РОЗДІЛ 13
Вернувся Боєр мало не через три тижні. Ронні при в’їзді в долину теж спинив коня, як усі, хто вперше ступав на цю землю. За ними, над пустельною піщаною прерією, небо ще ясніло рожевими барвами, а долина тонула вже в сутінках.
— Оце й є наша арена? — спитав Ронні й потягнув носом повітря. — Шкода, що нічого вже не видно, достоту, наче в’їжджаєш до величезної печери.
Скелі обабіч зливалися з темно-сірим, беззоряним небом і в ту хвилю справді скидалися на велетенське склепіння.
— Непогане порівняння, — відповів Боєр, — але це чудова печера, Ронні. Ну, їдьмо вже. Мені кортить швидше довідатися, що там з моєю будою і чи Берт Джілберт не спився до кінця.
Вони рушили далі. Перед своїм бараком Боєр зліз з сідла й гукнув негра Арчі, щоб той забрав коней до стайні. Через півгодини ціла долина знала вже, що Боєр повернувся.
— Ну, Ронні, ось ти й коло мого палацу, — мовив Боєр, кидаючи негрові повіддя. — Злізай і заходь. Ми тільки заглянемо на мить до зали, тоді повечеряємо й ляжемо спати. Прошу.
Ронні зліз з коня.
— Я таки хочу спати, — буркнув він і випростав затерплі ноги. — Роздивлятися я буду завтра, але сьогодні зроблю ще один візит. Так належить.
Вони зайшли до барака. Арчі відвів коней за ріг, до стайні і швиденько вернувся по другу пару, ту, що везла вантаж. Чоловік, найнятий у Вест-Філді на дорогу, пішов до Боєра по платню.
У залі Кудлань штовхнув під ребра Берта Джілберта, що грав з трьома шукачами в карти.
— Глянь, шеф вернувся.
Берт Джілберт підвівся й пішов Боєрові назустріч.
— Ну? — спитав той.
— Усе гаразд, — буркнув Берт, пильно приглядаючись до Бобрового супутника. — Але добре, що ви вернулися.
— Чому, Берте?
— Так…
Боєр пустив рулетку, замкнену, доки його не було, і вийшов з Ронні.
— Хто той лобур із копицею на голові? — спитав Ронні в сінях.
Боєр тихо засміявся.
— Кудлань, із тих, що все роблять і ніколи не питають нащо. В деяких справах незамінна людина.
Вони були вже біля дверей, коли знадвору швидко ввійшов Арчі. Його чорне обличчя було незворушне, як завжди. Боєрові й на думку не спало, що той міг чути його останні слова. Вій негра просто не брав до уваги.
— Занеси вантаж, — наказав він, — а тоді приготуй вечерю.
Арчі, як завжди, працював мовчки і вправно. Він швидко впорався з роботою і спокійно подався до своєї комірчини, захаращеної мітлами, відрами, інструментом і всяким господарським мотлохом. В комірчині сидів Том. Він ледве вміщався серед того начиння. Останніми тижнями Том заприятелював з Арчі.
— Він привів із собою ще одного, — тихо сказав Арчі.
Хвилинку вони про щось шепотілися, тоді Арчі погасив світло, відсунув фіранку, відхилив вікно й виглянув надвір. Том насилу проліз у те вікно. Виходити сіньми він уже не зважувався. Берта Джілберта можна легко обдурити, він не знав, що Том належав до корктаунців. Але Боєр був небезпечний. Він з самого початку заборонив Арчі будь з кпи знатися і взагалі відповідати на питання. Проте Арчі був з тих людей, що хоч мало говорять, та все бачать і чують. Під чорною шкірою в його грудях билося чесне серце, і коли Том спробував заприятелювати з ним, Арчі зразу прихилився до нього.
Том непомітно вийшов на вулицю. В ту пору вона була майже порожня, і він вирішив зайти до Бренкера. Шериф сидів коло столу й читав газету місячної давності.
— Що, Томе? — спитав він. — Ти прийшов від Мура?
— Ні, шерифе, від Арчі.
Бренкер згорнув газету.
— Вернувся Боер і привіз із собою ще одного, якогось Ронні.
— А що воно за чоловік? Міський чи з прерії?
— Я не бачив. Арчі каже, що міський.
— А як вони один до одного звертаються?
— Як давні приятелі.
Том не мав про що довго розповідати, сказав ще тільки, що Арчі почув про Кудланя. Коли він пішов, Бренкер почав ходити з кутка в куток у своїй канцелярії. Багато що було для нього ясне як день. Адже Берт Джілберт і Кудлань давно вже злигалися з поплічниками Біллі. Одначе він не вважав їх за дуже небезпечних. Зненацька хтось постукав у двері.
— Прошу! — гукнув Бренкер.
До канцелярії зайшов Ронні. Він був самовпевнений, майже пихатий. Бренкер інстинктивно відчув у ньому ворога.
— Я новий банкір, — сказав прибулець. — Ронні. А оскільки ми сусіди, то я надумав зразу ж познайомитися з вами.
Він непроханий сів на стілець і зухвало усміхнувся Бренкерові. Той дивився на нього начебто байдуже, але пильно. В Ронні не було зброї.
— То ви Боєрів службовець?
— Так, але з великими повноваженнями.
— Гм. Отже, ви віддавна знаєте Боєра?
— Ні. — В цьому випадку Ронні волів збрехати. — Мене порекомендували йому.
— Що ж, беріться до роботи, — мовив Бренкер. — Я певен, що ви з Боєром добре поладнаєте. Сподіваюся, що й зі мною теж.
Ронні встав і, всміхаючись, подав Бренкерові руку. З нього трохи спав лоск. Шериф спершу хотів не добачити його руки, але потім вирішив не виказувати свого почуття. Навіть провів його до дверей. Тоді сів і задумався. Надто важкий тягар звалився на нього. З пограбуваннями банків, крадіжкою худоби, бійками, вбивствами тощо він давав собі раду. Знав, як до них братися. А тут сплівся якийсь дивний клубок. Бренкер почувався непевно. Щось на нього насувалося. Хіба шахрай, що допіру був у нього, не показав йому цього відверто своєю поведінкою?
Другого дня Ронні об’їхав долину. Він заводив розмову з шукачами про їхню роботу, про ціну на золото, про життя по той бік прерії. Цілі місяці відмежовані від усього світу в долині, люди були раді послухати звістку з широкого світу. Декого Ронні запросив на чарку ввечері у Доротеї. Одне слово, на всіх справив гарне враження.
Коло одного старого шукача, що працював на займанці з сином, він затримався трохи довше. Вони добували золото в скелі, в яку впиралася їхня займанка: на превелику силу одлупували з неї уламки, кололи, товкли їх у примітивній ступці, а тоді виполіскували золото.
Ронні дивився, як цаль за цалем вони вгризалися в гору, і хитав головою.
— Це ж мука, а не заробіток, — сказав він. — Вам хоч праця окупається?
Старий поклав кайло і витер з лоба піт. Тоді стомлено глянув на чужинця.
— А що робити? — запитав він. — У піску золота не більше, а поки його виполощеш, то теж добре намучишся! Вода дорога, все дороге. В камені хоч сподіваєшся на щось натрапити.
Ронні кивнув головою і пригостив шукачів куривом. Старий повів далі.
— Нам дісталась погана займанка, та й не тільки нам. У нашому ділі треба мати щастя. Розбагатіє лише той, хто натрапить на жилу. На зиму ми поїдемо звідси, а чи вернемося весною, хтозна. Багато восени поїде звідси ні з чим.
— То чому ви не продасте займанку? — невинно спитав Ронні.
Старий добродушно засміявся, подумавши, що перед ним нетямущий новачок.
— Хто ж купить погану займанку? Люди приходять сюди добувати золото, а не тратити. Ми всі — гола сірома, підхоплена течією, і якщо вже хтось тут і нашкрябає який гріш, то вкладе його в таке діло, що дасть йому зиск. Чи ви гадаєте, що мій сусіда, як йому трохи більше пощастило, візьме собі на шию ще й мою займанку?
Ронні похитав головою. Подумавши хвильку, він сказав:
— Я собі міркую інакше. Щоб добути золото до останнього зернятка, чого ви заступами й ночовками ніколи не зробите, треба поставити промивну машину. Але на одній займанці вона не окупиться. Машина коштує гроші, транспорт теж, та й воду треба помпувати…
— Ви, може, гендляр? — перебив старий.
— Ні, — відповів Ронні, — я банкір. І я подумав собі, що, либонь, міг би вам помогти. Якби чимало шукачів продало займанки, то, очевидно, машина окупилася б. Я спитаю свого шефа. — Ронні зміряв очима займанку. — Коли б вам дали п’ять тисяч доларів, га?
— П’ять тисяч — великі гроші, — задумливо мовив старий. — Ми ще навіть трьох не наполоскали.