Усі, штовхаючись і тиснучись, кинулися до копача. Вони опали його, мов круки хворого зайця. На чорному дні сита поблискувало з півдесятка червоних зернят. Копач захоплено підтрушував їх.
— Слава Мурові! — заревів котрийсь. — Слава Мурові та його золотій долині!
Вони стали дуріти, взяли Мура на плечі й понесли по колу. Старий сміявся, випручувався, впустив капелюха. Нарешті вони повихоплювали з кобур револьвери й вистрілили в повітря. В горах покотилася, гуркочучи, луна. Коні стали дибки, сплуталися повіддям, кинулися врозтіч, і шукачі швидко схаменулись. Минула майже ціла година, поки вони зібрали їх і цього разу вже поприв’язували.
На все це прибульці згаяли багато часу і тепер квапливо та запопадливо почали запаколювати собі займанки. Посеред долини вони лишили вільну смужку до потоку, щоб там будь-хто міг доступитися до води. Не було ні суперечок, ні образ. Кожен вибирав собі ділянку до вподоби, але подумки сподівався, що саме його буде найщасливіша. Мур і Слейтер допильнували, щоб їхні займанки були поряд; як приятелі, вони хотіли й тут триматися разом. Крім того, відміряли ще шість займанок для Джімових товаришів. У перші дні серед гармидеру на це навряд чи хто зауважить, а Джім хотів завтра ж таки їхати по них. На кожній займанці вони поклали по лопаті: за давнім неписаним законом цього було досить, щоб визнати власника.
Шукачі трудились, мов бджоли, й не дивилися вже на погоду, аж поки вітер, глухо завивши серед скель, шпурнув їм курявою в обличчя і закружляв по долині хмарою піску. Очі шукачам запорошило, на зубах хрущав пісок.
— До коней! — гукнув Мур. — Мерщій ведіть їх під скелю! І ще міцніше поприв’язуйте!
Люди вже нічого не бачили, спотикалися, наскакували один на одного. Десь далеко глухо й сердито прогуркотів перший грім, прокотився долиною. Зненацька вітер ущух, і зробилося тихо, аж моторошно. Шукачі спинилися, пойняті страхом.
— Ото відьомська яма! — прошепотів Лі Байт.
Серед тиші всі чули кожне його слово. Поволі влягалася хмара пилюки. Знову стало ясніше. Тоді хтось крикнув:
— Спереду шумить потік, там наші коні!
Шукачі лишили все як є, кинулися до неосідланих коней, котрийсь посадив перед собою товариша з вивихнутою ногою, і всі поскакали до гори, з якої стирчав кам’яний ніс. Тільки печера під тим носом могла дати їм якийсь прихисток. Спалахнула перша червонясто-бузкова блискавка, і грім так торохнув, що Мурові здалося, ніби в голові його щось луснуло. Але ще не впало жодної краплі дощу. Діставшись до підніжжя печери, шукачі похопилися, що не взяли нічого, чим би можна було позабивати кілки. Довелося лишити коней неприв’язаних. Важко дихаючи, всі полізли нагору до печери.
Блискавка вдарила в протилежний бік скелі, наповнивши долину синюватими тріскучими іскрами. На язиці і в пересохлому горлі відчувався присмак сірки. Знову заревла буря.
У печері полічили, чи всі є: не було п’ятьох чоловік, серед них Слейтерового сина та Лі Байта. Шукачі поставали біля входу до скелястої пащі й почали гукати їх. Проте грім і вітер, ніби знущаючись, забивали голоси. Коли на хвилину буря трохи вщухла і в долині проясніло, вони повистрілювали всі набої з рушниць, але постріли в тому ревінні пролунали так, наче хто висипав на землю жменю гороху. Відповіді не було.
Перше ніж знову налетіла буря, Семюел Мур помітив гурт вершників, що тінями виринули біля входу в долину і, мов ті м’ячі, підстрибом покотилися вниз.
— Знайшли нас, — пробурмотів він. — Хоч би їм пощастило перебути негоду.
Він уже не бачив вершників: насунула чорно-синя хмара, женучи поперед себе брудно-зелену пітьму. Тоді стіною ринув дощ із градом; Долина Гнівного потоку обернулася на пекло. Навіть коли хтось із шукачів щось кричав, то в спалахах блискавки видно було тільки, як він ворушить губами.
Цілу годину лило мов з відра, тоді раптом перестало. У вухах ще вчувалося ревіння бурі, а небо вже сміялося, блакитне, по краях біласте. Здавалося, ніби земля солодко потягається і взагалі нічого не сталось. Почорнілі від дощу скелі швидко висохли й знову стали сірі. Земля була не дуже поорана. Вона зразу стекла по схилах у провалля, яким кінчалася долина. Щоправда, потік помілкішав від нанесеного піску. Але вода, шумуючи, знову проривала собі глибше корито. Шукачі, ковзаючись, спустилися вниз, туди, де лежало троє неживих коней: у них влучила блискавка.
Їхні товариші були цілі й здорові, лише змокли до рубця. Вони пересиділи бурю, притулившись до скелі. Очі молодому Слейтерові глибоко позападали. Він наче аж постарів за ту годину.
Тепер їх турбувала тільки доля жінок, що були десь при валці. Із двадцяти трьох коней зосталося дванадцятеро. Чудовий Мурів кінь теж лежав обпалений і побитий на березі струмка. Інші нагналися на каміняччя й потрощили собі кістки. Едвардова кобила поламала передню ногу. Блідий як смерть хлопець вистрілив їй у вухо. Потім кілька годин ні до кого не озивався.
Пригнічені й стомлені шукачі позбирали знаряддя й сідла, поправили межі своїх займанок, а двоє заходилися розпалювати вогнище. Всі були голодні. Лі Байт лежав у гарячці на мокрій попоні. Чим вони могли йому допомогти? Аж як на долину лягли перші вечірні тіні і повітря похолоднішало, до них повільно вернулася відвага і впевненість.
Ще не розгорілося як слід курне дерево, коли надійшли чужі. їх було дев’ятеро — обідраних, зухвалих і рішучих. Поводилися вони галасливо, сміялися, привітали всіх звичайним “Здорові були!” і підступили до вогнища. Чоловік, що вів їх, раптом вражено зупинився. То був старий шукач, який ціле життя тільки те й робив, що перекопував землю, тож він зразу впізнав Семюела Мура. Кривоногий, низенький та вузлуватий, він стояв перед високим Семюелом і, щирячи зуби, тряс йому руку.
— То це ти, Семюеле! Он хто її знайшов! Тоді, до біса, й дивуватися нічого! Поздоровляю тебе, Семюеле, поздоровляю! Твоє ім’я не скоро забудуть у цих краях, Семе.
Руки в прибульця були довгі, аж до колін. На обличчі з рапавою, як у жаби, шкірою росло лиш кілька волосин, а голова була геть лиса й кругла, мов яблуко. По всіх таборах і корчмах його звали не інакше як Жабою. Він жував тютюн і не переставав весело патякати. Мур був радий, що здибався з ним.
— Тепер я знаю, куди попав, Семе, — сказав прибулець, споважнівши. — Вже за годину після бурі, тільки-но глянувши на долину, я впізнав її. Ми ж усі знаємо розповіді про Долину Гнівного потоку, і я скажу тобі, Семе, без заздрощів: вісім років тому я сходив ці околиці вздовж і впоперек, а все ж таки не натрапив на неї. А ти її знайшов. Тут, либонь, буде стільки золота, що я розбагатію втретє. Двічі я вже багатів, але тепер хай мене лихий візьме, якщо знов розтринькаю свої самородки! Одне тільки мені не подобається. Погана прикмета, що тебе при в’їзді сюди спостигла буря. Подейкують, ніби той, хто хоче забрати звідси золото…
— Цур тобі, лисий пугачу! — обурився Мур. — Знову своєї! З першої ж хвилини починаєш крякати й пугукати. Бачу, Жабо, що ти нітрохи не змінився, а може, навіть став ще навіженіший, як був колись.
Семюел жартома стусонув його в груди, потім дістав пляшку горілки, і вони хильнули з неї за зустріч і за золото.
— Тепер, Семе, я піду запаколю собі займанку, — сказав Жаба. — Тут, коло потоку, у вас добрі місця, одначе й деінде, напевне, земля не без золота. Але жилу ще треба буде знайти! Чуєш, Семе, жилу!
І Жаба перехильцем подався вибирати собі займанку, а за ним рушили й усі восьмеро прибульців.
Через годину Гол Слейтер, Едвард Фінні та ще шестеро чоловіків, серед них і ковбой Джім, виїхали до валки, залишеної у підгір’ї. При виході з долини вони зустріли другий гурт переслідувачів — ті коротко поздоровкалися й поспішили далі. Ніч випала холодна й ясна, і вершники визначали дорогу по зірках. А вдосвіта вони були вже коло повозів. Буря тут теж не минула безслідно, проте великої шкоди не заподіяла. Жінки були цілі й здорові, а все інше не дуже їх журило.