— І так і ні, — відповів він, скидаючи мокру куцину.
Потім коротко оповів, що скоїлося в таборі. Дружина мовчала. Він хотів швидше змінити тему і, дивлячись убік, запитав:
— Як там Лі Байт?
— Не дуже добре, — відповіла дружина, тоді підійшла до нього, лагідно повернула, так, щоб бачити його очі, й благально сказала:
— Поговорімо спершу про інше, Голе!
Він стояв перед нею, наморщивши чоло й понуривши голову. Непевне світло танцювало по обпаленому вітром обличчю і надавало йому мусянжового відтінку. Дощ надворі пустився дужче й затарабанив у брезент.
— Чудна погода, — мовив Гол, наче сам до себе. — У таку пору дощ! Та ще й тут, у горах! Але він, мабуть, скоро перейде.
— Голе, — попросила жінка, — не говори казна-чого, мені й так важко. Послухай мене! Я боюся за тебе. Невже має вернутися той страх, та небезпека? Ти повинен триматися віддалік від такого, ти вже старий, тут є молодші. Ти знову будеш…
Гол пригорнув її до себе й погладив важкою рукою по сивих косах. Плач здавив їй горло, не дав договорити.
— Кожен мусить робити те, що йому до снаги, — твердо сказав Гол. — Так вимагає життя. Ти й сама розумієш і знаєш цей край.
— Не треба нам було вирушати сюди, Голе.
— Ти хотіла б, щоб Джо поїхав сам? Не був би я Гол Слейтер, якби…
Знадвору почулася хода, і Гол зняв руки з її плечей. Жінка подалася в куток намету й почала щось робити. Хай ніхто не бачить, у якому вона розпачі.
— Підемо вечеряти? — спитав, заходячи, Джо. Він позирнув на батька, потім на матір: щось у них здивувало його.
— Ви собі йдіть, а я вас дожену, — сказала мати.
Батько з сином пішли. Відразу по тому жінка накинула на плечі хустку, погасила світло і вийшла з намету. Дощ уже поналивав калюжі, та вона не зважала на них. Намет Семюела Мура був за тридцять ступнів від їхнього. Жінка полегшено відітхнула, побачивши, що в ньому ще світиться.
— Муре, ви тут? — спитала вона півголосом. — Я б хотіла з вами поговорити. Можна?
— А то ж як? — весело сказав старий, усміхаючись їй назустріч.
І аж тоді завважив тривогу на її обличчі.
— Ідеться про Гола, Семюеле. Тільки не кажіть йому, що я була у вас.
Мур підсунув їй ослінчика, і вони посідали одне проти одного.
— Ви вперше здибалися з Голом кілька років тому, — почала жінка, — і мало знаєте про нього. Корктаунці теж нічого не знають. Але тепер я повинна вам усе розповісти, Муре.
Говорила вона тихо, ніби вагаючись, а думками линула в далеке минуле.
— Я боролася за нього, щоб ви знали, тяжко боролась і перемогла. Ми познайомилися на золотих копальнях у Каліфорнії. Там він був у всіх на язиці. Він не лихий, Муре, далебі, не лихий! Але може стати звіром, коли його охопить лють. А боротьба тягне його до себе, як магніт. Коли він зіткнеться з шахраєм, то ладен роздерти його, Муре. Теляти не заріже, такий добрий, а тоді просто навісніє… І ось тепер він знову вплутався в такі справи. Він повинен бути від них якнайдалі, Муре, тому я й прийшла до вас. Він так любить Джо, а тут може багато що статися. Допоможіть мені. Я тоді забрала його з Каліфорнії. Він трохи накопав золота, і ми подалися до Юти. Там він став шерифом і втихомирився. У Корктауні він теж був тихий-тихісінький. То невже ж тепер, на старість, усе те має знову повернутися?
Семюел Мур сидів перед жінкою і ніби зазирав їй у саму душу. Тепер йому враз стало зрозуміле в Слейтерові багато що з того, про що він часто міркував останніми тижнями. Але він збагнув і те, що Голові не можна ставити ніяких заборон. Не така він людина. Що ж робити? І що сказати цій жінці? Мур здвигнув плечима. Брехнею та викрутасами її годі заспокоїти.
— Гол — найкраща людина в нашому таборі, — мовив задумливо Мур, — Та й навряд чи хто зміг би втримати його, коли б почалася боротьба до загину. Але я майже певен, що до такого не дійде. Крім того, днями мають сюди прибути якісь урядовці — тоді вони дбатимуть про нашу безпеку і про дотримання закону. А Гол без приводу не стане ні з ким заводитись.
Вони обоє подалися до великого намету, що правив за їдальню. Ніч була темна. Дощ перестав так само тихо, як і почався. В наметі вже сиділи Гол, його син, Едвард Фінні і всі ковбої. Гол повеселішав і розбалакався, почав оповідати про незвичайні випадки з давнього табірного життя. Потім матуся Фінні порозганяла всіх додому.
— Щоб копати золото, треба добре виспатися, — твердо заявила вона, і чоловіки, сміючись та жартуючи, порозходились.
Світло в наметах погасло. На чорному, як оксамит, небі лиш де-не-де блимали зірки. Багато копачів, що не мали навіть наметів, полягали просто неба, позагортавшись у ковдри, і були раді, що дощ так швидко перестав. Більшість їх засинало з думкою про золото, на якому вони лежали.
РОЗДІЛ 7
Гори лишились позаду і тонули вже в бузково-золотавому вранішньому світлі, коли Кед із приятелем побачили перед собою лісисте узгір’я. Вони їхали цілу ніч і були втомлені.
— Якусь годину поспимо під деревом, поки напасуться наші шкапи, — буркнув Кед.
Товариш його кивнув головою, і обидва підострожили коней, більше не перемовившись ані словом. Нарешті вони досягли перших буків. Раптом Кедів товариш показав ліворуч:
— Глянь-но, там хтось отаборився. Може, спробуємо?
— Ні, ще, мабуть, надто рано. Коли там не новачки, то вони відразу зметикують, що з нами скоїлось. Але можна проїхати повз них.
У таборі поралося троє чоловіків. Четвертий ще лежав, загорнувшись у ковдру. Що ближче під’їжджав Кед, то пильніше приглядався до людей.
— Хай мене дідько вхопить, коли я не знаю тих двох довготелесих, — мовив він. — А третій… гм…
— Знаєш чи не знаєш, а дідько тебе так чи інак ухопить колись, — зауважив його товариш у біді.
Тієї миті визирнуло сонце, освітило табір і заграло в білявих чубах двох здоровил.
— Це таки вони, техасці Берт і Гай Джілберти! — вигукнув Кед і погнав швидше коня.
Вони чвалом поскакали просто до табору. Загледівши їх, брати випросталися. Кудлань, що роздмухував огонь, теж підвівся. Зустрілися вони дуже тепло, як і годиться давнім знайомим, що довго не бачилися.
— Здоров, Кеде! — гукнув Берт Джілберт. — Чудово, що ми здибалися тут, у горах. Куди ти вибрався?
Вони поручкалися. Кудлань теж підійшов ближче. Чоловік у ковдрі перевернувся на другий бік і почав дивитися на прибулих. Радісно привітавши і поплескавши по плечі прибулих, Гай раптом здивовано витріщив очі: він завважив порожню ладівницю. Тоді пильно глянув на коней — ти ба, тільки сідла і пласкенькі в’юки. Так у пустелі не мандрують. На такі речі Гай мав добрий нюх.
— Ну? — допитувався Берт у Кеда. — Куди ти, горлорізе, зібрався? Долина ж десь тут недалеко, га?
— Нам довелося накивати п’ятами, Берте, — понуро сказав Кед. Берт вражено відступив крок назад, пильно приглядаючись до нього. — Ми вчинили дурницю, і я змарнував найкращу в житті нагоду.
Поки вони розмовляли, Гай підійшов до Кеда, витяг у нього з піхов револьвера, оглянув порожній барабан і мовчки показав його братові. Той свиснув крізь зуби і співчутливо кивнув головою.
— Вас вигнали з табору?
— Так, Берте.
— А може, ти б спробував приткнутися десь в околиці?
Кед похитав головою. Він уже змирився з своєю долею, бо не мав сумніву, що в цих краях тепер земля горітиме йому під ногами.
— Надто добре тут знають мене в лице, — промурмотів він і злісно зиркнув на носаки своїх чобіт. — Поїду на південь, тут для мене все пропало. Годі й думати. Ви можете нам допомогти?
— Авжеж, Кеде. А з ким ви були там, у долині?
Кед хвильку дивився на братів: його меткі очі так і бігали. Тоді сказав тихо:
— З Біллі.
— Сто чортів його мамі! — вигукнув Берт. — Біллі-Корабель теж у долині? І він не міг нічого вдіяти?
Кед похитав головою.
— Дійшлося б до різанини, і ми б живі не вискочили. Та й усе пропало б. А так Біллі їм ще насолить, ми його знаємо. Вони й не раді будуть.