— І на тій вулиці буде зелений двір, дім із дерев’яним ганком, з бочкою без дна і з поламаною ринвою?
— А звідки ви знаєте, що бочка без дна?
— Я ж чарівник, серденько.
— Еге ж, його вибив Митько. Він живе в хаті з малими віконцями на дуже високому підмурівку.
— Та хата навпроти?
— Ну, не зовсім навпроти. Навпроти — паркан з двома дірками. Тільки в ті дірки лазить не можна — там злющий собака. І та баба Мартинючка така лиха... Мама з нею стільки сварилася за того собаку!
— Чия мама, тітонько?
— Та ж тої Настуньки. Каже: тільки вас і чути на всю Стрілецьку!
— Ага, серденько!— сказав Шевченко і засміявся.— Цього мені від тебе й треба було.
— Чого ви смієтеся? Я правду кажу!
— Правду, правду, ластівочко. Ви, тітонько, дуже добре мені оповіли. Тепер я обов’язково розшукаю ту Настуньку.
— Ви її там не розшукаєте,— сказала дівчинка, і в неї на очі знову вибилися сльози.— Вона заблудилася й, може, вже ніколи додому не втрапить...
Кулачок знову пішов терти око, а друге око дивилося хитренько на чарівника, облямованого променястою стягою, і не плакало, бо й чарівник не плакав, а всміхався-сміявся, і від того кумедно ворушилися в нього на обличчі вуса і лице його було добре й лагідне, а рука якою знову взяв її долоньку, тверда і тепла.
Вони знову спинилися біля бублейниці, та клювала спокійно носом. Шевченко знову поліз у кишеню, цього разу в другу і витяг з неї не менше добра. Рився він і рився в тій бездонній прірві, нараз скрикнув уражено і витяг на світ срібну полтину. Це миттю збудило бублейницю, вона подивилася на полтину з ніжністю, з такою ж ніжністю подивилася вона й на ту чудну пару: чоловіка в білому й дівчинку в рожевому.
— Знову хочете донечці бублика купити?— спитала приємненько, а око її скошувалось на ту срібну полтину в долоні.
— Еге,— сказав чоловік у білому.— На цілу полтину!
— Та в мене й не набереться стільки!— жахнулася старенька.
І було в неї таке кругле й заклопотане обличчя, і так засвітилося воно вражено, що вони засміялися водночас: і чоловік у білому, і гарненьке темнокосе дівча в рожевому.
— Тоді ми у вас, бабусю, заберемо всі бублики. Отак, не торгуючись,— сказав вусань і поклав у суху, поїджену зморшками долоню бублейниці полтину...
Вона стояла з тою полтиною у витягнутій руці і дивилася, як відходять від неї чоловік у білому й дитина в рожевому. На зігнутій у лікті руці дівчиняти метилялися нанизані на шнурок всі її бублики, які бублейниця й не сподівалася сьогодні продати; вони підіймалися під горб якраз назустріч сонцю, що вже почало хилитися на захід. Здалося бублейниці, що вони тонуть і розчиняються в промінні, що вони не по землі ідуть, а в повітрі пливуть...
Вони ж ішли й навперебій балакали і гризли при цьому бублики, а що роти їхні було тими бубликами забито, то обоє шепелявили і пересміювалися весь час. І стало їм від того зовсім добре, аж захотілося дівчинці раптом, щоб тільки підвечір прийшли вони до хати з дерев’яним ганком і до того зеленого подвір’я, на якому стояла засипана грушками грушня, і до діжки з вибитим дном.
Мандрівка в гори
1
Влітку 1848 року до Чернівців приїхала своїми кіньми немолода вже жінка. Вона зупинилася біля невеликої кам’яниці і не встигла зійти з повоза, коли розчинилися двері і з них притьма вискочив високий худий хлопчак. У дверях з’явився ще й великий, поважний чоловік з гордо поставленою головою; він згукнув щось привітальне, але Осип уже припав до вкритої дорожньою курявою материної одежі. Сльози виринули з його очей, і мати, цілуючи його, лагідно пригладила білясте волосся. Чоловік пішов назустріч жінці з простягненими руками, він обійняв її, легенько відсторонивши хлопця, і той подивився на те повними сліз очима. Мати теж зронила сльозу; батькове обличчя пропливло перед зором, роблено урочисте й роблено веселе; воно вже начебто існувало окремо від свого великого й огрядного тіла; материне теж було збоку — Осип дивився на них, душа його дивно зіщулювалася, а пальці почали легенько тремтіти. Йому все-таки хотілося розбити ті батьківські обійми, все-таки звернути увагу на себе; підійшов до матері зовсім близько, і вона знову обійняла його — вдихнув на повні груди того гіркого й чудового запаху: дорожня курява з далеких гір, запах, що його завше привозила вона з собою і який будив у ньому незбагненний печальний щем, ясне й недовідоме хвилювання.
Батько щось говорив; Осип бачив його повні губи, що приплямкували за кожним словом, пітне, червоне обличчя; мати відповідала зовсім тихо, наче вітер шелестів у листі; ставало від того шелесту тепло на серці. Озирнувся навдокіл: скоро, гей, скоро покине він це курне місто, сутінні негостинні кімнати складуться в його уяві, як віяло, і будуть сховані у скриню пам’яті; повіз покотить його в зелений світ, у якому він знову буде гарним, веселим метеликом. Знову побачить крутизну гір, яка лякала його й вабила, і знову зустріне кохану сестру, котра запосміхається йому назустріч і аж зведеться зі свого крісла, до якого прикута...
Батько з матір’ю вже входили в двері, візниця й батьків слуга несли за ними клунки з гірськими гостинцями, а Осип на якусь мить спинився. Міцна батькова постать, маленька материна, поблідлі кольори їхньої одежі, чи, може, то знову набігли на очі сльози; він раптом побачив прозору й неперехідну стіну, яка розділяла батька з матір’ю, вони йшли й ковзали плечима по тій стіні, перемовляючися через неї і пильно вдаючи, що жоден її не поміча. Осип стояв, закусивши губу; на серці вже гучала та струна, отой добре знайомий сум; хотів, щоб мати повернулася до нього, згадала, забрала — дивився їй у спину з напругою й проханням.
Мати обернулася, він побачив її м’яку, добру всмішку, вона всміхалася, ворушила вустами, говорила — шелестіло листя, вітер гуляв в Осипа над головою, тріпав їхню одежу. Вона знову щось сказала, і цього разу він уже зрозумів: питала, чому стоїть і не йде до хати. Він усміхнувся урочисто й рушив услід за ними, бо все-таки не був тут як закинута в куток і забута іграшка.
— Наш Юзьо вже зовсім великий...
Хто це сказав: мати, батько чи візник, що ніс клунки? Здається, вони сказали це водночас, бо водночас усміхнулися до нього.
— Хочу забрати його на вакації,— сказала мати.
— Вже нема вакацій,— вигукнув він радісно.— Вже поїду до вас, мамо, назовсім!
Батько повернувся до нього, і Осип відчув на собі важкий погляд. Начебто кинули йому на спину великий лантух з камінням.
— Це треба буде ще обміркувати,— сказав батько по-німецькому, і Осип відчув, що груди йому затоплює холодна вода. Блідів і вмирав за їхніми спинами. Батько вже виступав під сходи в сінях, мати підіймалася за ним, притримуючи сукню двома пучками, похитувався, наче живі ваги, візник. Осип озирнувся: на крайнебі стояла рожево-синя хмара, горіла чи світилася, ніжне чиєсь обличчя виступило в тому химерному зарисі і наче заспівало безгучно...
— Як там Марія, мамо?— спитав він матір уже в вітальні.— Я все про неї думаю...
Мати осмутніла — тінь перебігла по її лицю, сіра всмішка спалахнула на вустах і пригасла. Кинувся до неї, схопив маленькі теплі руки.
— Що там, мамо, що?
— Хворіла від великодня. Зараз зовсім слаба...
В очах у неї блисло по смутному кришталику.
— Іван таки надумав женитися? — спитав батько по-польському.
— Хоче відходити...
— Врешті, твій маєток не такий і великий,— зауважив батько.
Слуга спитав дозволу накривати, і вони заклопоталися. Батько пішов на кухню, мати — перевдягтися, й Осип знову лишився сам. Пройшов у свою комірчину й кинувся на ліжко. Дивне щось впливало в нього: морок хиткий, у якому ані вогника, біль білий, як мева, чи радше, як смолоскип на темному тлі. Там, далі, прорізувалося гарне обличчя, він почув і Маріїн голос, чистий, як гірський струмок. Співав той і співав, мов коштозну нитку сукав, біла її рука горнула до себе білу його голівку, і він знав: співає вона і плаче. Завмерло стоїть коло них смерека, наче й вона заслухалася, чисте срібло плавилося в синьому вітрі, й оце срібло розплескується на нерухомо завмерлі гори і в тишу блідаву. Йому здавалося, що в цей мент оживають у хащах лісові духи, а в камінні духи камінні, трава для нього ставала живою, і живою була смеречина. Глибоко під ним, у скелях, спали запечатані легіні, груди їхні здіймалися й опускалися; кидри-княгині у хащах починали світитися тим-таки синюватим сріблом, поступово набуваючи жіночої плоті,— мерехтіла вона, сяяла й чарувала. Ясним золотом подзенькували гірські потічки, чиста їхня вода вилискувала під сонцем; ось вона, справжня пісня, думав він, світ оцей дивно змінює. Ці слова не сам він вигадав, сказала йому їх Марія, і він, дивлячись на неї ледве не побожно, просив, щоб і його навчила вона так співати. Сестра сміялася, он вони — потічки гірські, любо так ставало йому на серці, оксамитний і ніжний голос заспокоював його, як мале дитя, а палець притулявся до вуст: «їх не вивчити всі, Осипку, їх як дерев на горах!..» — «Але ж ви,— спалахував, як вогонь, хлопець,— ви їх знаєте!» Вона сміялася ще лагідніше і ще сердечніше пригортала до себе. «До мене, Осипку,— шепотіла тихо,— приходять чарівники з гір. Це судільниці таке мені присудили, вони мене і вчать...» Лукаво звела горішню губу й дивилася з усміхом на нього. Завмирав і відчував жах: «Це правда, сестрице?» — «Атож!» — сміялася сестра...