— Зайди до неї. Вона при тямі й питає про тебе, — Арніка махнула рукою на прочинені двері.
Почувши кроки, поранена повернула голову до дверей. Білки її очей засвітились, наче дві снігові кульки посеред вугілля.
— Ти прийшла, — через опіки важко було зрозуміти, які емоції викликала поява колишньої подруги й недавнього ворога.
— Хотіла поговорити? — запитала синьоволоска, зупиняючись біля ліжка.
— Хотіла. Хотіла розповісти, чому і як усе сталося.
— Через тебе.
— Так через мене. Я винна.
— Ти дала котам силу вогню, після чого вони почали поневолювати інші народи, сіяти смерть, — діві з гір здалося, що вчорашній бій продовжується, тільки тепер вона ранить супротивницю не мечем, а своїми словами.
— Не для того був цей дар. Не для зла, — говорила золотоволоса з напругою, ніби кожне слово давалось їй з болем. Права Блакитного Снігу й Синього Льоду взяла зі столу вологу марлю й змочила їй губи.
— А для чого? Я не могла спостерігати за твоїми вчинками, бачила лише наслідки. Ти була далеко й чомусь спочатку відмовлялась спілкуватися з іншими правами. Як і Права Червоного Піску. Потім ми також перестали викликати вас обох на розмову.
— Зі свого палацу в Червоних горах я декілька років спостерігала за тим, що відбувалося на півдні, в глибині пустелі. Те, що я помічала, насторожувало. Особливо схвилювало мене зникнення Прави Червоного Піску. Вона перестала розмовляти й зі мною — раптово, без будь-яких попереджень чи видимих причин. Боюся, її вбили. Після цього з глибини пустелі до наших земель почали підходити кочові каракоти. Це була небачена досі міграція цього народу на північ. Чисельність їхніх племен сягала сотень тисяч. І якась сила зганяла цих гордих кочівників з їхніх неозорих пустельних країв. Мої спроби знайти хоч якесь пояснення цьому переселенню не дали жодного результату. Табуни коней і овець плодились, у приморських районах трави для скотини вистачало, пустельні газелі й антилопи забезпечували людей м’ясом. Нічого не змінилось у землях, які покидали каракоти. Вони йшли через страх, через невідомі досі хвороби, землетруси, нічні видіння. Щось навмисне впливало на пустельників. Якесь велике й незбагнене ні для них, ні для мене зло гнало їх з обжитих земель. Ніхто з Прав не знає, що діється за пустелею. А та сила, яка витіснила кочівників, йшла саме звідти.
Спочатку каракоти заселили межі земель осілих народів і південні береги Внутрішнього моря, а потім почали робити набіги на рівнинні поселення. Першими з ними зіткнулися коти. Вони виграли декілька битв, але чисельність південних армій зростала щодня.욾І тоді до мене прийшов котський посланець.
— Він був молодим, красивим і звали його Морфідом?
— Саме так, — південна Права скривила кутики губ у сумній усмішці. — Він просив мене про допомогу. Я бачила, що країна котів загине, каракоти своєю чисельністю зітруть цей народ з лиця землі й підуть далі. Коли тридцятитисячне військо Червоних гір і стотисячна пустельна орда зійшлися у наступній битві, між лавами з’явилася я й показала силу своєї стихії. Нікого не вбила, нікого не покалічила — просто налякала кочівників. Побачивши, як мої вогненні кулі обпалюють землю, зривають ґрунт на десятки метрів углиб, як погожого дня блискавки сиплються з небес, каракоти попросили перемир’я. Я була рада цьому, уявивши, що союз горян і пустельників стане надійним бар’єром для можливого нашестя з півдня, коли воно почне ширитися на цивілізовані землі. Але помилилась. Далі ти сама все знаєш.
— Не все. Навіщо ти навчила їх вогненної магії? Лише тому, що Морфід став твоїм коханцем?
— Любов — це фантастичне почуття. Воно набагато сильніше за все, що може пережити Права.
— У моїх очах — так, у твоїх — ні. А магії я навчила їх, щоб дати новим союзникам зброю проти зла з глибини пустель. Я не знала, що коти повернуть цю силу проти півночі.
— Те, що вигнало каракотів з їхніх земель, може бути злом лише у твоєму розумінні й необов’язково повинно просуватися далі на північ. Ти повинна була порадитися з нами, а не самовільно втручатись у справи смертних!
— Потім усе вийшло з-під мого контролю. Пізно було радитися з вами. Через деякий час ми з Морфідом розстались. У нього було надто багато жінок…
— То чому ти визволила його з мого палацу? Ти досі любиш його!
— Не знаю. Колись тебе спіткає щось подібне. Тоді зрозумієш і пробачиш мені.
— Зрозумію? Може, в чомусь і зрозумію, бо й сама ледь не зробила твоєї помилки.
— У Морфіді є якась незбагненна, надприродна сила, що зваблює жінок, якась особлива чоловіча магія.
— Я помітила це, — Синьоволоска знизала плечима й подивилася кудись під стелю.
— Після того, як ти втрутилась у війну смертних, Небесний Отець залишив тебе Правою?
— Ні. Я втратила свою стихію. Залишилась лише вогненна магія й мої знання.
— Гаразд, вистачить розмов на сьогодні. Відпочивай і набирайся сил. Ти ще матимеш змогу виправити свої помилки.
— Не хочу їх виправляти. Так само як і ти колись не захочеш виправляти свої.
Синьоволоса погордливо скривилась і мовчки вийшла з кімнати. Зупинившись надворі, вона з неприємністю збагнула, що дивується самій собі. Як швидко вчишся вдавати те, чого насправді немає. Сьогодні вона вдала погорду, завтра навчиться зображувати радість, любов, презирство і ще багато чого. Як можна так швидко змінитися?
Проминув тиждень після бою. У долині Єдиної Дороги повіяло зимовим холодом. Декілька ночей з неба сипався дрібний твердий сніг, який на ранок розтавав. Місяць Сомніон господарював на повну силу.
Багато поранених померло від невідомої досі в долині пошесті, через яку рани швидко загнивали й заражали кров. Якби не втручання синьоволоски, смертей від цієї зарази було б набагато більше. Вона варила різні трави, плісняву, досипаючи туди розмаїті додатки, й багатьох ставила на ноги. Арніка й Ліводверник уважно спостерігали за її травництвом і лише дивувались, бо Права значно перевищувала їх у цілительстві.
Якщо проблема з пораненими чорнолатими після їхньої смерті вирішувалась сама собою, то з тими, хто вижив (а це більше сотні чоловік) з’являлося безліч неприємностей. Вони навіть спробували підняти заколот, який, утім, легко придушили доріжанські охоронці, що постійно несли варту біля полонених. На щастя, обійшлося без жертв. Жоден заземелець не був покараний за бунт. Аж тоді чорнолаті збагнули, що їх тут уже не сприймають як ворогів. Врешті-решт, їх вирішили відпустити, але з умовою, що вони підуть на південь без зброї й у супроводі загону лісовіїв і дібровників. Один заземелець попросив дозволу залишитись у долині. Це був Репинга. Його хотіли виселити за Пічкурик, але Верхнячка Горолом запропонувала йому пожити в неї. Її батько й чоловік загинули у боях і тепер ця огрядна жіночка залишилася сама з великим господарством і трьома малими дітлахами. Доріжан і самого Репингу сильно здивувала така пропозиція, але ніхто цьому не спротивився, й заземелець оселився у напівзруйнованому Міждоріжньому.
Синьоволоска, ледве одужавши від ран, гасала по всій долині на онді, постійно допомагаючи доріжанам, розраджуючи їх, лікуючи, радячи щось. Золотоволоска вже встала з ліжка й поволі почала ходити. Вона трималася осторонь. Обличчя постійно ховала під хустку, залишаючи неприкритими лише очі. Їй не хотілося бачити жаль в очах місцевих людей. А однієї ночі південна права просто зникла з дому Арніки. Її не шукали. Так само несподівано зникла й Рута зі зміями, і Розпис. Нічого не було чути й про Морфіда.