— Покладіть його як слід.
Люди мовчки, обережно поклали небіжчика на ковдру. Чужинець нахилився і затулив йому очі. Потім скинув капелюха, склав руки й почав голосно молитися. То була смутна й трохи дивна картина: труп, коло нього ревно молиться старий ковбой у шкуратяних штанях і червоній картатій сорочці, а навкруг суворі, неголені шукачі з непокритими головами.
Помолившись, чужинець відступив і запитав:
— Це перший?
Хтось із чоловіків кивнув.
— Після обіду поховаємо його, — сказав чужинець. Він роззирнувся по людях навколо, ніби когось шукаючи, і в очах його блиснуло розчарування.
Аж тепер шукачі придивилися до нього пильніше, одначе він не справив на них великого враження. Тільки декому впали в око його чорні, рідкі зуби.
— Я Тед Бол, — знову сказав чужинець, — але мої хлопці завжди прозивали мене Пастором. Я оце шукаю їх, вони мають бути десь тут, з корктаунцями. Де мені їх…
— Їдьте до потоку, — перебили шукачі, — і там знайдете Семюела Мура. Але він, мабуть, уже йде сюди.
— То я поїду йому назустріч, — сказав Тед Бол і подався до своїх коней.
Жаба також пішов по коня: надумав пошукати Сема.
Біля потоку Тед Бол натрапив на своїх ковбоїв. Вони радісно загомоніли, оточили його, зсадили додолу.
— Таки приїхав, Пасторе? — запитав котрийсь. — Отже, й тебе звабив золотий пил? А твоєї займанки вже нема.
Тед Бол махнув рукою.
— Блаженства не купиш за золото, — сказав він. — Нехай займанку бере собі хто хоче. Я не шукатиму золота. Але що мені там робити без вас? Думаю, що тут я буду потрібніший. А коли весь цей шарварок скінчиться, ми знову пастимемо разом худобу в якогось господаря.
— Ото влучив пальцем у небо! — вигукнув Джім. — Коли ми вже спакуємо тут свої манатки, то купимо свої власні череди або помандруємо на схід.
— Тільки пророки можуть провіщати прийдешнє, Джіме, — дорікнув йому Тед Бол.
— Він тут зробиться ще причинніший, — стиха зауважив один ковбой і підморгнув товаришеві. — Як-бо він житиме, не чуючи ослячого ревіння, не приглядаючись до тавра на худобі, не дихаючи смородом кізяків?
Тед Бол мав добрий, вигострений у преріях слух.
— Усе те замінить мені піклування про ваші душі, — солодко мовив він.
Над табором ніби промчала буря. Ніхто не пішов працювати.
Семюел Мур, Жаба, Гол Слейтер, Джім та ще кілька шукачів подалися на місце злочину. Гол Слейтер обшукав забитого, але, крім великого складаного ножа, нічого в його кишенях не знайшов.
— У твого приятеля було золото? — запитав Гол Слейтер Фредового товариша. — І де він його тримав?
— Ми копали разом, але кожного вечора ділилися, і Фред носив свою пайку при собі в невеличкій бляшанці. Небагато, може, зо три унції, і серед того чотири самородки, такі завбільшки, як горошини. Я маю стільки ж.
Хлопець витяг з пазухи полотняну торбинку й хотів її розв’язати. Гол Слейтер махнув рукою.
— Не треба. Його вбито на помсту, щоб залякати людей у долині, — сказав він. — А одночасно й пограбовано. Ти не шукав бляшанки в наметі?
Хлопець похитав головою і відразу подався шукати.
— Нічого він не знайде, — буркнув Жаба і не помилився.
Гол Слейтер звернувся до шукачів, що з’юрмилися навколо:
— Розходьтеся, люди добрі, ми хочемо порадитись. Потім скличемо весь табір на збори.
Шукачі послухались. Багато з них навіть раділи, що можна лишитись осторонь такої справи.
— Тут нема про що довго радитись, — озвався Гол Слейтер, коли вони зосталися самі. — Одначе треба щось зробити, аби надалі вберегти себе від таких випадків.
Він ще раз перевернув убитого й оглянув рану. Смертельне вістря втрапило між лопатки просто в серце. Гол Слейтер заскреготів зубами. Тоді здавленим голосом сказав:
— Той, хто його заколов, має на своєму сумлінні не перше вбивство.
— Ви думаєте про Кеда? — запитав Джім. Гол Слейтер похитав головою.
— Це сталося пізно ввечері, Джіме, як ішов дощ. Товаришеві вбитого можна вірити. Я навіть думаю, що йому пощастило. Якби цей Фред не вийшов надвір, то тепер вони обидва вже не дихали б. Кед напевне не зважився б відразу повернутися в долину: хай би но хто побачив його тут! Крім того, вбивство нічого б йому не дало. А вбивати тільки на помсту? Ні… Я швидше думаю на тих чотирьох Кедових спільників, що тут лишилися. От вони з цього злочину мають користь! Більшість тутешніх шукачів тепер залякані, а їм цього й треба. Хто поткнувся в їхнє лігво, той і став першою жертвою.
Людей його слова переконали. Гол звернувся до Жаби:
— Ти був, як ми судили Кеда. А також сходив на своєму віку не одні гори й долини. Ти знаєш кого-небудь з них в обличчя?
Жаба похитав головою.
— Ні, я ніколи ні з ким із них не здибався.
— Тоді нам треба добре взятися до тих шибайголів, Семе, — сказав Гол Слейтер.
— Отак відразу, Голе? Це нічого не дасть. Хіба що виникне небезпечна сутичка! Ми ж не маємо таких повноважень. Та й як ти їх звинуватиш?
— Повноваження Слейтерові можуть дати збори, — заперечив Жаба. — Ми на це маємо право. А потім його офіційно затвердять шерифом.
Гол похитав головою.
— Я мав на думці не те, Семе. Треба стежити за ними. — Слейтер скинув капелюха і помахав ним, як віялом: гнів клекотів у ньому й обсипав лице жаром. Він знав, коли слід було напасти на злочинців і якій біді той напад запобіг би — та ба, не можна так… — Перебити б їх, та й годі! — раптом просичав Гол.
Мур краєчком ока зирнув на приятеля, і йому аж моторошно стало. Шаба добре вкмітив, які шалені думки тлумить у собі Слейтер, і сухо сказав:
— На це є рада. їдьмо туди, спровокуймо їх і постріляймо на місці. Тоді в долині запанує спокій. Навіть як ще хтось залишиться, то неодмінно принишкне і скоро сам ушиється звідси. Про такі речі швидко лине поголоска, і ця наволоч зійде з нашої дороги. — Говорив він з такою байдужою міною, ніби йшлося про склянку води.
Семюел Мур застережно підняв руки, проте не встиг нічого заперечити, бо Гол Слейтер мовив:
— Авжеж, ти маєш рацію, Жабо. Але таке можна було робити на золотих копальнях тридцять років тому. Тепер настали інші часи.
— Інші? Оглянься навколо! — вигукнув Жаба. — Навіть мерзотники такі самі! Невже ми повинні підставляти їм шию, щоб нас порізали?
Семюел Мур насилу заспокоїв його. Решта, молодші, мовчали. В таких справах старші переважали їх досвідом.
— Одначе ми таки можемо вдатися до давніх звичаїв, Жабо, — сказав Мур. — Утворимо в долині комітет добровільної охорони, і він…
— Справді! — перебив Гол Слейтер. — Оце те, що треба: і негідникам буде пересторога, і чесним додамо відваги. Комітет можна буде залишити, коли навіть приїде шериф. — Раптом Гол вилаявся: — На таку сволоту давно вже треба було б шерифа! Влада нас кинула напризволяще!
Вони повернулися до своїх наметів обмірковувати план на сьогодні. За годину Гол та ще четверо шукачів подалися до другого виходу з долини, відгородженого глибокою і широкою ущелиною, що зяяла, ніби чорна паща. Один із них обережно перехилився через край. Унизу залягла темінь, дна не було видно. Вони кинули камінь і з того, скільки він летів, визначили, що глибина тут метрів з тридцять.
— Як страшно, — мовив котрийсь, — стіни гладенькі й прямовисні! Якби тут було дерево, то не завадило б зробити скраю поруччя. Та хто схоче гаяти на це час? А в нас теж є своя робота.
Товариші погодилися з ним. Тут було так страшно й небезпечно, що кожен обминав це місце.
Семюел Мур догнав їх зі своєю ослицею Лізі. В долині їй добре велося, вона погладшала, покруглішала і стала ще впертіша. Часто вона, мов той пес, тинялася по всьому табору.
Шукачі взяли інструмент і стесали камінь на розі — його треба було обминати, щоб вийти на стежку, якою Семюел уперше втрапив до цієї долини. Незабаром вихід до стежки став трохи просторіший, і Лізі першій довелося ступити на неї, щоб перевірити, чи міцно тримається каміння. За ослицею рушив Мур, позначаючи крейдою місця, де треба було видовбати приступки. То Слейтерові спало таке на думку — влаштувати собі ще один, хоч і не дуже зручний вихід з долини. Він хотів застерегтися від усякої несподіванки. Шукачі поприв’язувалися мотузками й узялись до роботи.
Зразу після обіду забовкало калатало — скликати всіх на похорон. Шукачі пообтрушували своє вбрання і трохи прибралися. Хоч більшість їх мала тільки одну куцину та одні штани, ті, в яких вони працювали, а все ж були трохи чепурніші, ніж звичайно, бо знайшли час хто підстригти бороду, а хто поголитися.
Могилу завбачливо викопано в такому місці, де ніхто не сподівався знайти золота. Земля тут була масна й чорна, навколо росли колись ліщинові кущі, але їх ще в перші дні вирубали на паливо.
Всі прийшли пішки. Молодий Фред за життя ніколи не повірив би, що його проводжатимуть в останню путь сотні людей. Тіло його лежало край могили, загорнене в саван з цупких мішків і обв’язане мотузкою. Там же стояла скриня, з якої промовляв учора Семюел Мур. Тепер на неї вибрався Тед Бол.