— Шеф десь поїхав із Боєром, — відповів клерк на його запитання. — Я чув, ніби на ту займанку, де Жаба висадив скелю.
Бренкер наморщив лоба. Що їм треба? Це щось нове.
Приїхавши з Ларрі на займанку, Бренкер побачив Боєра, Ронні і Берта Джілберта коло вирви. Вони всі троє були на конях. Бренкер привітався, торкнувшись пальцями капелюха. Вони повернули коней і поставали навпроти нього.
— Я, звичайно, не можу вас не пустити на цю займанку, але мені трохи дивно, — озвався Бренкер. — Ви теж шукаєте Жабу?
Вони зверхньо засміялися, всі троє, і не відповіли. Ронні відкашлявся й примружив очі. А ті двоє, видно, чекали, що він скаже.
— Мені треба дещо запитати вас, — звернувся Бренкер до Ронні. — Ви купили в Жаби те золото, що він добув у вирві?
— Золота, звісно, не купив, шерифе, тільки займанку, — відповів той.
— Що? — перепитав Бренкер і весь напружився.
— Займанку, хіба не чуєте? — Ронні говорив холодно й неприязно.
Бренкера мов жаром хто обсипав. Ті троє сиділи в сідлах, як статуї, обличчя в них були такі глузливі та байдужі, що аж кортіло затопити в них кулаком. Берт Джілберт, видно, вгадав його думки, бо похилив голову й сторожко поглядав на нього спідлоба.
— Можна подивитися на купчу? — хрипко спитав Бренкер.
Він ледь зблід, на лобі йому виступив рясний піт.
— Прошу, — мовив Ронні й простягнув йому папірця. — Врешті ви службова особа.
Бренкерові стало млосно, вся кров відлинула йому з лиця.
— Вам погано, шерифе? — співчутливо спитав Ронні.
Боєр зухвало усміхнувся. Він не приховував глуму.
— Краще злізьте з сідла, а то ще впадете, — люб’язно й зичливо порадив Ронні. — Боюся, що ви давно вже хворі, шерифе, га?
Бренкерове обличчя посіріло, стало, мов кам’яне. Він мовчки взяв папірця й почав читати. Там було написано, що займанку продано Боєрові й компанії за двадцять п’ять тисяч доларів. Підписали купчу Ронні і Жаба тією самою рукою, тільки біля прізвища Жаби стояли три хрестики.
— Де Жаба? — тихо, уривчасто спитав Бренкер.
— Ви вважаєте, що всіх, хто продасть мені займанку, в кишені ношу? — обурився Ронні. — Яке мені діло, де він? Певне, вже в прерії. Поїхав, мабуть, потай, бо з такою купою грошей і золота не дуже безпечно мандрувати, як ви гадаєте? Бандитів у вашій окрузі не бракує, шерифе, ви це знаєте не гірше за мене.
Бренкер так стиснув коня острогами, що той мало не став дибки. Він і досі був сірий на виду.
— Я не визнаю цю купчу за дійсну, аж поки не спитаю самого Жабу, поки не побачу його, — сказав він глухо і витер з чола піт. Він уже трохи опанував себе.
— Як собі хочете, — незворушно відповів Ронні. — Нашу фірму це не обходить. Шукайте собі свого Жабу й тягніть сюди. Хотів би тільки звернути вашу увагу на те, що ви перевищуєте свої повноваження. Ви можете щонайбільше з незрозумілих мені причин опротестувати купчу. Ну, й звеліти, щоб купча була передана на розгляд у суді. Будь ласка, це ваше право, шерифе. А тепер віддайте мені цей цінний документ.
Бренкер знехотя подав йому папірця й сказав:
— Я хотів би мати з нього копію.
— Прошу, я зроблю копію, але без трьох хрестиків, шерифе. — Ронні глузливо засміявся.
Бренкер нічого більше не сказав — повернув коня і разом з помічником неквапом поїхав геть. Він відчував у себе на потилиці їхні глузливі погляди. Ларрі не озивався жодним словом.
Бренкер заїхав до Доротеї і попросив її покликати ще й Дока.
— Ви не знаєте, Жаба вмів писати? — спитав він їх.
Док здвигнув плечима, Доротея похитала головою. Мабуть, ніхто не міг відповісти на це питання. Тоді Бренкер усе розповів. Док повільно опустився на стілець, склав руки на колінах і сумно мовив:
— Бідний Жаба, стільки років шукав золота — і так скінчив життя.
— Він би нізащо не поїхав з долини! — запевняла Доротея. — Не така він людина. Я його добре знаю!
— Знала, — тихо поправив її Док.
Доротеї на очі набігли сльози.
— А гроші? — спитала вона. — Він поклав до мене на проценти велику суму. Хіба він так просто залишив би їх?
Бренкер стомлено подався до своєї канцелярії. Двох шукачів, що привіталися з ним дорогою, він навіть не помітив.
По обіді він перепитав усіх людей, що того дня приїхали в долину, а також тих, що саме приїздили: шукачів, крамарів, візників. Ніхто з них не здибав Жаби.
Де він міг бути — радше, його труп? І його кінь? Десь лежить, прикиданий камінням між скелями? Долина велика… Може, вони вивезли вбитого на його ж таки коні в підгір’я і десь там пригребли в піску?
Наступні два дні Бренкер і його помічники не злазили з сідла, проте їхні пошуки були даремні.
У долині запанував гнітючий настрій, немов перед бурею.
— Його вбито, — казали одні. — Золото принесло йому смерть.
Інші сміялися:
— Він не такий дурний: просто накивав п’ятами. Хіба мало вже поїхало звідси?
Але більшість шукачів тепер уникала Ронні. Ніхто вже не продавав займанок. Усі працювали як навіжені на схилах, і дехто навіть мав успіх. Вони висаджували скелі порохом.
— Хай цілий світ чує цей гук! — нестямно кричав хтось. — Тут мають бути тонни золота, ще індіяни знали це!
Аж ось привезли вибухівку — поки що трьома кіньми-в’ючаками, але позаду їхала ціла валка. Знову шукачів охопила золота лихоманка, і про Жабу забули…
За якийсь день троє шукачів не дуже обережно обійшлися в своєму наметі з вибухівкою, і сталося лихо. Одному з них розпанахало бік, а другому поранило ногу. Наступного ранку Бренкер скликав усіх на збори і запропонував усю вибухівку скласти в печері під кам’яним носом. Звідти кожен мав брати, скільки йому треба, коли все підготує на займанці. Тримати вибухівку в наметах і ятках шериф заборонив. Зараз же знайшовся якийсь спритний гендляр, що перебрав увесь той клопіт на себе й обладнав у печері комору.
Ухвалили також не висаджувати скель поблизу печери і відзначили межу. Власники займанок, що опинилися в забороненій смузі, запротестували, але врешті мусили скоритися. Бренкер погрозився повиганяти їх з долини, якщо вони не послухаються, і решта шукачів підтримали його. Потім він наказав кожному прибирати за собою висаджене каміняччя, щоб воно не заважало тим шукачам, що працюватимуть нижче. Його з кожним днем набиралося б усе більше, і якщо не подбати про це зразу, то за кілька тижнів ніде буде повернутися. Почалися палкі суперечки, але зрештою погодилися й на це.
У долині вистачало підвід, та й людей не бракувало, що ладні були заробити грошей, відвозячи каміння, та ще й нові могли надійти. Місце вибрали в кінці долини поблизу урвища. Там ніхто не копав, бо грунту було тільки на лопату, а далі починався твердий камінь. Звезене каміняччя правило б за насип перед прірвою.
Знову все пішло своєю колією. Шукачі почали завзято працювати. Хоч тут ніхто не помічав, що діється в природі, — люди бачили тільки пісок, гори й небо, — але в долину повільно вступала осінь, нагадуючи, що скоро доведеться тікати від зими з її сніговицями. Шукачі вкладали в працю всю свою силу, як бігуни перед фінішем.
Та через три дні підступний і жорстокий вчинок знову обурив їх усіх, і відтоді вже в долині не було жодного спокійного дня. Надійшла буря.
РОЗДІЛ 14
Коло підніжжя гір, де тяглася гола смуга піску, призахідне сонце, червоне, як кров, осявало ще небо. Між скелястим пасмом вершин і смугою лісів біля підгір’я удень гуляв рвучкий західний вітер. Він мережив жовто-сірий пісок неглибокими брижами і поминав золоту долину, наче гордував гарячковою метушнею, що там панувала. Люди в ній дарма чекали на його прохолоду. А як почало смеркати, вітер пішов на спочинок і тільки ледь-ледь повівав.
Осторонь від долини, десь за півмилі на північ, отаборилося дев’ятеро чоловіків: Біл Лік і його наймана ватага. Один із них, Метьюз, вугластий, потворний, сідлав свого довгоногого коня. Решта лежали навколо — хто курив, хто дрімав, а хто навіть спав. Метьюз, ведучи за повід коня, підійшов до Біла, який лежав горілиць, підклавши під голову сідло, і дивився в небо, що ставало чорніше.