Выбрать главу

Боєрові трохи зашкребло на душі, він недооцінив Біллі. Але він побачив також, що з цим чоловіком можна мати справу. Він вартий більше за Берта Джілберта, за Кудланя, за всіх. Та Боєр спробував якось відмежуватися від своїх поплічників і сказав:

— Це так, але ті справуночки Берт Джілберт залагоджував на власний розсуд.

— А проте замислили їх ви, Боєре! Берт як уп’ється, то любить похвалитися й вибалакати зайве.

— Ну, добре, Біллі, працюватимемо разом. А якщо Берт з п’яної голови патякає зайве, треба йому заткнути пельку. Про це вже ви самі подбайте. Я й так маю доволі клопоту з Гаєм, його братом. Він зрадив мене.

Біллі свиснув крізь зуби.

— Он воно звідки вітер віє. Певна річ, тут вам Берт не допоможе.

— Я на тому тижні їду, Біллі. Приблизно днів на десять. Коли вернуся, докладно вам розповім про все. А тепер ви повинні негайно владнати справу з тим Гаєм, а то нам обом буде скрутно.

Боєр оповів Біллі все про Гая. Та багато не треба було й казати. Біллі був радий, що нарешті пристав до спілки.

— Здайтесь на мене, я все зроблю як слід, — сказав він і підвівся. — Ми з вами ладнатимемо. Та й працювати легше, коли є тихий партнер, що й підозри не викликає і має вплив. Ми будемо тільки здалеку вітатися, зрозуміло? Ну, а тепер… — Біллі посукав пальцями.

Боєр заплатив, і заплатив щедро. Кров дорого коштує.

Після того як зачинився салон, у Боєровій кімнаті ще довго світилося. Він писав листа, де змальовував становище в долині й повідомляв про свій приїзд. Потім запечатав листа своєю печаткою. Завтра якраз від’їжджає карета з поштою, все складається якнайкраще. Задоволений сьогоднішнім днем, що почався так неприємно і так добре скінчився, Боєр ліг спати.

Натомість Біллі цілу ніч просидів за своїм столом у Доротеї — грав у покера, щедро сипав грішми й попивав горілку. Док часто проходив повз його стіл, інколи навіть пив з ним чарку. Він не сумнівався, що буде вчинено якийсь злочин. А може, вже вчинено?

РОЗДІЛ 11

Третій день Гай Джілберт і Маррі працювали на займанці. В долині було гаряче, як у печі. Навіть надвечір спека не спала. Хоч сонце зайшло, але кам’яні гори за день надто багато ввібрали в себе тепла і тепер віддавали його назад. У повітрі й досі тремтіло марево, дихати було важко. Навкруг помалу затихало життя.

Маррі випростався, потягнувся й глянув угору. Далеко над Цукровою головою згасав останній відблиск дня.

— Годі на сьогодні, Гаю, — сказав Маррі. — Мене так висушило, як цей пісок під ногами.

Він став навколішки, дістав з ямки кухля, схованого від сонця, й приклав до вуст — хотів напитися, але тільки сполоскав рота й виплюнув каву. Вона була тепла й несмачна.

Гай Джілберт, голий до пояса, позносив докупи лопати й сита. В горлі йому так пересохло зі спеки, що не хотілося навіть відповідати. Маррі вихлюпнув каву з кухля на пісок, узяв бляшанку з добутим за день золотом, і вони повільно, стомлено почвалали до намету.

Обоє попадали на свої ліжка, щоб спершу трохи перепочити. У Гая боліло все тіло: він не звик до такої роботи. Але нічого, ще кілька днів, і звикне. Та й не велика біда, що трохи ниють м’язи, — зате голова ясна й спокійна.

— Знаєш що? — сказав Маррі. — Не будемо сьогодні морочитися з вечерею. Підемо на вулицю й там поїмо. Так буде краще. Але спершу з півгодини полежмо. Добре?

— Добре, — погодився Гай.

Він незчувся, коли й заснув. А як прокинувся, в наметі вже було темно, хоч в око стрель. Поряд глибоко дихав Маррі. Гай підвівся, засвітив світло й виглянув з намету. На небі з’явилися перші зірки. Він і Маррі проспали, мабуть, години зо дві. Гай був голодний, як вовк.

— Агов, Маррі! — гукнув він. — Ти не хочеш їсти? Маррі прокинувся й зразу схопився на ноги.

— Щось мені снилося, але що? — сказав він і, скривившись, потер лоба. Тоді раптом згадав: — Ага, ми наче їхали вдвох каретою, такою гарною! Вся оббита червоним оксамитом, а на передку сидить сова з людськими ногами. Не пам’ятаю тільки добре, чи в неї був…

— Та годі тобі, — перебив Гай. — Скажи краще, де ти поставив бутель з водою. Я хочу їсти.

— А я ще дужче хочу пити. Ходімо до Доротеї, їй саме привезли провізію, п’ять підвід, навіть пиво є. Ти хіба не бачив? Після обіду. А бутель, мабуть, десь надворі.

Вони вийшли з намету й умилися. Сьогодні вони не шкодували води, хоч бутель її коштував цілий долар. Водовози мали добрий заробіток. Та вони на своїй займанці мали ще кращий.

Маррі довелося зачекати на Гая: той сидів коло скрині й чистив та змащував свою зброю. Маррі трохи здивувався, але ні про що не розпитував. Гай навіть копав з револьвером — завжди клав його десь напохваті. Техасці тим і славилися, що більше дбали про свою зброю, аніж про гаманець.

Нарешті Гай скінчив і підвівся. Він ще раз оглянув з усіх боків важкого револьвера, хукнув на нього, наче хотів здмухнути останню порошинку, підкинув угору і спритно впіймав просто за рукоять. Аж тоді засунув його в кобуру й всміхнувся. Гай Джілберт виріс із зброєю і любив її.

Вони йшли темною вулицею. Сьогоднішній видобуток вони поділили й узяли з собою — може, треба буде на видатки. Решту золота Маррі носив у чересі на тілі, як і більшість копачів. Кожні три або чотири дні, залежно од видобутку, Маррі тепер віддавав золото на схов Джонсонові. Так було найпевніше. Щоправда, той лупив з нього три шкури, бо й сам наражався на небезпеку, коли перевозив золото, — зате Маррі був спокійний.

Гай і Маррі добре повечеряли в якійсь їдальні, проте пива там не було, і відвідувачі, швиденько доївши, йшли собі геть. І так без кінця — одні заходили, інші виходили. В кутку, біля великої плити, стояли засмальцьований господар-італієць та його огрядна дружина. Здавалося, ця халабуда ввібрала в себе все тепло за цілий день. Коло плити старий китаєць мив у великому шаплику бляшаний посуд, що його молодий негр збирав зі столиків. Худе, голе до пояса тіло і шоколадного кольору обличчя негрове було пітне й лисніло, наче вишкварка. Воду в шаплику міняли тільки вранці. Дехто цілком серйозно запевняв, що вранці італієць переварює її і продає замість юшки. Китаєць, сповнений гідності, споліскував миску в густій бовтанці в шаплику, а тоді витирав ганчіркою, що правила йому й за фартух. Мокра ганчірка була чорна, як сажа, і така масна, що аж блищала.

— Який вибір страв у тебе сьогодні? — весело спитав Маррі італійця.

— Можеш узяти дуже добрий рис з воловиною, — відповів господар. — Або дуже добру воловину з рисом. І те, й те сьогодні свіже.

Він варив цю страву вже чотирнадцятий день. Перед тим були макарони з воловиною. Ще навіть не докінчивши своєї відповіді, він насипав дві миски, а дружина тим часом сховала до свого череса плату — шість доларів. Маррі з Гаєм узяли миски і не встигли ще дотягтися до ложок, що лежали в дерев’яній скриньці коло плити, як італієць уже відштовхнув їх далі.

— Після цього літа ти, мабуть, збудуєш у Сан-Франціско першорядний готель, га? — запитав його Маррі. — І китайця теж візьмеш із собою?

Та ні жвавий господар, ні його хтива дружина не слухали Маррі. Він знову схопив ополоника, а вона гроші вже в когось іншого. То була для них година золотого дощу, який падає тричі на день — уранці, опівдні й ввечері.

Сьогодні в Доротеї зібралися не тільки постійні гості. Спека та поповнення запасів привабили й багато нових людей. Курява й нещадне сонце збудили в них спрагу, а горілка та пиво зробили веселими й легковажними. Тому в Доротеї справи йшли чудово.

Вона сиділа за прилавком зразу коло входу, у блискучій сукні, з разком перлів на гладкій шиї, і важила на терезах золото. Кожному, хто приходив, здавалося, що вона вітає його з особливою ласкою і приязню, бо її темні усміхнені очі не минали нікого.