебе розчавив і намалюю це також!» Так, він бачив той образ: чернець на карку, який росте, як гриб; чернець, якого викорчовуєш із власного тіла і в якого не ноги, а таки коріння; вирване коріння, і з нього ллється кров; лють і нещадність того ченця — чи житиме людина після такого корчування? Величезне полегшення, яке відчувається: моторошна легкість, хоч з тебе потоками ллється власна-таки кров...
Вечорами в нього з носа лилася кров. Сидів на підлозі, і в нього крутилася голова. Задирав угору обличчя й молився. Великій силі, яка поставила його на це змагання. Великому духові, який дав його життю це дивне ояснення...
Після того приходив смуток. Можливо, приходить пора, думав повільно він, коли віднаходиться особливий спокій. Перелесники вже не тягнуть у темряву, де чатують золоті розсипи чи болото. Іди знай, що там попереду, але людина йде, бо не може інакше. І не те біда, що вона втрапляє в болото,— гірше, коли оманливі вогники й розсипи — це блискучі черепки.
Плуганився до ложа, відчуваючи, як проймає все тіло дрож. Падав, і його котило, як котить розлютована річка камінь. Накручував на себе довгі зміясті водорості, поступово сам перетворюючись у камінь, обточений водою.
Десь ударив дзвін, заколивалося наповнене міддю повітря, і він опритомнів. Проте відчував отупіння. Щось одноманітне й жорстоке сиділо в його мозкові. Стиснув скроні. Перед ним знову застрибали тіні ченців. Вони танцювали, п’яно погукуючи,— там, на стіні, творилась вакханалія. Ченці підіймали вгору писки з надмірно витягнутими губами і горлали незрозумілі заклинання, спів їхній був радше ревом — ченці танцювали. І здалося Григорієві, що це танок смерті, забутий, поганський танок, який танцювали його прадіди. Може, тому Григорій притулив руки до обличчя, як учив його в дитинстві дід, схилився й випростався.
— Білий Боже,— покликав він.— Білий Боже!
І Бог Білун прийшов. Був це старий, білий, як сніг, дід, великого зросту, з мудрими очима, був це дуже приємний дідусяк, котрий усміхнувся Григорієві тепло й зичливо.
— Ну що, синку,— спитав він,— вирішив згадати старовину? Мене вже ніхто не кличе з тутешнього світу,— я забутий бог!
— Ти Білий Бог,— сказав Григорій.— Ти мусиш знати істину.
— Моє друге ім’я,— сказав Білун,— Вічна Сподіванка.
— Я тебе хочу запитатися,— сказав Григорій.
— Питай, сину,— відповів Білий Бог.
— Чи є істина в добропорядності?— спитав Григорій.
— Коли ти цього хочеш,— відповів Білий Бог.
— Що робиться з тими, хто позбавлений чеснот?
— Нічого,— відповів Білий Бог.— Хіба що їх карає часом мирський суд.
— А інша сила? — спитав Григорій.— Сила хреста?
— Сила хреста — це те, що хочеться самим людям. Боги можуть тільки бути порадниками.
— Значить, всьому ціна невисока?
— Висока,— відповів Білий Бог.— Ціна визначається висотою любові.
— А в чому розрада?
— В моєму другому імені,— відказав Білун.— Я вже назвав його тобі — Вічна Сподіванка.
14
Григорій прокинувся мокрий від поту. Знав, що розмова та — тільки сон, але зараз, коли зазирало в його келію сонце, це вже не займало його. Він розширив очі і наче вперше подивився на стіну і стелю, по яких розкинулася його чудна картина. Дивився на все здивовано і неймовірно — робота була закінчена. Малювання грало в ранковому світлі відчайною грою барв і тонів, і він, вдивляючись у нього, раптом побачив, що всі ті мальовані люди починають оживати. Вони невдоволено заворушилися і про щось голосно засперечалися. Позирали в його бік роздратовано й розлючено, і він аж до стіни притиснувся. Так, він уже зрозумів, що сталося. Звідтіля, із стіни, з глибини ранку, котрий уже зачинався, на нього раптом рушив похід розлютованих людей, з якими довгі роки ділив хліб-сіль. Вони збилися в монолітну стіну й рушили на нього як вороги, в них фанатично заблищали очі, а в руках у кожного залізяки й ножі, якими хочуть збити із стін те, чому віддав він свій останній вогонь. На чолі того походу йшов архімандрит, його колишній приятель, а зараз тяжкий ворог. У нього горіли очі, і був він запалений ненавистю ще більше за інших. Вони йшли на нього грізно й неухильно, торкаючись один одного плечами, і він заплющився, щоб знайти укриття хоч так.
Чарівник
І сонце ясне на небі — і смуток легкий бере. Шевченко стоїть коло Золотих воріт, перед ним мольберт із чистим листком паперу — не поклав сьогодні на той папір ані лінії. Може, від того торкнуло його, тенькнуло, наче птах крилом зачепив, ставав відтак замислений та суворий і слухав мимохіть свій неспокій. Побіч росло дерево, вітер грав на його листі, і світлотінна сітка в ногах у маляра хиталася й тріпотіла, мінилася й коливалася. Знову наблизив руку з олівцем до паперу, але та знову безсило опала. Закинув різко голову: вгорі лежало зелене шатро і пробивалося крізь нього сліпучими синіми спалахами небо.
Хтось десь плакав. Шевченко повернувся занепокоєно й насурмив брови. Ішло по вулиці мале дівча, ішло собі та й плакало і мало залите сльозами лице. Сонце падало на нього, і мерехтіли жовті витрави — рот був гірко скривлений, а кулачок тер і тер око, наче хотів витерти з нього ще більше сліз.
— Агов!— гукнув тихенько Шевченко.— Чого це ти плачеш?
Дівча спинилося, розтулило рота, розширило оченята і на мент припинило плакати. Дивилося на широкоплечого вусатого дядечка, що усміхався до неї так, як усміхалося сонце в одній з бабусиних казок, і їй здалося, що, може, то і є воно, оте сонечко з казок. Дядько стояв на пагорбі, і вся його постать була оторочена зусібіч жовтавим світлим обрамленням, може, через те, коли всміхався той дядечко щось таке чудне робилося, сміялися й зморшки біля очей, і очі, і вуса, і все його кругле обличчя.