Дивлюся на ті краєвиди, треба сказати, чудові і навіть пречудові, але вони не зворушують мене. Помирає вечір, помирає і мій настрій, і лише тривога, яка з’явилась у цьому блідавому й неживому повітрі, лише одна ця тривога живе.
— Знаю про вас більше, ніж собі гадаєте,— каже мати тим-таки противнющим голосом, і я не втримуюся, щоб не всміхнутися. В цю хвилину я стаю доросліший за неї — мені покладено на плечі куди більше досвіду. В цю хвилину я навіть поблажливий, як бувають поблажливі умудрені.
Але мене знову запік біль. Я закусив губу: оцю стіну, яка між нами, вже не зрушити, поки живе її наївність і моя стареча поблажливість. Адже це те, що руйнує в материних очах її золоті вогники; ті вогники так химерно догоряють у її очах, і це ще більше додає мені болю. Я наче в міжрядді йду. Поміж братом і нею. Кожен з них хоче залучити мене на свій бік. Я йду у міжрядді й вибираю: треба мені бути спокійним і розважним.
— Все це даремно,— бурмочу я.— Зрештою...
— Що зрештою?— швидко перепитує мати.
— Він і мені запропонував піти сьогодні на естраду.
Це брехня, і я повертаюся до матері: мені здається, що на мене спаде зараз грім з ясного неба, а мати встане й піде від мене геть. Але сталося навпаки: в її очах знову заграли золоті вогники. Як не дивно, вона мені повірила. Повірила простодушно і ясно, як може вірити добра й гарна жінка. Сором обпік мені щоки, але я дивився на неї незмигно. Адже, попри цей сором і попри брехню, я відчував у цю мить і щастя — все-таки вони загорілися, ці вогники.
5
Брат знайомив мене з Лялею. Лялька, яку знали ми від дитинства і з якої не раз кпили, стояла переді мною з поважно підтисненими губами. Її щоки трохи зрожевіли, носик піддерсь, і мені аж дивно стало — що знайшов у ній мій брат! Невеликі очі, недовгі вії, сяке-таке волосся, якого ледве стає на вузлик ззаду, худа, довга шия, цибаті ноги — все це вище мого розуміння. Вона подала мені руку, і я по-хлопчачому стис її. Вона трохи поморщилася, але тільки на мить — на обличчя її знову лягла та ж таки урочистість; здавалося, манірно присяде і зробить мені кніксен. Брат дивився вбік, від того скло його окулярів відсвічувало, і мені ще дивніше стало бачити його отакого: зніяковілого й гордого, з цими променистими скельцями на очах. Кортіло бовкнути щось їдке й ущипливе (не так братові, як його кралі), але нічого такого я не вигадав; ми стояли в парку на глухій алеї, довкола ходили парочки, і я вже, здається, заважав братові й Ляльці. Я повернувся й пішов, обірвавши цей надзвичайний церемоніал, покинувши в сутіні Ляльчиного задертого носика і полиск братових окулярів. Парк шумів наді мною столітніми коронами: здавалося, прийшли вслід за ними й наглядають наші дуби. Я прийшов у сквер до статуї Артеміди. Богиня стояла, оточена палісадничком, і трималася за ріг оленя. Праву руку в неї відрізано, і мені стає жаль її каліцтва — відпиляна рука, мабуть, блукає десь по білому світу. Богиня стоїть, як стояла, хоч це теж облуда: одна нога попереду, друга позаду і зведена на носок, еге ж, вона йде, ця залізна жінка!
Коло неї сьогодні порожньо, тільки дуби шелестять свою одноманітну казку — мені навіть хочеться сісти тут і пересидіти цілий вечір. Адже і ця казка, і ця залізна жінка хвилюють мене, хай і годі зрозуміти чому.
Зовсім неподалець естрада, де крутять документальні фільми, які я маю передивитись. Вже й зараз там стрекотить кіноапарат. Там багато лавок і сидять кілька бабусь та дідів. Кілька пар, котрим чомусь не хочеться блукати під покровом Артеміди, і кілька поодиноких роззявляк, як оце я. Тут ті, в кого нема телевізорів, або кому телевізори набридли: все-таки тут чисте повітря, ним дихати б і дихати! Я сиджу й дихаю повітрям, густим і свіжим, в ньому запахи далеких матіол і троянд, в ньому запахи річки з її намулом та рибою; риба ця пливе й перед очима, ген отам на екрані, на білому чистому полотні, пливе й зникає, наче розщуковує зниклу руку богині. Ту руку шукають і усамітнені на алеях тут, у парку, і на тому дощатому мості через Тетерів. Всі вони — шукачі, всі в якомусь танці у парі одне з одним і в парі з ніччю. Панує над нами однорука богиня, і всі улягають тому пануванню безвідмовно.
6
Брат зайшов за мною об одинадцятій. Ми рушили вниз по крутих стежках, брат подавав Ляльці руку, і вона, спираючись на неї, сміялася. Зробилася незграбна на цих крутих стежках, хоч малою вибігала їх уздовж і впоперек. А може, це так і треба, подумав я: незграбність і сміх, манірна невправність і тихе зойкання, коли посковзується нога. На мене вони не зважали, та й нащо — я ще там, унизу, те ж бо, що внизу, перейдено, як перейдений клас у школі, втонуло воно й не повернеться. Вони ж — на горбах, під дубами, в парку, на лавках, коло богині, котра йде і йде, вони — наче кози, деруться вище й вище, а мені тільки й роботи, що плестися за ними.
Ми спустились у завулок, а коли мали вийти на вулицю, стали. Лялька зирнула на брата, і я раптом зрозумів, що його в ній вабило. Очі в неї не були малі — більші навіть, ніж треба, очі ці дивно світилися — і таким сяйвом, що мені аж подих заклало. Ось вона, таємниця, подумав я, ось що по-справжньому сховано від мене. Вона всміхнулася, і я навіть забув про той її задертий ніс. Однак це була чужа дівчина, надто чужа, і мене аж зло пойняло: яке має право вона дивитися отак на мого брата і яке має право так безглуздо всміхатися чужій людині мій брат? Я смикнув його: пора було йти. Ляльчин погляд згас.
Звела на знак привітання руку й пішла. Ми стояли й дивилися: йшла повільно й легко, похитуючи невеличкими клубами, голову звела, а плечі розпрямила. І нагадала мені ця хода щось ізвідти, з тих фільмів, що їх побачив сьогодні: сарна, котра вільно розгулює в лісі; сарна, яка сама не знає, чого шукає.
7
Мати стояла коло хвіртки, і це було так, як у казці про козу-дерезу. Про діда, котрий щодня стоїть на воротях у червоних чоботях. Я теж повертаюся додому, моя коза — брат; він біг собі через гребельку і схопив води крапельку, він біг так само через місточок і схопив один листочок, і я, безнадійний його пастух, мав би бути покараний у першу руч. Я дивлюся на цю свою «козу», і мені смішно стає: окуляри, серйозне обличчя, підтиснені губи, йому б радіти, а він смутний; ну чого сумувати такому щасливому і втаємниченому, адже в нього там, на алеях, усе гаразд, там, на алеях, він добрий підданець богині. Мати стоїть на воротях у червоних чоботях (на ній і справді червоні гумові чобітки, в яких вона миє підлогу), і мені хочеться змахнути пужалном: «Гей, моя кізонько, гей! Гей, додому їсти солому!»
Ми підходимо ближче, і мені добре видно материне лине. В світлі ліхтаря воно як маска, але це не приховує, що вона й досі в чеканні і що на обличчі в неї — смуток. Зовсім такий, як і в брата; мені знову стає смішно: вони з братом такі однакі в цей вечір і такі дитинні. Єдиний дорослий серед них — я, і оце помахую пужалном, женучи додому «козу» і чекаючи кари, що її має вигадати той дорослий і смішний «дід».
Але ніякої кари нема. Мати йде в хату, а ми за нею. Вона питає, чи хочемо ми їсти, і їсти ми не хочемо. Брат звісно чому, а я з солідарності.
8
Ця ніч тиха і запашна; відчинено вікно, під вікном матіоли, ледве-ледве шелестять дуби, мої добрі й тихі охоронці. Вони вже побачили все, що треба, і про все переговорили; тепер вони сплять, як сплять мати і брат. Як спатиму, врешті, і я, але мені ще хочеться побути самому. Хочеться відчути цю тиху й запашну ніч, об’ємну й широку, повну неясного шепоту; крім того, я думаю про те, що сталося сьогодні,— про цибату дівчину з кирпатим носом, з якої вже не покпиш. У ній з’явилося щось таке, чого я й справді не розумію; я думаю про тих дівчаток, котрі подобалися мені,— ні, це зовсім не те! Начебто нічого не відбувається, а повітря повне грози, все напружилося і чекає. Адже й мати вийшла до хвіртки в тих червоних чоботях недаремно — таке дивне й місячне було в неї обличчя; надаремний її спокій, думаю я, що його й спокоєм не назвеш. Троє дубів шелестять над хатиною; так, вони знову зашелестіли, а ця мала хата не спить — чути в ній зітхання. Хе, не один я кручуся на незручному і твердому ложі, тверде воно й незручне і в матері, бо чого б то вона зітхала; тверде й незручне воно і в брата. Хе, ми все-таки однакі на цих твердих ложах! «Ви чуєте?— хочеться гукнути мені.— Наші дуби шумлять!» Ми довго жили разом і клопоту не знали, не відали, що воно так швидко народиться — оте дивне й чудне четверте. Хто це зітхає там, серед теплої й запашної ночі? Дуби шумлять. А раз дуби шумлять, все гаразд.