У його словах було багато такого, що не вельми лестило Боєрові. Та шериф не зважав на це. Боер і далі всміхався, але вже кисло. Спочатку розмова тішила його, одначе тепер в очах його засвітився недобрий вогник. Хоч відразу пригас, як Бренкер обернувся до нього.
Гай Джілберт підвівся.
— Ну, я піду догляну крам. Ви, шерифе, знайдете собі тут помічників і без мене. А я не хочу, мені така робота не до серця. Не ображайтеся за мою відмову.
Бренкер подав йому руку.
— Ваш брат теж тут? — запитав він.
— Так.
— І той розпатланий?
Гай Джілберт кивнув головою.
— Їх я не візьму, — сухо сказав Бренкер.
Аж надворі Гай Джілберт зважив останні Бренкерові слова. Вони були вельми двозначні. Той Бренкер стріляна ворона. Може, треба було образитись за брата і дати йому відкоша? Але навіщо відразу зчиняти сварку? До того ж він як шериф, на жаль, мав слушність.
Тієї миті Гая про щось запитав клерк, і думки його звернулися на інше.
Невдовзі до намету зайшов Джонсон. Бренкер підвівся і познайомив його з Боєром.
— Це Джонсон, банкір. Він дістав дозвіл відкрити тут свою філію.
То був угодований, чисто виголений добродій у міському вбранні. В іншому оточенні його можна було б узяти за заможного городника. Він дістав з кишені на грудях окуляри в крицевій оправі й поглянув на свої руки.
— Там у відрі є вода, — запропонував йому Боєр. — Візьміть також мило й рушник.
Джонсон подякував і вимив руки.
— За кілька тижнів усе найгірше минеться, — сказав він. — Ви хочете будуватися, Боєре? Я бачив надворі дерево.
— І якнайшвидше.
— Можна мені бути вашим сусідом? Ми не стоятимем один одному на дорозі. Спочатку я не хотів їхати сюди, але тепер не жалкую. Перспективне місце, еге ж? Перше враження дуже добре. Золото лежить буквально на вулиці.
Розмова перескочила на справи, що не входили в Бренкерову компетенцію і мало його цікавили. Він кілька хвилин знуджено слухав, тоді перебив і попросив Боєра оповісти все, що той знав про могилу й про шибеницю.
— Щастя, що ви вже тут, шерифе, — з полегкістю сказав Джонсон, вислухавши Боєрову оповідь.
Бренкер сказав, що має доглянути коня, й попрощався. Надворі він швидко злагодив усе, що треба. Побачивши двох шукачів, які несли на дрючку три порожні коновки, він гукнув їм:
— Ви до потоку? Там, напевне, десь поблизу є Семюел Мур. Ви ж його знаєте?
— Хто не знає Сема! — відповів один із них.
— Перекажіть йому, що я сьогодні ще завидна прийду до нього.
— Гаразд, шерифе, — мовили шукачі й подалися своєю дорогою.
Цей день, як і всі, минув для більшості долинян у тяжкій праці. Але з появою шерифа людям додалося впевненості.
Нарешті настав вечір, шукачі відклали кайла та лопати. Високо в небі поверталися до свого гнізда двоє яструбів. Вони ніби тягли за собою вечір. Бузкове небо поволі сірішало.
Шериф Бренкер вибрався в гості, але не пройшов і трьохсот метрів, як побачив перед собою Теда Бола. Він знав його, Тед Бол довго жив у Бренкеровій окрузі. Вони привіталися. Бренкер дуже здивувався і не приховував того.
— Мати божа! І ти, Пасторе, сюди втрапив? — вигукнув він. — Тебе на старість теж золото переманило від череди? Ти ж не вмієш ситом труснути! Чи ти, може, золото конем добуваєш?
Тед Бол не втрачав гідності й поваги.
— Я добуваю інше золото, Бренкере, — відповів він скромно. — Тут я знайшов своє призначення, до якого завжди прагнув усією душею. Я просвітлятиму чорні душі і в цьому содомі боротимуся з пороком, злобою і жадібністю.
Шериф Бренкер аж рота роззявив, почувши таке. Тоді почухав потилицю.
— Багато ж тобі роботи буде, Пасторе.
— Це для мене як голос із неба, Бренкере.
— Коли так, то начебто годилося б відцуратись горілки, га, перекинчику?
Тед Бол пропустив його слова повз вуха.
— Мені треба поспішати, — сказав він. — Сьогодні в мене проповідь у горішньому кутку долини. Як дуже стемніє, то люди не прийдуть або позасинають, не дослухавши псалмів.
І Тед пішов далі. Бренкер дивився йому вслід.
— Це перший, кого золото звело з пуття, — промурмотів він, тоді гукнув: — Пасторе, я хочу втрапити до Семюела Мура, де його лігво?
Тед Бол став і вже підняв був руку, щоб показати напрямок, та враз опустив її і мовив:
— Он же він іде.
Метрів за п’ятдесят Бренкер побачив двох чоловіків, що в присмерку підходили до нього. Семюел Мур поздоровкався перший — він упізнав Бренкера по шерифській зірці.
— Добрий вечір, шерифе. Я Семюел Мур, а це — Гол Слейтер.
Вітаючись, вони поглядом оцінювали один одного.
— Ми саме йшли до вас.
— Краще навпаки, Муре. У вашому наметі нам ніхто не заважатиме. А до мого весь час хтось зазиратиме і не дасть нам побалакати спокійно. Та й напевне тут є такі, що мають довгі вуха. Я поки що розташувався між Боєровим і Джонсоновим наметами. Джонсон — це банкір. Він хоче побудувати справжню хату, тоді я переберуся до нього.
Вони повернулися до табору корктаунців. Мур запитав:
— Як їхалося? Ми вже не один день чекаємо на вас.
Бренкер чмихнув.
— Я сидів на коні, мов черепаха, а за мною в каретах скиглили урядовці. Більше, мабуть, не треба й казати.
Розмова перейшла на буденні речі. Гол Слейтер мовчав. У наметі, при світлі ліхтаря, вони знову придивились один до одного, як завжди придивляються чоловіки, ще незнайомі, проте вже свідомі того, що їм доведеться вкупі долати небезпечну дорогу і бути товаришами в скруті. Всі троє начебто лишилися вдоволені, хоч ніхто про те й словом не озвався. Вони знов почали мову про інше.
— Цікаво, чи великі тут поклади золота? — запитав Бренкер.
— Коли я сюди попав уперше, то знаходив золото скрізь по долині, шерифе. І здобич наших шукачів потверджує те саме.
— В урядовій комісії є геолог. Ваші займанки, мабуть, найкращі?
— Авжеж, вони в нас біля потоку. Сюдою найбільше пливло золота, хоч його й на узбіччі досить. Але навіть біля потоку, виявилося, не в кожному місці воно є.
Розмовляючи про се й про те, Бренкер зненацька обернувся до Гола й спитав його:
— Скажіть, ви не той самий Гол Слейтер, що був шерифом у Юті?
— Так, той самий, — байдуже відповів Гол.
На хвилю в наметі запала мовчанка. Надворі серед скель тихо виспівував вечірній вітер.
— Я хотів би поговорити з вами відверто, — мовив Бренкер. — На кого я тут можу покластися? Я радий, що зустрів вас, Слейтере. Не сподівався, що мені так пощастить. Я колись багато чув про вас. Щоправда, відтоді вже минуло два десятки років… Але дуже добре, що я з вами познайомився. — Він подав Слейтерові руку, і той міцно потис її. — Ви знову захищатимете порядок, Слейтере?
— Мені вже довелося захищати його, Бренкере.
— Так, одного вже поховано. Сюди багато сволоти налізе.
— Уже налізло, Бренкере. То було не випадкове вбивство. Це система.
Гол Слейтер розповів, що він думає про той злочин. Бренкер мовчки слухав. Коли Гол закінчив, він сказав:
— Я не маю права повиганяти з долини деяких людей, що нам не подобаються. Отже, доведеться багато чого терпіти. Але комітет добровільної охорони, Голе, треба розпустити. Ви згодні?
Гол Слейтер мовчки дивився на світло ліхтаря. Нарешті він задумливо озвався: