А коли вранці сонце позолотило гори й табір прокинувся, від намету до намету, від вогнища до вогнища покотилася звістка про нічну подію. З обох кінців долини люди йшли подивитися, чи правда, що поряд з могилою стоїть шибениця: два стовпи, вкопані в землю, а на них поперечка.
— Вони щось задумали, — спроквола сказав один худий шукач і зсунув шапку на потилицю. — На шибениці стане місця чотирьом.
Люди розійшлися до своєї роботи. Скоро вони вже налягали на лопати, пітніли в ядучій пилюці, насипали землю в сита й сіяли її, лаялися з розчарування або сяяли з радощів, їм знову на думці було тільки золото. Та іноді вони згадували могилу нагорі й шибеницю.
РОЗДІЛ 8
Шериф Бренкер із Нового Тендерна, середнього зросту, огряднуватий, не дуже веселий чоловік, в’їздив на рудій кобилі в долину. Бралося до обіду, і сонце пекло немилосердно. Бренкер спинив кобилу і скинув крислатого капелюха. З лівої кишені коло сідла він дістав, бозна вже вкотре за цю мандрівку, жовту яскраву хустку й задумливо витер обличчя, голову й шию. Хустка взялася темними плямами і була вже така мокра, що хоч викрути. А ще тільки весна, що ж буде влітку в цьому кам’яному казані!
Бренкер ненавидів спеку і цієї миті не був певен, чи не зненавидів і саму долину, ще навіть ногою не ступивши в неї. Історія з тутешнім золотом принесла неспокій у Міссурі і, звичайно, в його життя. Щоправда, в цьому дикому краю хоч де будь шерифом, то спокою не матимеш, але тут уже таке пекло, як ніде. І саме його сюди послано. Судді добре, він сидить собі у Вест-Філді й чекає, поки йому цих розбишак під ніс приведуть.
Бренкер звернув коня вбік і пропустив валку: кілька підвід, запряжених одні волами, а інші кіньми, і дві карети. Уже сама ця валка дратувала його. Державні службовці були вередливіші й тендітніші за багатьох жінок. Один навіть узяв із собою розкладне ліжко! Єдина втіха, що довго вони в долині не пробудуть. Знімуть карту місцевості, видадуть папери на займанки, складуть звіти, взагалі зроблять усе, що належить письмакам, та й поїдуть собі.
Бренкер нап’яв капелюха, підігнав коня і знов опинився на чолі валки. Звідусіль підходили шукачі, і їхня щира радість трохи піднесла Бренкерові настрій.
Посеред долини на нього чекав Боєр.
— Привіт, шерифе! Злізайте з коня й ступіть на золоту землю! — гукнув він весело.
— Вам вона дасть напевне більше золота, ніж його можна добути з півсотні середніх займанок, — сухо відповів Бренкер. — Інша річ мені.
Він перекинув праву ногу через сідло і зліз з коня. Вони поручкалися. Бренкер знав, що з цим чоловіком, який прийшов до нього в Новому Тондерні з бездоганними рекомендаціями, він буде не в найліпших стосунках. Бренкер мав до нього упередження й не завдавав собі клопоту приховувати свої почуття, бо такі людці завше наживаються коштом інших. І нічого з ними не вдієш, поки все лишається в межах закону; так уже повелося на світі. Здивувало також Бренкера, хоч він того й не показав, що цей дженджик прихитрився навіть у такому смітнику вбратися як на весілля.
Боєр був у блакитному короткому сурдуті й сірих штанях, а чоботи його блищали, як дзеркало.
— Заходьте до намету, шерифе, — сказав він і відступив, даючи гостеві дорогу. — Там не така спека. Я гадаю, що ви теж тут поблизу розташуєтеся. Зручне місце.
Бренкер кивнув і задумливо озирнувся навколо. З кам’яного носа погляд його перейшов до прямовисних скель по той бік долини. Він навіть не зморгнув, коли добачив шибеницю. Підійшов до коня, дістав з кишені коло сідла невеличкого бінокля, навів його й подивився в той бік.
— Тут когось повісили? — незворушно спитав він.
— Ні, шерифе, під горбом поховано вбитого. Але про це ми можемо спокійно побалакати в наметі.
Бренкер міцно стулив губи.
— Зараз, — сказав він, — спершу треба ще подбати про інших.
Боєр уклонився й мовчки залишився стояти при вході до свого намету. Бренкер підійшов до однієї з карет. Урядовці вже повиходили з неї.
— Тут десь начебто є потік, шерифе? Ми хотіли б розташуватися коло нього, бо там набагато зручніше, — сказав один з них.
— Як хочете, — відповів Бренкер. — Тоді їдьте вниз, а я мушу зостатися в центрі. Ви пробудете в долині лиш кілька днів, тож вам, напевне, ніхто не перечитиме. А як треба буде, то я прийду.
Він зрадів, що їх розділятиме чверть милі. Карета поїхала далі.
Коло другої карети стояв високий чоловік і напучував мулата, мабуть свого служника.
— Я розташуюся тут, Джонсоне! — гукнув йому Бренкер. — Заходьте до намету, відразу познайомитеся з Боєром.
Чоловік біля карети кивнув головою. Бренкер гукнув негрові, що був йому за служника й за кухаря:
— Напинай тут намета, кроків за десять від цих двох, і влаштуй усе, що треба.
Тоді вернувся до Боєра і зайшов з ним до намету.
Бренкер засопів, обережно сідаючи на розкладний стільчик, бо не дуже на нього звірявся. Він кинув капелюха на надувний матрац, трохи попустив пасок і глянув на Боєра. Той дістав пляшку, консервоване м’ясо та сухарі, розіклав усе те на застеленій білою скатертиною скрині, що правила йому за стіл, і сказав:
— Сполощіть горло від пилюки, шерифе, й пригощайтесь.
Бренкер так і зробив. Боєр тим часом курив цигарку. Надворі потроху збиралися цікаві. Бренкер із Боєром ще не почали розмови, коли зайшов Гай Джілберт. У дверях він низенько нахилився, щоб не зачепитись головою, але в просторому наметі міг стояти рівно. Гай привітався з Бренкером і спитав Боєра:
— Крам залишати на підводах чи складати на купу?
— Складати, Джілберте, складати. Завтра вранці підводи повернуться назад. Крім того, ми почнемо торгівлю. Треба знати, де що лежить.
Джілберт хотів іти, але Боєр затримав його.
— Це Гай Джілберт, — сказав він Бренкерові, — один із моїх помічників.
— Гм, таж ми знайомі, — мовив Бренкер, подаючи молодикові руку. — Я вже сушив собі голову, як ваше прізвище. От не маю на імена пам’яті. Ми бачилися торік восени в Новому Тондерні після бійки в Булвера, гм… Той розбишака вислизнув мені з рук. Але ви тоді зовсім не скидалися на крамаря, Джілберте. Що ви досі робили? Я питаю як службова особа, і зараз почуєте навіщо.
— Що роблять люди в цих краях, шерифе… Я був лісорубом, полював на бізонів, пас череди, іноді просто бурлакував, як коли випадало. Останнім часом я помалу торгував у цих околицях ген аж до індіянських резервацій. Це найвигідніше діло.
— Гм, — Бренкер ще раз скинув оком на Джілберта, тоді звернувся до Боєра. — Я заберу у вас цього хлопця. Хіба це для нього робота? Смішно й подумати, що він…
Боєр засміявся, перебивши Бренкерові мову.
— Ну певне ж, він не продаватиме солоних огірків та шнурків до черевиків! Але працюватиме в моєму закладі. Цього вже досить. Я вам його не віддам, шерифе, він до певної міри мій спільник. Я не так висловився, назвавши його помічником. Треба було сказати: партнер. Нехай уже мені Джілберт вибачить.
Він приязно поплескав Гая по плечі. Той зачудовано позирав то на одного, то на другого.
Бренкер спокійно відмахнувся від Боєра.
— Та ви сядьте, Джілберте, — сказав він, — а то я в’язи собі скручу, коли й далі дивитимуся вгору. Звичайно, останнє слово за вами, а все інше — порожня балаканина.
Техасець засміявся, присунув довгою ногою розкладного стільчика і обережно, щоб не перекинути його, сів, спершись ліктями на підігнуті коліна. Навіть так, сидячи, він був на дві голови вищий за Боєра і Бренкера. Кобура його торкалася втоптаної долівки. Капелюха він поклав поряд.
— Кажіть, шерифе, швиденько, що ви пропонуєте, — як завжди, спроквола, розтягуючи слова, мовив він. — Однаково це буде марна розмова.
Бренкер похитав головою, ніби засмучений його відмовою.
— Ви, техасці, дивні люди, — тягнете слова, як віл воза, зате ухвалу свою ламаєте, як тріску об коліно. Навіщо так відразу, не подумавши, відмовлятися, Джілберте? Ви спершу послухайте. Мені потрібні двоє помічників. Я приведу їх до присяги. Платня буде порядна. І ви були б якраз на своєму місці. Могли б собі тут здобути ім’я, а тоді б вас напевне десь інде взяли на постійну службу. Це добра нагода, Джілберте, не легковажте нею. Який ви крамар! Чи ви хочете на старість знову худобу доглядати? Людина повинна мати якусь мету, повинна прагнути все вище. Навіть як ви назбираєте трохи грошей, то ще не здобудете шани. Людину цінують за її працю, за її фах, за те, чого вона досягла. Подумайте гарненько, ми ж бачимося не востаннє.