— Ходи сядь, — сказав Берт. — Шкода, що з тобою така біда скоїлася. Зате нам пощастило: ти розкажеш, що там робиться. Краще знати про долину все, перш ніж ми добудемось до неї. Варто туди їхати?
— Ще б пак! — майже люто вигукнув Кед. — Такої здобичі ще ніколи не траплялося. Треба тільки спритно закинути сіть. О, там є чим поживитися, згадаєте моє слово!
Троє подорожніх прикипіли поглядом до Кедових уст і, слухаючи його розповідь, примружували очі, мов коти, які чатують на здобич. Кудлань облизав губи і прицмокнув язиком. Поки гості сиділи біля багаття й чекали окропу на каву, Кудлань подався до клунків і приніс повні жмені набоїв. Кед і його приятель полегшено відітхнули.
Тим часом чоловік, що лежав загорнений у ковдру, підвівся й почав умиватися над шкуратяним відром. Він був у вузеньких, з тонкого сукна штанях до верхової їзди. Надягаючи чоботи, він спершу виглянсував їх м’якою ганчіркою. Потім заходився голитись.
Кед аж очі витріщив.
— Що то за дженджик? — стиха запитав він. — Де ви його викопали? Щоб оце голитися в дорозі?
Берт підморгнув йому.
— Він хлопець той, що треба. Вже давно купує наш крам. Завжди добре платить і не цікавиться, де ми його беремо. Тертий чоловік.
— Як же його звуть?
— Що тобі скаже його ім’я? Велів, щоб ми звали його Боєром. Тепер він збирається вкупі з нами залагодити одне велике діло.
Кед аж застогнав:
— А я, хай йому дідько, мушу вшиватися через паршиву, дурну історію, що не дала мені ані крихти зиску! Може, ви подумали б і про мене, Берте, коли вам добрячий шмат перепаде, га?
— Хто може сказати наперед, як воно буде, Кеде! Але ми побалакаємо з Біллі. Як ти гадаєш, він захоче з нами працювати?
— Ще б пак! — відповів Кед. — Аж руки потре з радощів, як вас побачить. їх лишилося тільки четверо. А з Біллі добре працювати. Правда, він до лиха загонистий, пре навпростець, зате ділить усе по-справедливому.
— Он як. Ми його ще добре не знаємо.
Боєр поголився, чепурно зав’язав на шиї кремову хустку й надів довгого, в попелясту кратку сурдута та жовтавого капелюха. Тоді підійшов до багаття і подав прибульцям кістляву руку. Кудлань запопадливо приніс скриню, і Боєр сів. Він мав років тридцять п’ять. Кожен рух його був добре виважений.
Розмова точилася далі.
— Хто такий той Семюел Мур? — запитав Гай. — Розкажи нам.
— Старий шукач, ще давньої школи.
— Небезпечний? Кед стиснув плечима.
— Хтозна. Принаймні він дуже спритний і вміє підійти до людей. Він має опору — привіз із собою цілу ватагу, хитрий лис. Але всі вони нічого не варті, крім одного. Зате вже той, здається мені, на сьогодні найнебезпечніший у долині, хоч Біллі, звісно, його переважить. У ньому щось є, ти розумієш, що я маю на оці. Звати його Слейтером.
— Ми його не знаємо, Берте?
Його брат похитав головою, але не зовсім упевнено.
— А шерифом там хто?
— Шериф ще тільки повинен десь оце прибути. Немає там ще й жодного шинку. Як з’явиться, тоді буде легше.
Досі Боєр лише прислухався, а тепер запитав тихим приємним голосом:
— На скільки ви оцінюєте поклади золота в долині? Ви можете щось про це сказати?
Кед задумався. Хто їх годен оцінити?
— Скажімо інакше: чи там його копатимуть ціле літо?
— Ще б пак! — відповів Кед. — Добрих десять літ! Тепер його добуватимуть із грунту, а потім напевне доберуться й до скель. По-моєму, в тій улоговині є що шукати.
Боєр випнув губи і вдоволено кивнув головою.
— Тоді треба планувати на довший час, — сказав він, звертаючись до Берта й Гая. — Я чув, ви говорили про якогось Біллі, мені незнайомого, — знову озвався він до Кеда. — І зробив з ваших слів висновок, що він дуже необачний, еге ж? У такій ситуації, як там у долині, навряд чи це добре. Квапитись належить тільки тоді, коли раптом трапиться нагода поживитися і є загроза, що пожива може вислизнути з рук. Тоді, звісно, іншої ради нема. Але тут? Ну, побачимо.
Брати мовчали. Та Боєр, видно, й не чекав на відповідь. Він витяг срібну цигарницю, узяв з неї тонкими пальцями цигарку й закурив. Кед чимраз дужче дивувався: ото сноб! Але Джілберти, либонь, мають коло нього добрий зиск. Видно, головатий чоловік, петрає, що й до чого.
Інакший був Кудлань. Він сидів мовчки, лупав очима, як мавпа, і не озивався ні словом. їхня розмова була для нього надто мудра. Він тільки робив те, що йому наказували. Тепер Кудлань думав — а то вже був великий поступ, — що в долині кепсько, бо там немає ще жодного шинку. Оце тільки він і второпав з Кедової оповіді.
Гай кивнув йому, і Кудлань став вантажити речі на трьох в’ючаків, яких він дорогою мав вести за повіддя. Потім осідлав верхових коней. Подорожні розлучилися. Кед зі своїм приятелем, невдоволені й сердиті на самих себе, рушили вниз, а брати Джілберти з Боєром та Кудланем подалися до золотої долини. Крім Кудланя, що куняв у сідлі та часом лаяв в’ючаків, яких вів за повіддя, решта троє мандрівників їхали замислені. Хоч кожен із них міркував про своє, але була одна річ, до якої раз по раз зверталися думки всіх трьох: золото.
Того дня, що якраз заповідався на обрії яскраво-червоною загравою, у Долині Гнівного потоку нікому не довелося труснути ситом. Та вранці цього ще ніхто не передчував. Шукачі сонні вилазили з наметів, дехто підводився просто з землі, невдоволено буркочучи, аби щось перекусити та братися до діла. Небо вже заясніло, хмари пливли по ньому, як по зеленаво-синьому морі, а в долині й досі клубочився туман. Він саме почав повзти вгору скелями, коли в таборі пролунав страшний крик і тремтячою луною розкотився в горах. Потім розлігся ще раз. Долиняни кинулися на крик, і весь табір заворушився. Люди перегукувалися, щось питали, але в тому шарварку ніхто не знав, що сталося. Тоді раптом запала тиша, тільки одне слово пошепки передавалося з уст в уста: вбивство.
У долині лежав перший убитий. Людей ця звістка опала, мов липка запона. Багатьох посів жах: вони ходили по табору, підозрюючи один одного. Ті, що в перші дні швидко заприятелювали, тепер ззиралися недовірливо. Від цієї хвилини більшість їх замкнулися в собі.
Коли надійшов Жаба, коло намету забитого вже зібрався гурт розгублених і схвильованих шукачів. Вони перевернули вбитого, і його осклілі очі дивилися тепер у сонячне небо. То був молодик, який учора виступав свідком проти Кеда. Дужий, сповнений надії на краще, радий, що мав свою займанку, він хотів шукати золота, а знайшов собі смерть. У таборі були вбивці!
— Хто його знайшов? — запитав Жаба, оглядаючись довкола.
— Я, — озвався глухим голосом один шукач із гурту.
То був молодший за вбитого юнак. Він стояв коло трупа, блідий, з переляканими очима.
— Розкажи, як ти його знайшов, — звелів Жаба.
Юнак переповів те, що вже кілька разів оповідав іншим. Говорячи, він розгублено озирався навколо, ніби сподівався від людей допомоги своєму вбитому приятелеві.
— Ми спимо в одному наметі, себто… спали досі. Ось тут. — Він кивнув головою на кілька мізерних жердин, напнутих шматтям, що правили їм за притулок. — Учора ми з Фредом після зборів, нікуди не заходячи, вернулися додому. Ми обидва з однієї місцевості в Канзасі. У Фреда там мати й сестра. Ми були втомлені і відразу полягали, а наостанці він ще сказав: “Цього літа попрацюємо і заживемо краще”. Уже дрімаючи, я почув крізь дощ, як Фред підвівся і, здається, сказав: “Я підставлю казанок і миски, щоб уранці не бігти до потоку по воду”. Далі я нічого не чув, бо міцно заснув, а як сьогодні прокинувся, то подумав, що Фред уже встав. Потім знайшов його тут… він лежав долілиць.
Двоє чоловіків ще раз приклякнули коло вбитого, але помогти вже нічим не можна було. Труп давно задубів. Жаба задумано стояв і не озивався й словом.
Від того краю долини, де був до неї вхід, над’їхав ступою самітній вершник, ведучи за собою ще одного коня з поклажею. Він завважив гурт людей, глянув, коло чого вони стовпились, і зупинився. Повагавшись хвильку, вершник зліз додолу. Коня він не припнув — певне, той був добре навчений, бо стояв на місці. Вершник підійшов ближче, перехиляючись на кривих ногах: видно, він у своєму житті більше сидів на коні, аніж ходив пішки. Не озиваючись ні до кого, чужинець проштовхався всередину й став над трупом. Хвилину він мовчки дивився йому в обличчя, тоді сказав: