Семюел Мур догнав їх зі своєю ослицею Лізі. В долині їй добре велося, вона погладшала, покруглішала і стала ще впертіша. Часто вона, мов той пес, тинялася по всьому табору.
Шукачі взяли інструмент і стесали камінь на розі — його треба було обминати, щоб вийти на стежку, якою Семюел уперше втрапив до цієї долини. Незабаром вихід до стежки став трохи просторіший, і Лізі першій довелося ступити на неї, щоб перевірити, чи міцно тримається каміння. За ослицею рушив Мур, позначаючи крейдою місця, де треба було видовбати приступки. То Слейтерові спало таке на думку — влаштувати собі ще один, хоч і не дуже зручний вихід з долини. Він хотів застерегтися від усякої несподіванки. Шукачі поприв’язувалися мотузками й узялись до роботи.
Зразу після обіду забовкало калатало — скликати всіх на похорон. Шукачі пообтрушували своє вбрання і трохи прибралися. Хоч більшість їх мала тільки одну куцину та одні штани, ті, в яких вони працювали, а все ж були трохи чепурніші, ніж звичайно, бо знайшли час хто підстригти бороду, а хто поголитися.
Могилу завбачливо викопано в такому місці, де ніхто не сподівався знайти золота. Земля тут була масна й чорна, навколо росли колись ліщинові кущі, але їх ще в перші дні вирубали на паливо.
Всі прийшли пішки. Молодий Фред за життя ніколи не повірив би, що його проводжатимуть в останню путь сотні людей. Тіло його лежало край могили, загорнене в саван з цупких мішків і обв’язане мотузкою. Там же стояла скриня, з якої промовляв учора Семюел Мур. Тепер на неї вибрався Тед Бол.
Він скинув крислатого капелюха й поклав його біля ніг. Люди навколо й собі поскидали капелюхи. Стало тихо. Шум потоку позад них бринів, немов далекий приглушений спів. Високо в небі пливли срібні хмарини.
Тед Бол вимовно пересунув наперед кобуру, і люди побачили, що там немає револьвера. Та все ж він сягнув у неї рукою і витяг старого, пошарпаного псалтиря. Тоді заходився надсадно співати рипучим голосом. Люди слухали його мовчки, з повагою. Нарешті Тод Бол сховав псалтиря назад у кобуру й почав казання,
Він так закричав над юрбою, що дехто аж здригнувся.
— Прокляте золото, жадоба, брутальне насильство, порок — ось що звело цього молодого хлопця в могилу! Я бачу звідси цілу долину і всіх вас, отже, бачу і вбивцю! Горе його грішній руці! Бо є господь на небі, що на все дивиться згори…
Болове казання було суцільним звинуваченням убивці і прокляттям золоту. Тієї миті всі признавали його правду, хоч він, кленучи їхнє золото, тим самим кляв і їх. Хвилин за десять Бол охрип і стомився; він раптово урвав мову, знову витяг псалтиря і заспівав рипучим голосом. Але цей псалом уже чули тільки ті, що стояли спереду.
Та ось Тед Бол скочив зі скрині, і шукачі спустили тіло на мотузці в могилу. Коли її засипали землею, не один, хто вже добув кілька унцій золота, думав собі, що може й коло нього десь близько шастає смерть.
Четверо шукачів понесли скриню до місця зборів. Решта поволі пішла за ними, розмовляючи дорогою. Більшість їх вважали, що казання Теда Бола справді було гарне, такого вони ще зроду не чули. Він здобув загальну повагу. Пастухи вже не знали, чи їм пишатися своїм ватагом, а чи глузувати з нього.
Поки шукачі збиралися навколо Семюела Мура, в долині з’явилися четверо вершників із трьома нав’юченими кіньми. Шукачі повитягали шиї, як завше, коли приїздив хтось новий. Прибульці зупинилися на дорозі недалеко від того місця, де відбувалися збори. Кудлань залишився з кіньми, а Боєр та брати Джілберти підійшли до юрби, привіталися й почали повільно проштовхуватись наперед, туди, де стояли Мур і Слейтер.
Шукачі виступали й домагалися виборів шерифа. Семюел Мур повідомив їх, що сліду вбивці не знайдено, є тільки певні підозри. Тоді з усіх боків загукали:
— Візьми на себе обов’язки шерифа, Муре! Зроби лад у таборі і створи табірну поліцію!
Семюел Мур похитав головою, чекаючи, поки стане тихіше. Дехто вигукував ім’я Гола Слейтера, були й такі, що пропонували на шерифа Жабу. Як завжди, коли люди разом щось обмірковують, шукачі хвилювалися, гарячкували. Сперечалися дедалі роздратованіше, нетерплячіше. Узявши нарешті слово, Мур сказав майже сердито:
— Ми з корктаунцями не того сюди приїхали, щоб гратися в поліцію. Ми хочемо добувати золото, як і всі. Про лад у долині має подбати уряд…
— А тим часом наше життя в небезпеці!
— Хто зареєструє наші ліцензії?
— Ми хочемо мати поштовий зв’язок! Треба, щоб було якесь місце, куди ми могли б віддавати на збереження золото!
— Тут навіть один негр вештається із зброєю! І то в Мура перед очима!
— Кажуть, що уряд хоче конфіскувати для себе долину й укласти з Муром угоду на пай. Це правда? Ти ведеш торги за нашою спиною, а ми ні про що й гадки не маємо?
Вигуки й запитання так і сипалися з усіх боків. Мур не міг більше говорити. Якийсь моторний чоловічок вискочив до нього на скриню.
— Товариство, не робіть ґвалту, як на ярмарку! — закричав він. Присоромлені чоловіки замовкли, і він повів далі: — Семюелові нема за що дорікати. І за свої займанки теж не бійтеся. Де таке чувано, щоб у шукачів відбирали ліцензії? Не зчиняйте в таборі ще більшого заколоту дурними поголосками. Що нам справді потрібне, то це добре керівництво. Багато чого треба залагодити. Ось люди вже кілька днів сперечаються між собою за межі своїх займанок, бо взаємно порушили їх. Там знову ж таки дорога йде через піщані місця, напевне золотодайні, а люди з сусідніх займанок не можуть на них копати. То чому б нам не перенести дорогу? Хіба вона неодмінно має бути рівною? Далі, кожному потрібна вода промивати пісок, але багатьом до потоку теліпати такий світ, що, поки донесуть, сито руки пообтягує. Купімо в місті великі баки, щоб можна було розвозити воду. Та й дамо заробити тим, хто не має займанок. Ось про що треба порадитися, люди, тож не перебивайте більше Мурові.
Шукачі трохи охололи, і Мур знову взяв слово. Найперше він спростував поголоски, а тоді провів вибори табірної управи. Тепер він мав чотирьох помічників, серед них і Слейтера.
— У цих п’ятьох, яких ви щойно вибрали, є свої завдання. А коли доведеться вирішувати щось важливіше, ми скличемо вас усіх. Але є ще одна справа: треба подбати про нашу безпеку. Я пропоную заснувати комітет добровільної охорони.
Він замовк, очікуючи. На мить запала тиша. Більшість шукачів знали про такі комітети тільки з чуток. З ними пов’язували не одну криваву історію. Нарешті хтось гукнув:
— Так буде найкраще, Муре! Браво! Поясни тим, хто не знає, що це таке!
— Це річ проста, товариство, — сказав Мур. — До комітету належать тільки добровольці, люди тверді, що вміють обходитися зі зброєю і готові беззастережно захищати спокій та лад. Хто саме належить до комітету, лишається в таємниці, щоб уберегти його членів від помсти, а судитиме вія за законами пустелі. Тепер кажіть свою думку.
Юрба загомоніла, загула. Нарешті більшість шукачів піднесли руки.
Тоді наперед виступив Боєр і промовив:
— Дайте мені слово. Мене звати Боєр.
Семюел Мур швидко скинув оком на новака, тоді подав йому руку й допоміг вилізти на скриню. Боєр трохи церемонно подякував, і його водяві очі з білими віями на мить допитливо спинилися на Мурові. Тільки на мить — і зразу ж звернулися до зборів. Знизу зацікавлено дивилися на нього і складали йому ціну: тут, у долині, його ошатне вбрання привернуло до себе увагу.
Боєр зняв дорогого капелюха й сказав:
— Мене звати Боєр.
І — диво дивне — легенько вклонився. Першу хвилю шукачі не знали, чи можна ставитись поважно до цього дженджика, що, мов павич, пишався перед ними. Вони помітили на пальці в нього перстень з великим самоцвітом, побачили грубий золотий ланцюжок від годинника, коли Боєр розстебнув картатого сурдута. Що ж, треба послухати, що він патякатиме… Боєр говорив холодно, спокійно, але дуже ввічливо. І відразу ж піймав слухачів на гачок, звернув їхні думки, котрі добре вгадував, у інше річище.